up-arrow

Гей, навіщо ти роздягаєшся?

title
Теоретично до представників секс–меншин я ставлюсь абсолютно нейтрально: не бачу нічого поганого в тому, що люди можуть вільно обирати для стосунків тих, з ким їм комфортно. Практично ніхто з моїх знайомих до цих категорій не належить (принаймні я про це не чула) і, попри мою демократичність, це мене тішить

Олеся БАНАДА,
заступник відповідального секретаря газети «Волинь–нова»


Проте останнім часом куди не кинь погляд – масові ЛГБТ–паради і мова про утиски прав нещасних «інших». Панове, ви почали спекулювати темою. Не будемо шукати по закордонах і копирсатися в брудній білизні геніальних, без перебільшення, зірок шоу–бізнесу, а зазирнімо ближче – до нашого Луцька.
Нещодавно у місті відбувся дуже цікавий фестиваль «Мандрівний вішак». Одним із перфомансів, що викликав чи не найбільший резонанс, став виступ режисера Антона Романова, уродженця Криму. Чоловік презентував «не виставу» «Мапа ідентичності/Мова ворожнечі», під час якої повністю роздягнувся і закликав глядачів нанести на його тіло слова, які розпалюють ворожнечу. Потім попросив подряпати голкою біля написів, щоб дати зрозуміти, що ці слова приносять біль.
Здавалося б, задумка хороша, тим більше, що мораль тут очевидна – всі люди рівні, ніхто не має права принижувати інших. І, без сумніву, дуже сміливо – отак стати перед усіма в чому мама народила. Але хвилиночку: може, тут є й інший бік медалі? «До церкви я не ходжу, бо я гей. Тому мушу обирати: або я гей, або я православний», – заявляє Антон. Як на мене, коли йдеш до глядача, маєш передусім бути чистим полотном і малювати ідею, а не показувати себе: погляньте, я не такий, як ви. Бо в кожного відразу прокидаються свої стереотипи й упередження. Людям має бути байдуже, хто ти і звідки. Їм важливий меседж, який хочеш донести. Сьогодні – одна роль, завтра – інша. Якщо ти актор – грай усіх, але не акцентуй уваги на своїй особі.
Обурення у багатьох викликало те, що Романов світив геніталіями перед усіма. Він, звісно, попередив, що так робитиме, і закликав тих — кому це неприємно, вийти. В принципі актор – творча особистість, тож має право на сміливий експеримент. У цьому є навіть драма – фізично всі схожі, але в душі у кожного – свій світ. Та чи не попахує тут ексгібіціонізмом – станом, коли людині приносить задоволення, що на її наготу дивляться інші? Мабуть, штани таки не завадили б, і оголеного торсу цілком вистачило б для осягнення всієї суті «не вистави». Це, можливо, навіть було б інтимніше.
Зрештою, для того, щоб показати проблему, не треба роздягатися чи розфарбовуватися і в кольоровій перуці з причепленими грудьми бігти на гей–парад. Часто такі дії перетворюються на цирк, який нівелює будь–які ідеї. Якщо людина сама не робить «бульбашку» зі своєї «іншості» і не демонструє її на кожному кроці, її особисте життя, як на мене, нікого не обходить.

Інші "Погляди" автора
ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Ще й зараз, коли чую тривалий тепловозний гудок, здригаюся. З цим сигналом у мене пов’язані власні печальні спогади. Думаю, дитинство кожного асоціюється з якимись певними звуками. Хто виріс у селі, той пам'ятає ранкове мукання корів, яких виганяють на пашу. А для мене – це шум залізниці: рух вантажного поїзда, від якого аж шибки тремтіли, та тепловозні гудки. Батьківська хата стояла неподалік від колії, яка розділяє Ківерці на дві частини. Місто розташоване якраз посередині шляху між двома важливими транспортними вузлами – Здолбуновим та Ковелем
Перша половина 2000-х років. Пора мого студентства. Початок травня. День народження однокурсника (а тепер уже й кума) Женьки. Святкуємо на дачі у Паші, з яким Женька з шести років співав у Хорі хлопчиків та юнаків імені Левка Ревуцького
– Я знаю, навіщо вигадали домашні завдання: щоб батьків посварити з дітьми, – заявила моя молодша 7-річна донька-третьокласниця вже в перший тиждень нового навчального року
Дзвінкий хлоп’ячий голос, чимось схожий на голос мого онука, який також тут навчається, зненацька пролунав із відчиненого вікна Луцької гімназії № 21 і примусив спинитися. Спинитися посеред ранку, який нашіптував, що треба поспішати на роботу, посеред осені, яка вперто не хотіла відкривати тюбик із жовто-багряними фарбами й нагадувала про себе лиш вранішньою прохолодою й насупленим небом
На сторінках «Волині–нової» ми розпочали друкувати фантастичну повість нашого журналіста і відомого українського письменника Володимира Лиса про вчительку–інопланетянку із волинських Загорян. Прообразом цього населеного пункту є рідне село Володимира Савича — ​Згорани Любомльського району. Але в останні дні воно у нашій редакції на слуху не тільки завдяки «Щоденникам Ієрихар»
Нещодавно довелося їхати в Житомир. В інтернеті знайшов дані про рейс Нововолинськ — Запоріжжя від компанії Z-time, замовив квиток. Перетелефонував перевізнику, аби запитати, з якої платформи відправляється автобус. Дівчина-оператор повідомила, що на автостанцію не заїжджають, а зупиняються навпроти
Дорогою на роботу зустрічаю колишню сусідку. Зупиняюся і дивуюся, що жінка не впізнає мене, а коли просить «пару гривень» на хліб, – ще більше. Розповідає, що злодії вкрали гаманець із пенсією. Блукача і жебрака зустрінеш – не обходь, згадую давню мудрість, тож даю скільки можу і не вірю очам своїм…
Коли сонце сідає за обрій, стихає метушня і все довкола поринає в обійми ночі, вони ніколи не сплять, а чекають усе нових і нових подорожніх, для яких запалюють свої ліхтарі. Є в їхніх вогнях щось магічне і загадкове, незвідане і тривожне
Сьогодні зранку гірники відокремленого підрозділу «Шахта №9» ДП «Волиньвугілля» відмовилися опускатися під землю, щоб добувати вугілля
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ