Курси НБУ $ 39.22 € 42.37
Трагічне кохання повстанця та дівчини із хутора Попливці

Волинь-нова

Трагічне кохання повстанця та дівчини із хутора Попливці

8 листопада 1943 року під час останньої каральної акції поблизу спаленого села Кортеліси був знищений німецькими окупантами хутір Попливці. Фашисти приїхали на підводах з Ратного, позаганяли жителів в будинки і розстріляли. Цього дня загинуло 70 чоловік із 93, які проживали на Попливцях, та спалено 14 дворів. Серед убитих була і сім’я Зінаїди Баран, яку прозивали «гірничкою», тому що родом була із села Гірники. Їй куля влучила в обличчя. Коли прийшла до тями, побачила, що її чоловік Кузьма та семеро дітей лежать мертві посеред хати в калюжах крові. Зінаїда дістала з комори чисте полотно, накрила ним чоловіка та дітей і вийшла з оселі ще до того, як її підпалили німці. Саме на тому місці стоїть зараз пам’ятник загиблим жителям хутора

Микола МИХАЛЕВИЧ,
директор Кортеліського історичного музею



Крім Зінаїди, у цей страшний день залишилася живою також її дванадцятирічна дочка Ірина, яка пасла в лісі худобу. Саме цій дівчині через сім років судилося стати головною обвинуваченою у справі про пособництво «бандитам ОУН» жителями хутора Попливці. Уцілілі його мешканці збудували чотири маленькі хатини біля згарищ. В одній із них і облаштувалась Зінаїда Баран із дочкою. Сусіди допомагали одне одному по господарству та ходили на вечорниці. Але життя їхнє було далеко не спокійним. Про те, які події тут відбувались, детально розповідається в протоколах допитів справи №5789, яка зберігається в архіві Волинського обласного управління СБУ.


Постанову про арешт Ірини Кузьмівни Баран 14 лютого 1951 року написав старший оперуповноважений Ратнівського райвідділу Міністерства державної безпеки Русняк. У ній сказано, що Ірина Баран,1931 р. н., уродженка і жителька хутора Попливці Кортеліської сільської ради, українка, незаміжня, неграмотна, походженням із селян–бідняків, працює в колгоспі «Червоний партизан» на рядових роботах. У постанові висунуто звинувачення, що вона взимку 1949—1950 років встановила злочинний зв’язок з «учасниками банди ОУН бандгрупи «Кузьменка». Неодноразово приймала і ховала їх у своєму будинку від органів радянської влади, забезпечувала продуктами харчування, прала їм білизну і повідомляла інформацію розвідувального характеру – про місця пересування і роботу оперативно–військових груп органів МДБ.



Коли прийшла до тями, побачила, що її чоловік Кузьма та семеро дітей лежать мертві посеред хати в калюжах крові.



Ірина була заарештована 17 квітня 1951 року. Перший допит, який проводив слідчий райвідділу МДБ Виговський, розпочався о 24–й годині 9 хвилин і тривав понад сім годин. На ньому Ірина розповіла, як одного недільного вечора восени 1949 року її мама сказала, що хтось дивиться у вікно. Через кілька хвилин у будинок увійшов невідомий чоловік, озброєний автоматом. Він поцікавився: «Чи це вся ваша сім’я, чи нема нікого чужого?» Потім незнайомець запитав: «Ти чому з головою колгоспу гуляєш?» Ірина відповіла, що вона нічого не знає і ні з ким не гуляє. Нічний візитер наказав їй з матір’ю, щоб ніколи нікому не говорили про його прихід. Також попередив, щоб більше не зустрічалася з головою колгоспу Костючиком. Пізніше, під час наступних зустрічей, Ірина дізналася, що повстанець мав псевдо Кузьменко.



Характерною особливістю протоколів та інших матеріалів слідства є те, що вони написані російською мовою, а борців за волю України в них іменують «бандитами ОУН», хоча сама Ірина в розмовах називала їх повстанцями, що стало потім одним із пунктів звинувачення.



Як пише Ярослав Антонюк у книзі «Український визвольний рух у постатях керівників», псевдо Кузьменко та Галайда мав Сидір Макарович Антонюк, 1927 р. н., уродженець села Прохід Ратнівського району. З 1946–го — член ОУН, з 1948–го — командир боївки ОУН. У грудні 1948 року був заарештований оперативно–військовою групою з документами на Кудрявцева Бориса, але зумів утекти з-під варти і перебував на нелегальному становищі.


Відповідаючи слідчому, Ірина розповіла, що приблизно через три тижні, коли вона була на вечорницях у сусіда Сахарчука Семена, в дім до нього зайшло 6 озброєних повстанців, серед яких був і той чоловік. Вони нічого не запитували, а в розмові зверталися один до одного «Кузьменко», «Стьопа», «Старий», «Горобець», «Лазаренко». Через годину колишній житель Попливців Сахарчук Віктор Федорович приніс дві пари чобіт. Повстанці взулися і пішли. Взимку вони ще кілька разів навідувались на хутір, щоб повечеряти, або зупинялися на «дньовку», тобто вдень ховалися на горищі, а як тільки починало сутеніти, йшли в ліс.
Щоб було зрозуміло, як відбувались наступні події, я з деякими скороченнями процитую свідчення Ірини на допиті. Характерною особливістю протоколів та інших матеріалів слідства є те, що вони написані російською мовою, а борців за волю України в них іменують «бандитами ОУН», хоча сама Ірина в розмовах називала їх повстанцями, що стало потім одним із пунктів звинувачення.
«У подальшому я зустрілася з бандитами ОУН в кінці весни 1950 року, приблизно в травні… Добре пам’ятаю, що в цей час із нашого села органи радянської влади вивозили сім’ї бандитів ОУН у віддалені райони Радянського Союзу, в тому числі вивезли мою хресну Ганну. У цей день під вечір я пішла до своєї сусідки Баран Секлети по господарських потребах, вона проживала від мене на відстані приблизно 50 метрів. Біля будинку Секлети побачила в кущах бандитів ОУН (5 чоловік). «Кузьменко» сказав, щоб принесла їм їсти. Я пішла додому, взяла варену картоплю, яку ми готували для себе, глечик кислого молока. У цей час прийшла моя подруга Хабовець Ганна. З нею занесли їсти бандитам. Вони поїли, а потім сказали, щоб нікому не говорили, що зустрічалися з нами, а то відріжуть нам коси…
Наступного разу зустрілась тільки з «Кузьменком», оскільки його банда була ліквідована і він залишився один. Це було влітку 1950 року після Трійці. Разом із Хабовець Ганною та її матір’ю Хабовець Вірою пасли худобу… «Кузьменко» став питати, що чути в селі, чи нема військових, потім став просити Хабовець Віру, щоб принесла йому їсти. Вона пішла додому і принесла хліба, сала та молока. В розмові з бандитом Хабовець Віра запитала його: «Що ти сам ходиш?» На що «Кузьменко» відповів: «Немає з ким ходити, моїх хлопців потруїли. Далі «Кузьменко» сказав, що із бандитів ОУН залишились «Старий», «Стьопа» та він».
Під час допиту Ірина також розповіла, що більшість зустрічей із «Кузьменком» відбувались, коли вона пасла в лісі худобу. «Влітку 1950 року, коли вже збирали хліб, «Кузьменко» дав мені 5 карбованців, щоб я купила йому ніж. Ніж йому купила на базарі в Ратне, але «Кузьменку» не передала, тому що він вже взяв ніж в іншого чоловіка. Ще через тиждень написав листа і попросив передати його сестрі Осіюк Ганні, яка проживає в селі Гірники… Через кілька місяців «Кузьменко» загинув. Жаліючи його і щоб зберегти про нього пам’ять, я пішла до Ганни і взяла його фотокартку, яку берегла до лютого 1951 року, а потім спалила в печі».
Про загибель «Кузьменка» є свідчення, що він був убитий пострілами в спину зрадником, якого повстанець вважав своїм другом. Труп «Кузьменка» привезли до райвідділу міліції, підперли кілками до стіни і так тримали декілька днів.
Під час допитів у Ратному і пізніше в Луцькій тюрмі Ірина трималася дуже мужньо і стійко. Вона визнала лише ті факти зустрічей з повстанцями, які підтверджувалися безпосередніми свідками, і категорично заперечувала все інше. Але становище її було незавидним, оскільки перебувала на останньому місяці вагітності, і чекісти ще до арешту Ірини встигли зібрати багато інформації про її дружбу з «Кузьменком». Наприклад, її ровесник і сусід з хутора Попливці Сахарчук Іван Семенович під час допиту розповів: «Влітку 1950 року перед початком збору врожаю я попросив Баран Ірину, щоб вона попасла мої корови разом зі своїми. Приблизно в дві години пішов за своїми коровами у ліс в урочище «Власове» і там побачив Баран Ірину і бандкомандира ОУН «Кузьменка», які сиділи в кущах і про щось говорили. Коли побачили мене, то обоє зіскочили з місця. Ірина почервоніла і відбігла від «Кузьменка» на два–три метри в сторону».
Ще більш відвертими і балакучими у своїх свідченнях були деякі жінки. Так, Осіюк Ганна під час допиту 23 лютого 1951 року розповіла: «Влітку 1950 року банда ОУН, керована моїм братом, була розгромлена, і тільки він один залишився з її складу. Після чого став ховатися на хуторах Кортеліської сільської ради. В липні 1950 року Баран Ірина принесла від нього листа. Після його читання вона розповіла, що «Кузьменко» в даний час ховається в лісі біля її будинку, часто з нею зустрічається, вона ходить до нього на зустрічі, а він до неї, забезпечує його продуктами харчування і часто разом із ним ночує в лісі. Для маскування зустрічей з «Кузьменком» вона ціле літо пасла біля його схованки корову та свиню, яких криком кликала до себе. Це означало, що навколо нікого немає, і щоб він виходив до неї. Баран запропонувала, що якщо я хочу побачити брата, то можу йти з нею, але я написала йому листа, який передала з Іриною… Через два тижні я пішла в ліс по ягоди і зустрілася з братом, який мені говорив, що Баран є хорошою зв’язковою і забезпечує його продуктами харчування…»
Не менш цікавими, хоча і сумнівними, були свідчення, які дала Полівода Пелагія Несторівна, жителька хутора Рябино, жінка вбитого повстанця «Мирона». «Банду ОУН «Кузьменка» я знала дуже добре, оскільки мій чоловік — бандит «Мирон» — Трофімук Григорій Федорович також входив у склад банди «Кузьменка». Бандити багато мені в чому довіряли і з ними я систематично зустрічалася до моменту їхньої ліквідації. Мій чоловік у 1950 році, коли ще був живий, розповідав, що вони часто ходили в будинок Баран Зінаїди Макарівни, тому що вона має молоду дочку. До Ірини ходила її подруга Хабовець Ганна і бандити ходили до них гуляти… «Кузьменко» про Зінаїду Баран та її дочку Ірину був дуже хорошої думки».
24 травня 1951 року була прийнята постанова обласного управління МДБ, яка визначила долю учасників справи. Серед іншого там було сказано: «При зустрічах Баран Ірини з бандитами кілька разів була присутня її мати Баран Зінаїда, яка в цей час ніяких дій на користь бандитів не здійснювала. Тому до кримінальної відповідальності її притягувати недоцільно через малозначимість складу злочину… Жителі хутора Попливці Сахарчук Семен, Хабовець Ганна, Сахарчук Віра, Сахарчук Іван, а також жителька села Гірники Осіюк Ганна в 1949 – 1950 рр. мали зустрічі з бандитами ОУН. Але вони заявляли про свої зустрічі в Ратнівський райвідділ МДБ, тому вищеперерахованих осіб до кримінальної відповідальності не притягувати». За дивним збігом обставин всі учасники справи написали заяви про свої зустрічі з повстанцями в один час – у листопаді 1950 року. Очевидно, чекісти просто пожаліли жителів багатостраждального хутора і примусили їх написати ці заяви значно пізніше.
Під час перебування в Луцькій тюрмі Ірина народила хлопчика, якого в неї відразу забрали і відправили до її матері в Кортеліси.
9 червня 1951 року відбулося засідання військового трибуналу МВС Волинської області, на якому Ірина була засуджена до 25 років позбавлення волі у виправно–трудових таборах з обмеженням у правах до п’яти років і з конфіскацією особисто належного майна...
Надія на дострокове звільнення з’явилася в Ірини Баран тільки після смерті Сталіна, коли почався масовий перегляд справ політичних в’язнів. У червні 1954 року, під час перебування в мордовських таборах, вона пише прохання про помилування. У ньому, зокрема, згадує, що під час війни німці вбили її батька, двох братів і п’ятьох сестер, а матір поранили… «Прошу ще заради дитини, яка знаходиться у моєї старенької матері, полегшити моє покарання».
Згідно з ухвалою військового трибуналу Прикарпатського військового округу від 11 січня 1955 року вирок змінено і міру покарання зменшено до 5 років позбавлення волі. Вже через два тижні Ірина вийшла на волю, відбувши в ув’язненні 3 роки, 9 місяців і 8 днів.
Коли вона повернулася додому, хутір Попливці вже був ліквідований радянською владою, а його жителів примусово переселили в Кортеліси. Проживши кілька років у селі, вона виїхала разом із сином, щоб більше сюди вже ніколи не повернутися. Завершується справа Баран Ірини довідкою, яку 12 грудня 2005 року у відповідь на звернення Апеляційний суд Волинської області видав громадянину Трофімуку Василю Ананійовичу, жителю села Водораздєл Ставропольського краю, про те, що його мати реабілітована прокуратурою Волинської області 10 жовтня 1994 року.



«Ти стріляв із скоростріла, я набої подавала...»



Пам’ятник загиблим хуторянам стоїть на місці спаленої хати Зінаїди Баран.



Нас весна не там зустріла і не ті пісні співала...


 

Telegram Channel