У Валерія Дружиновича люди у візках стають чемпіонами

   
     Галина СВІТЛІКОВСЬКА
     
     КСЕНЯ ВАЖИТЬ 30 КІЛОГРАМІВ, ШТАНГА — 50
     Зранку, до нашого приїзду, Валерій Павлович встиг побувати у банку, в кількох чиновницьких кабінетах, мав зустріч із потенційним спонсором. Клопотався про літнє оздоровлення вихованців, завчасу узгоджував організаційні питання, пов’язані з майбутніми поїздками на змагання. А о 10-й вже «витрушував» із машини 14-річну Ксенію Токар, яку по дорозі забрав на тренування.

 

Головне, щоб батьки усвідомлювали, наскільки важливою є фізична реабілітація, і приводили до нас синів і дочок з порушеннями опорно-рухового апарату, дитячим церебральним паралічем, наслідками травм…

 

 

     Дівчинка звично перестрибнула із сидіння у візок і поспішила у спортзал, де вже чулися голоси хлопців. Валерій Павлович запрошує до свого крихітного кабінетика, стіни якого завішані фотографіями, що зафіксували хвилюючі моменти перемог його спортсменів на відповідальних міжнародних змаганнях, чемпіонатах України і навіть на Паралімпійських іграх. Але хоч роботу тренера оцінюють за кількістю підготовлених чемпіонів, Валерій Павлович, як розповідають, ніколи не ділить дітей на «перспективних» і «неперспективних».
     — Головне, щоб батьки усвідомлювали, наскільки важливою є фізична реабілітація, і приводили до нас синів і дочок з порушеннями опорно-рухового апарату, дитячим церебральним паралічем, наслідками травм… Обов’язковою умовою є присутність тата чи мами на перших заняттях, щоб ми разом подумали, як краще організувати роботу, на що звернути увагу, — каже Валерій Дружинович.
     Шкодував, що не з усіма «ветеранами» зможе познайомити, не в усіх сьогодні тренування. Ось Володя Головій уже 7 років двічі на тиждень добирається із Гути Ратнівського району, Тарас Шепшелей та ще кілька хлопців — із сіл Камінь-Каширського району. З Турійського, услід за Богданою Караванською, яка стала титулованою спортсменкою, приїжджає 23-річний Василь Гусак, усміхнений симпатичний юнак, який змалку бореться з наслідками ДЦП.
     — Учора вдома цілий день дрова рубав, втомився так, що сьогодні мусив попросити зменшити навантаження, — витирає піт, зійшовши з тренажера. — Четвертий рік займаюся. Взимку з Гаруші до Сільця на автобус брати мене кіньми підвозять, бо йти пішки трохи важко. Але все одно тепер ходжу краще, раніше ступав тільки на пальчики. Став фізично витривалішим: і косити можу, і на деревообробному верстаті працювати.
     Уже знайома нам Ксенія Токар у спортзалі ще із садочка. Дівчинка з’явилася на світ із вродженою патологією хребта, через що нижня частина її тіла паралізована. Але батьки не опустили рук. Із чотирьох років мама Лілія кілька разів на тиждень возила маленьку донечку на заняття з фізичної реабілітації. Згодом та захопилася пауерліфтингом. І вже у 10, завдяки тренеру Валерію Дружиновичу і власній наполегливості, Ксеня піднімала штангу, вдвічі важчу, аніж сама. Вона успішно навчається у звичайній школі разом із здоровими ровесниками і мріє про участь у Паралімпійських іграх. Нині дівчина — кандидат у майстри спорту, у квітні цього року зайняла друге місце в загальнокомандній боротьбі на чемпіонаті України в Дніпропетровську і перше — серед юніорів.
     — Могла краще виступити, але перехвилювалася. Мені часом кажуть: «Де в тебе береться стільки енергії?» У школі я на візку «літаю», вдома мамі по господарству допомагаю, а на канікулах планую попрацювати: у мене руки сильні, я багато чого можу робити, — каже восьмикласниця.
     Валерій Павлович старання дівчини заохочує. Кожному індивідуально підбирає вправи, розробляє програму навантажень, щоб фізична реабілітація дала максимально відчутні результати.
     
     «МАКСИМ ТУТ НЕ ПРАЦЮЄ. ВІН У НАС ЖИВЕ…»
     Так говорить про свого вихованця, який тепер став його правою рукою, Валерій Дружинович. Максим Бондаренко чотирнадцятий рік щодня приходить у спортзал: і сам тренується, й іншим допомагає, як не як — дипломований реабілітолог. Майстер спорту, минулого року став чемпіоном України з пауерліфтингу. Про себе розповідає:
     — Валерій Павлович колись випадково побачив мене в магазині й запросив на заняття. Завдяки цьому я з діагнозом ДЦП, маючи серйозні проблеми із здоров’ям, зміг реалізувати себе у спорті, знайшов у житті свою справу. Закінчив факультет фізичної реабілітації Інституту розвитку людини університету «Україна» і курси з підготовки масажистів.
     А вже від Валерія Павловича ми довідалися, що Максим по крупинці збирає знання про різні методи відновлення здоров’я, включаючи й народну медицину. У старої поліської знахарки вчився робити масаж живота, лікувати підорву. Чимало перейняв у лікаря Бориса Заблоцького із Каменя-Каширського, який опікувався багатьма вихованцями Дружиновича, підтримує дружні стосунки з тренером здавна.
     — У нас тут є маленький кабінет, де Максим на прохання батьків може провести сеанси масажу. Відгуки позитивні. А потреба в допомозі реабілітолога, на жаль, дуже велика. У багатьох школярів — серйозні порушення постави, — пояснює Валерій Павлович. — Просяться до нас із такими сколіозами, що хочеться сказати батькам: «Де ж ви раніше були, куди дивилися?..»
     По обіді, коли закінчуються уроки в школах, у спортзалі стало багатолюдніше. Валерій Павлович ніколи не спроваджує дітей, яким може допомогти. Прибігають і ті, кого він називає волонтерами. За можливість потренуватися підлітки охоче допомагають дітям з особливими потребами, які не можуть самостійно рухатися.
     — У нас тут не тільки м’язи «качають». Валерій Павлович, як везе команду на змагання, то і в музей намагається повести, і пам’ятки історії покаже в кожному місті. У Міжнародний день інвалідів організовує свята, кожен готує свою презентацію. І уроки доброти проходять, і фотовиставки. Валерій Павлович чудово фотографує і багатьох цим зацікавив, — розповідала Олена Бондаренко, голова батьківського комітету, яка, як і її син Максим, є активною помічницею тренера-викладача.
     — Дружинович — істинно заслужений тренер, до нього дітей як магнітом тягне. Він про них піклується як батько. І результати його роботи всі бачать, — просила надрукувати в газеті подяку Людмила Остапук із села Раків Ліс Камінь-Каширського району.
     З її сином Денисом, який нині навчається у коледжі в Ковелі й мріє стати програмістом, ми теж мали змогу познайомитися. Хлопець привіз із чемпіонату України з пауерліфтингу в Дніпропетровську вагомі спортивні нагороди. А ще — чудові знімки, зроблені і під час змагань, і під час прогулянок містом.
     — Окрім фотографування, захоплююся трейл-орієнтуванням, торік став чемпіоном України з цього виду спорту. Подобається, бо він вимагає працювати головою. Також двічі на тиждень ходжу на теніс, люблю грати у футбол, хоч я і на протезі, — розповідав 16-річний Денис, розважливий, впевнений у собі.
     Не забувають дорогу в спортзал ті, чиє щасливе й спокійне життя раптово обірвав нещасний випадок, зробивши інвалідом. Михайло Ющук, який приїжджає на тренування на візку, вірить, що спорт допоможе йому стати на ноги, відновити втрачене після аварії здоров’я. А Богдан Ліпич не залишає команду, хоч уже одружився, має двох діток, працює. Нині хлопці й дівчата готуються до міжнародних змагань «Срібна штанга» у Вроцлаві й обіцяють не підвести свого тренера.
     Замість післямови: 25 років тому Валерій Дружинович створив громадську організацію «Спарта», яка об’єднала спортсменів особливої долі, їхніх батьків. «Спартанське виховання — це не тільки фізичне загартування, а й гармонійний розвиток особистості, — переконаний Валерій Дружинович. — Легенди про те, що у древній Спарті хворих дітей скидали зі скали, давно спростовані вченими. А от спартанський дух нашій молоді сьогодні особливо потрібен».
     
     На фото: «Павлович учить нас ніколи не здаватися», — каже Михайло Ющук.
     Фото з архіву організації.