up-arrow

Останній рейс, або Залізничний реквієм

title
Ще й зараз, коли чую тривалий тепловозний гудок, здригаюся. З цим сигналом у мене пов’язані власні печальні спогади. Думаю, дитинство кожного асоціюється з якимись певними звуками. Хто виріс у селі, той пам'ятає ранкове мукання корів, яких виганяють на пашу. А для мене – це шум залізниці: рух вантажного поїзда, від якого аж шибки тремтіли, та тепловозні гудки. Батьківська хата стояла неподалік від колії, яка розділяє Ківерці на дві частини. Місто розташоване якраз посередині шляху між двома важливими транспортними вузлами – Здолбуновим та Ковелем

Кость ГАРБАРЧУК,
редактор відділу місцевого самоврядування і сільського життя газети «Волинь-нова»

Ми навіть відлік часу вели не за годинником, а за розкладом руху поїздів: ось пішов московський, за ним буде сімферопольський, пізніше – одеський та варшавський, а ввечері – київський. Життя городян було тісно пов’язане із залізницею, яка мала добре розвинену інфраструктуру з галузевою поліклінікою (там машиністам та помічникам перед рейсом вимірювали тиск), власним спеціалізованим магазином та своїм відділенням міліції.
У Ківерцях було й локомотивне депо. Пам’ятаю його унікальну колекцію, напевно, ще царських паровозів. Їх у перші роки незалежності порізали на металолом. Цілком логічно, що найпопулярнішою та найпрестижнішою у місті була професія машиніста – суто чоловіча робота. Таких фахівців готували у Здолбунові. У ті часи – 1970—1980 роки – залізничники були особливою кастою. Не знаю, як зараз, але раніше йшли на пенсію у 55 літ. Все-таки виснажливий графік та недоспані ночі підривали здоров'я. І вони часто помирали молодими.
У той момент, коли покійного машиніста виносили з хати, спочатку один, а потім кілька тепловозів давали безперервний тривалий сигнал. Для мене це особливий гудок – звук дитинства. Так проводжали в останню путь працівники сталевих магістралей свого колегу. Це була данина шани й поваги, їхня прощальна мелодія, траурна музика, яку можна назвати залізничним реквіємом.
Тепловозний гудок нікого у місті не залишав байдужим. Від нього не вдавалося заховатися. Коли вперше його почув ще малим, – пронизливий сигнал, котрий роздирав, вивертав душу, стискав горло – то завмер приголомшений.
Це було нагадування всім городянам про трау-рну подію, а люди казали: ще один машиніст вирушив у свій останній рейс, з якого не повертаються. Сигнал давали такий голосний, щоби Господь знав – до нього вирушив не хто-небудь, а залізничник!
…Нещодавно їхав пасажирським потягом з Києва й побачив, як хлопчаки махають руками машиністу, як ми колись маленькими, то серед них упізнав і себе, а тепловозний гудок мене знову повернув у дитинство.

Інші "Погляди" автора
ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Теоретично до представників секс–меншин я ставлюсь абсолютно нейтрально: не бачу нічого поганого в тому, що люди можуть вільно обирати для стосунків тих, з ким їм комфортно. Практично ніхто з моїх знайомих до цих категорій не належить (принаймні я про це не чула) і, попри мою демократичність, це мене тішить
Перша половина 2000-х років. Пора мого студентства. Початок травня. День народження однокурсника (а тепер уже й кума) Женьки. Святкуємо на дачі у Паші, з яким Женька з шести років співав у Хорі хлопчиків та юнаків імені Левка Ревуцького
– Я знаю, навіщо вигадали домашні завдання: щоб батьків посварити з дітьми, – заявила моя молодша 7-річна донька-третьокласниця вже в перший тиждень нового навчального року
Дзвінкий хлоп’ячий голос, чимось схожий на голос мого онука, який також тут навчається, зненацька пролунав із відчиненого вікна Луцької гімназії № 21 і примусив спинитися. Спинитися посеред ранку, який нашіптував, що треба поспішати на роботу, посеред осені, яка вперто не хотіла відкривати тюбик із жовто-багряними фарбами й нагадувала про себе лиш вранішньою прохолодою й насупленим небом
На сторінках «Волині–нової» ми розпочали друкувати фантастичну повість нашого журналіста і відомого українського письменника Володимира Лиса про вчительку–інопланетянку із волинських Загорян. Прообразом цього населеного пункту є рідне село Володимира Савича — ​Згорани Любомльського району. Але в останні дні воно у нашій редакції на слуху не тільки завдяки «Щоденникам Ієрихар»
Нещодавно довелося їхати в Житомир. В інтернеті знайшов дані про рейс Нововолинськ — Запоріжжя від компанії Z-time, замовив квиток. Перетелефонував перевізнику, аби запитати, з якої платформи відправляється автобус. Дівчина-оператор повідомила, що на автостанцію не заїжджають, а зупиняються навпроти
Дорогою на роботу зустрічаю колишню сусідку. Зупиняюся і дивуюся, що жінка не впізнає мене, а коли просить «пару гривень» на хліб, – ще більше. Розповідає, що злодії вкрали гаманець із пенсією. Блукача і жебрака зустрінеш – не обходь, згадую давню мудрість, тож даю скільки можу і не вірю очам своїм…
Коли сонце сідає за обрій, стихає метушня і все довкола поринає в обійми ночі, вони ніколи не сплять, а чекають усе нових і нових подорожніх, для яких запалюють свої ліхтарі. Є в їхніх вогнях щось магічне і загадкове, незвідане і тривожне
Сьогодні зранку гірники відокремленого підрозділу «Шахта №9» ДП «Волиньвугілля» відмовилися опускатися під землю, щоб добувати вугілля
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ