Лариса ЗАНЮК
     
          Променистий, аж хочеться зажмуритися від його посмішки – цим тільки він і схожий на екранного Адама Горбатюка, лучанина, призера телепроекту «Шанс», що його спів любить і знає Україна. Більше у ньому немає нічого від зірковості – лише простота і маса позитиву. Це його візитівка. А чи спосіб життя? Україна дала йому шанс стати артистом, у відповідь він «зірково не опромінився», а просто продовжив робити те, що любить з дитинства, – співати.
     Коли Україну підпалили на Сході, а її сини почали щодня гинути у пазурах смерті, Адаму стало тісно у шоу–бізнесі. І він добровольцем пішов на війну.
     (Одразу заспокою насмішників: для піару туди не ходять на довготривалий час і не відморожують ноги на 30-градусному морозі, у мокрих окопах, у нікчемних берцях китайського пошиву. Ті, що хочуть показати країні папірець учасника АТО, не їдять там кашу із хробаками на воді з калюжі. Хіба тільки їздять на броньованих джипах до певної території – за папірцем і назад. Пробачте за неліричний відступ. – Авт.)
     На Сході інша статистика, аніж у новинах, каже Адам. Рідними стали ті, кого не знав доти, – такі ж вояки Нацгвардії. Побачив смерть і каліцтва, почув невиконані обіцянки з боку «властьімущих», постарішав, каже, на 10 років та схуд на 10 кілограмів. Зараз у відпустці, вперше за 90 днів від часу ротації… Але свою розмову з Адамом хочу почати спочатку…
     
     КОЛИ ЩЕ НЕ БУЛО ВІЙНИ
     — Адаме, у 2004 році ти отримав співацький шанс у прямому і переносному значенні, за твою перемогу вболівали читачі й автори «Волині-нової» та глядачі телепрограми «Караоке на майдані». Банальне запитання: як змінилося життя після перемоги у проекті «Шанс»?
     — Дуже змінилося. За 10 випусків проекту не всі переможці використали свій шанс. Я ж гордий з того, що потрапив у проект Андрія Кузьменка (Скрябіна), мав можливість працювати і просто спілкуватися з ним. Завдяки йому я нормально пережив свою першу славу, не «зазвіздився». Кузьма був простий, як двері, – два метри ходячого позитиву. Постійно жартував зі мною, знаючи, що я – весільний музика, «лабух», як він казав, що не проти додаткового зарібку. Його завжди цікавили звичайні люди. Міг зустріти на вулиці якогось дідка і говорити з ним про все на світі. Для мене трансом була його смерть…

Я ж гордий з того, що потрапив у проект Андрія Кузьменка (Скрябіна), мав можливість працювати і просто спілкуватися з ним. Завдяки йому я нормально пережив свою першу славу, не «зазвіздився». Кузьма був простий, як двері, – два метри ходячого позитиву. Постійно жартував зі мною, знаючи, що я – весільний музика, «лабух», як він казав, що не проти додаткового зарібку. Його завжди цікавили звичайні люди.

     Зараз плідно працюємо зі знаменитим гуртом «Ватра», співаю пісні Ігоря Білозіра – теж української легенди. Є мрії по-новому аранжувати його прижиттєві пісні і заспівати ще не співані з його великого творчого доробку.
     — То хто кого знайшов – «Ватра» тебе чи ти їх?
     — Мені було б за честь співати у легендарному гурті, але так склалося, що вони мене запросили… Найкраще «Ватру» сприймають там, звідки вона родом. Останній наш виступ у Львівській опері зібрав аншлаг. Але я найбільше хвилююся, коли виступаю вдома, у Луцьку. Тут живу вже 33 роки, хоч і була можливість залишитися у Києві, і у Львові маю житло, але саме тут мені так добре, як ніде. Львів – чудове місто, але я туди їжджу просто на роботу.
     — Які у тебе найяскравіші спогади?
     — Найбільше запам’ятався, звичайно, гала–концерт «Шансу». Потім – День Києва, коли виступав перед 360-тисячним зібранням людей, про страх тоді не думав, все залишилося позаду. Коли бачиш таку кількість глядачів, можна навіть забути слова «Червоної рути», але головне – контакт із залом, тоді все відбувається саме собою.

 

          У БІЙ ЗІ СВОЄЮ ПІСНЕЮ «НЕ ЗАРАДИ ВИГОД, НЕ ЗАРАДИ СЛАВИ…»
     — Як із рангу «творити» перейти на «воювати»? Що спонукає творчу людину взяти до рук справжню зброю?
     — Може, й банально звучить, але хто, як не ми? У брата народилася донька, а йому дали повістку. Я подумав: чому він має йти, як буде його дружина одна з маленькою дитиною на руках?
     — Але ж ти, Адаме, теж маєш сім'ю?
     — Так точно! Але вирішив –  піду я.
     — Ти мав досвід, був у армії?
     — На жаль, не був – учився в педагогічному училищі, потім – в університеті, одружився…Тому проходив курс молодого бійця на Львівському полігоні, потім – у Запоріжжі, а тоді – у Харкові. Вчили     всього, адже й ті, що служили ще за царя Гороха, теж забули все потрохи (найстаршому нашому бійцю – 58).
     Після навчання направили на блокпост Трьохізбенка – Станиця Луганська – Щастя. Тилова охорона, блокпост – це постійний ризик, всюди нерозірвані снаряди, постійна стрілянина. Одного разу поїхали по дрова, коли поверталися, то наповненим причепом затиснули, видно, вибухівку – і нас так підкинуло в повітрі, наче коробку сірників, добре, що всі живі залишилися, хоч хлопцям поперебивало кому – руки, кому – ноги. І таких випадків там дуже багато.
     — Як налаштоване населення? Пройшло стільки часу, місцеві жителі, мабуть, уже розставили пріоритети у чийсь бік…
     — Я досі не можу їх зрозуміти, чи вони проукраїнські, чи… Зрештою, вони вже просто хочуть, щоб усе закінчилося, щоб ми забиралися звідти. Наше завдання – перевіряти всі транспортні засоби, місцеві можуть їздити туди–сюди на день по три рази, а ми щоразу перевіряємо і їхній бардачок, і двері, і таке інше. Населення там має повно зброї ще із часу перших важких боїв, просто назбирали на полі… Вони там і метал збирають від пошкодженої техніки, бо не мають більше за що жити…
     Морально дуже важко, важливо хоча б переписуватися з рідними, відчувати підтримку. Отримуємо купу есемесок від сепаратистів про «зрадників держави» і всяке таке, хоч і знаєш, звідки воно, і що їхнє завдання — просто зневірити людей, все одно якось неприємно на душі.

 

Найгірше, коли по телефону хлопці сваряться із дружинами, тоді їм ну нічого не хочеться, отак ішли б уперед на «сєпарів» і саперними лопатками зачищали б їх.

     — Щось відкрив для себе за цей час?
     — Тепер знаю, що кулемет на фронті – товариш, друг і брат, який спасає і допомагає. Більше став цінувати справжню дружбу, довіру, психологічно і морально постарів чи помудрішав… Але не шкодую ні про що…
     – Інший скаже: сидів би собі у шоу-бізнесі…
     — Батько мій служив у Афгані, чого б я мав ховатися?
     — Якою бачиш тепер свою головну роль?
     — На посаді начальника 51-го блокпоста, крім іншого, маю обов'язок підтримувати психологічно хлопців, я ж за фахом – соціальний педагог. Часом бачу – ніякий солдат. Поговориш із ним, заспокоїш – і покращало. Найгірше, коли по телефону хлопці сваряться із дружинами, тоді їм ну нічого не хочеться, отак ішли б уперед на «сєпарів» і саперними лопатками зачищали б їх.
     — Посилаємо месидж дружинам: «Не сердьте своїх чоловіків!»
     — Тиждень удома, а я вже згадую хлопців, за всіх переживаю і дзвоню: «Як справи?» – вони мені вже рідні. Важко переступити бар’єр, повернутися до мирного життя тим, хто прийшов із війни. Важливо знати там і тут, що тебе чекають, люблять, тоді і ти живеш майбутньою зустріччю. Там згадую Луцьк. Хочеться ласки і тепла, пригорнутися до дружини…
     — Волонтери у вас бувають?
     — Це великий ризик. Одного разу заїхали мої знайомі, вони їздять до ратнівчан. Привезли домашніх вареників, млинців із сиром. Ми давно такого не їли. Це було свято. Важливо, що це – з дому.

     — Адаме, яким уявляєш своє музичне майбутнє?
     – І надалі працюватиму з «Ватрою», після цього всього, може, напишу якісь серйозні речі, та відчуваю, що поки я ТАМ, треба більше мажорних нот, позитиву, хоча ТАМ, якщо чесно, це не виходить. Але важко вже слухати «Качу». Я і раніше завжди співчував тим, хто на війні, але тепер, коли біля тебе свистять кулі і перед очима пропливає все життя, оцінюєш все по-іншому. У День Героїв Небесної сотні сепаратисти знов мерву робили, вони так на всі свята нас «вітають». А в новинах чуємо: «Ніч пройшла спокійно, без обстрілів». Називають Станицю Луганську, Щастя. Це якось не в’яжеться. Вибухи такі, що голова не витримує, а вони – «без обстрілів». Для чого це?
     — Твоя музика зараз на часі – вона патріотична.
     — Вона буде завжди, бо в пісні, крім мелодії, важливі слова. Мені подобається і рок, і класика. Бах, Моцарт, Вівальді – це музичні генії. У педучилищі мене вчили ще ті викладачі, що й мого тата. Батьки ж мені нічого не нав’язували, сам обирав і музичний інструмент (баян), і любов до української пісні. Я не намагаюся всім сподобатися, хочеться просто нести позитив.
     — Адам – це перше ім'я на землі, ти не відчуваєш себе завжди першим?
     — Чому? У родині я – другий, тата мого теж звати Адамом. Між батьками були завжди повага і любов, тому мама і мене, як тата, назвала.

     …Такий він, як і його наставник Кузьма, – ходячий позитивчик, невеличкий зростом, схуд, аж хочеться обійняти й захистити, але коли слухаєш «Стожари» чи «Вірю» у його виконанні, сам обгортаєшся його сильною енергетикою і розумієш: таким мужнім голосом можна творити дива на своїй землі.
     …Вірю – наша зустріч в житті – не остання.
      Як не буде розлук, то й не буде стрічання…
     — співає Адам Горбатюк у моїх навушниках. Згадую домовленість – інтерв’ю у мирний час.
     «Бережи себе, Адаме, і свої голосові зв’язки!» – бажаємо тобі всією редакцією. Розуміємо, чому ти там, – таких треба на Сході, але повертайся виховувати діток, співати українські пісні і доносити світові, що таки «модно бути українцем і слухати українське».
     А у відповідь – приспів: «Я вернуся, вернуся, вернуся!»