Роман ФЛІШАРОВСЬКИЙ
     
     «НЕ БОЯВСЯ ПРОХОДИТИ НІ ЛЮСТРАЦІЇ, НІ ДЕТЕКТОРА БРЕХНІ»
     — Олеже Борисовичу, у народі кажуть, що в одну річку неможливо двічі увійти. Ви спростували це твердження. Хоча, мені здається, що у свій час полковник міліції Сергій Шелепін навіть тричі повертався у крісло головного правоохоронця обласного центру…
     — Це дійсно так. Уперше мене призначили тимчасовим виконувачем обов’язків начальника Луцького відділу поліції 19 березня. 5 травня я знову повернувся на своє попереднє місце роботи у район — очільником Луцького відділення поліції, а 18 липня керівник головного управління у Волинській області Петро Шпига підписав наказ, згідно з яким я вдруге очолив Луцький відділ поліції.
     — Ви лучанин? Де вчилися, служили, працювали, коли прийшли в органи внутрішніх справ?
     — Я закінчив загальноосвітню школу №9 в обласному центрі, працював оператором на підшипниковому заводі, два роки служив в армії у Львові в інженерних військах. У 1990-му прийшов в органи внутрішніх справ. Починав на посаді міліціонера патрульно–постової служби Луцького МВВС. Потім працював у відділі карного розшуку, черговій частині обласного УВС, очолював Локачинський і Луцький райвідділи міліції. Маю дві вищі освіти — закінчив Львівський інститут і Національну академію внутрішніх справ.
     — Перш ніж отримати призначення на високу посаду, проходили люстрацію?
     — Так. І не тільки комісія перевірила, чи гідний я очолювати відділ поліції. Довелося складати іспит на поліграфі — детекторі брехні. Особливо цікаво було відповідати на запитання, що стосувалися п’яти моїх земельних ділянок, наявності нелегальної зброї, отримання хабарів. Детектор підтвердив, що не володію жодним клаптиком землі, не привозив із зони антитерористичної операції ні зброї, ні вибухонебезпечних предметів, не отримував неправомірних винагород...
     — Ви брали участь в АТО на Сході України?
     – У листопаді-грудні 2014 року у складі зведеного загону волинської міліції ми несли службу на блокпосту між Краматорськом і Дзержинськом.
     
     «ЗА «ЗАКОНОМ САВЧЕНКО» НА ВОЛЮ ВИЙШЛИ ТИСЯЧІ ЗАСУДЖЕНИХ І НАМ ДОДАЛОСЯ РОБОТИ»
     — Давайте повернемося до вашої сьогоднішньої служби. Яка нині криміногенна обстановка у місті?
     — Ріст злочинності в нинішньому році зріс на 50 відсотків. У місті ще багато квартирних крадіжок, трапляються угони транспортних засобів, останнім часом — велосипедів. Боремося з грабіжниками, шахраями, які, користуючись інтернетом, виманюють у довірливих громадян тисячі гривень.

 

Довелося складати іспит на поліграфі — детекторі брехні. Особливо цікаво було відповідати на запитання, що стосувалися п’яти моїх земельних ділянок, наявності нелегальної зброї, отримання хабарів. Детектор підтвердив, що не володію жодним клаптиком землі.

 

    — Чому, на вашу думку, злочинність в цілому не відступає?
     — Причин чимало і об’єктивних, і суб’єктивних. Багато непорядних людей використовують складну економічну ситуацію в країні, війну на Сході, а також недосконалість нашої законодавчої бази. Ви подивіться, які великі можливості порівняно з потерпілим має для захисту злочинець. Він упевнено почувається навіть у суді, якщо до нього дійде справа. Використовуючи «закон Савченко», із в’язниць на свободу достроково вийшли тисячі засуджених, які раніше вчиняли тяжкі злочини. В області вже є випадки, коли такі особи повторно скоювали розбої, пограбування і навіть убивство.
     — Скажіть, чи достатньо у луцької поліції сил, знань, техніки, щоб протистояти таким правопорушенням?
     — Нам важко, але ми боремося. Звичайно, ускладнилась робота після реформування міліції у поліцію, особливо у зв’язку зі скороченням штатів. Наприклад, із 50 дільничних інспекторів у місті залишилося 23. Нормальних умов для роботи не створено, бо опорні пункти для прийому людей у плачевному стані, потребують ремонту. Хотілося б сучасного технічного оснащення, бо більшість користується власними комп’ютерами. Перевантажені роботою і слідчі — кожен має у своєму провадженні по 180—200 справ. Можна співчувати людям, які вимагають швидшого розслідування злочинів, але разом із тим розумію і своїх підлеглих…
     — І яку заробітну плату вони за це отримують?
     — Офіцери — 4—4,5 тисячі гривень, сержанти, прапорщики — до 3 тисяч. При цьому багато хто знімає квартири, мають сім’ї…
     — Пане підполковнику, особисто вам доводиться виїжджати на окремі події? Черговий може вночі зателефонувати та підняти з ліжка?
     — Безумовно, на всі резонансні злочини я намагаюся виїжджати із слідчо–оперативною групою. Так, ще за першої каденції ми вночі утихомирювали бунтарів у слідчому ізоляторі, з опергрупою розслідували озброєний розбійний напад на «валютника» на Київському майдані, буваю на всіх анонімних «замінуваннях».
     — До речі, цей вид злочинів поліції вдається розкривати?
     — Користуючись нагодою, хочу попередити любителів подібних жартів: сьогодні ми маємо на озброєнні сучасну техніку, яка дає змогу оперативно «вирахувати» такого аноніма–мінера.

 

Хочу попередити любителів подібних жартів: сьогодні ми маємо на озброєнні сучасну техніку, яка дає змогу оперативно «вирахувати» такого аноніма–мінера.

 Останнім часом встановили особу, яка «мінувала» міську клінічну лікарню, приміщення міської ради.
     — Скільки дзвінків про надзвичайні події і злочини щодоби надходить у чергову частину відділу поліції?
   –  160—180. Це повідомлення про сімейні скандали, хуліганство, дорожньо–транспортні пригоди, інші злочини. У нас цілодобово чергують 4 слідчо–оперативні групи, які виїжджають на виклики. За необхідності залучаємо опергрупи головного управління Національної поліції України в області.
     
     «ГОДИННИК У МЕНЕ СПРАВДІ ДОРОГИЙ, БО ЙОГО ПОДАРУВАЛА ДРУЖИНА»
     — Розкажіть про свою сім’ю, яка, очевидно, допомагає вам у складній роботі.
     — Своєю службою я дорожу, бо прийшов у правоохоронні органи не випадково. Коли мені було 11 років, від рук злочинців загинув батько. Відтоді, переконавшись, як може оперативно і професійно міліція, а нині поліція, розкрити тяжкий злочин, вирішив іти на службу в органи внутрішніх справ. Мій найближчий і найнадійніший тил — дружина Олена, яка працює вчителькою початкових класів у спеціалізованій школі №1 міста Луцька. Дочка Ірина — старший лейтенант поліції, нині перебуває у декретній відпустці. Молодша дочка Олександра — студентка–другокурсниця Луцького педагогічного коледжу.
     — Пане Олеже, ви людина щаслива, заможна?
     — Щасливий, бо маю міцну сім’ю і улюблену роботу. Щодо заможності, то великих статків не нажили. Мешкаємо у частині будинку, яка дісталася мені у спадок від батька. Їздимо автомобілем «Мерседес» 1999 року випуску. Дачі не збудував, земельних ділянок не маю. Ось на руці — схожий на дорогий годинник. Але це подарунок від дружини на 15–річчя Незалежності України вартістю лише 600 гривень...