По науку не здаватися – у віддалену Сушибабу

  
     Ярослава ТИМОЩУК
     
     «НАМЕТИ ЦІЛИЙ РІК СТОЯТЬ – ПРИЙШЛА ДО НАС ЄВРОПА»
     За легендою в часи татаро–монгольської навали одна з місцевих мешканок сховалася в дуплі на дереві. А вилізти не змогла, так там і засохла. Звідси і назва — Сушибаба. Село тягнеться однією довгою вулицею Мисливською до озера Бережистого — і лише там оживає. Біля водойми сім'ї з дітьми купаються, засмагають, смажать шашлики. Це приїжджі. Тутешні жінки поруч збирають ягоди гребінками. Заготівельникам здають оптом по 18 гривень за кілограм. Обличчя в селянок засмаглі, руки сині від чорниць.
     З інфраструктури в селі, де зареєстровано 112 мешканців, — два продуктові магазини «на хаті». Нема ні школи, ні дитсадка, ні медпункту, ні клубу. Двічі на день можна добратися автобусом до Турійська чи Луцька. Зате потрохи розвивається зелений туризм. У лісі поблизу озера встановлені альтанки, просторі намети з ліжко–місцями всередині. Це село, як і деякі інші в околиці, розвиває колишній начальник митниць у кількох областях Роман Микитюк. До цього у Сушибабі ставляться по–різному: ті, кому перепали робочі місця, задоволені, але здебільшого люди нарікають на гамір через відпочивальників.
     — Намети цілий рік стоять — прийшла до нас Європа. Офіційно ще нічого не відкривали, але дорогу обіцяли прокласти. Для села то було б непогано, але чи для наших людей усе це робиться? — розмірковує сільський голова Юрій Махнюк. На посаді він уже другий термін, воював в АТО у 51–й бригаді.
     В адміністративній будівлі у селі Озеряни разом із ним трудяться дві жительки Сушибаби, патріотки своєї малої батьківщини. Наталія Прилепа 9 років працює секретарем у сільраді. Вона народилася в Сушибабі та прожила тут майже вже життя. Тільки на один рік перебралася в Липу — у невістки.
     — Наче заслання там відбувала, — усміхається. — У своєму селі найліпше. Тут батьки народилися, діти виросли. Люблю Сушибабу, куди звідси дінешся?

З інфраструктури в селі, де зареєстровано 112 мешканців, — два продуктові магазини «на хаті». Нема ні школи, ні дитсадка, ні медпункту, ні клубу. Двічі на день можна добратися автобусом до Турійська чи Луцька. Зате потрохи розвивається зелений туризм.

    Її односельчанка, 50–річна Світлана Шворак, сидить у сусідньому кабінеті, де розмістилася пошта. Щоразу долає велосипедом 8 кілометрів на роботу і додому. А ще — доїть трьох корів, доглядає 7 гектарів поля. У Сушибабі жінка живе 32 роки, відколи вийшла заміж. Могла б залишитися у рідному Купичеві, але…
     — Доля мене сюди затягнула, — сміється.
     Світлана ще трохи ділиться своєю життєвою філософією, виплеканою за довгі роки важкої праці:
     — Мусимо трудитися, бо ж нема як у селі відпочивати. Чи тяжко? Не знаю, ніхто мене такого раніше не питав. Треба якось виживати. Вигідно чи ні (бо ж комбайни дорогі, натрудитися треба), але чимось слід зайнятися для різноманітності. Але раніше хоч жили спокійно, а тепер улітку до озера з'їжджаються машини — нема де стати.
     На цьому прощаємося зі Світланою — довго говорити їй нема коли.
     
     «ТРУДИМОСЯ З РАНКУ ДО СМЕРКАНКУ: ПО–ІНШОМУ В СЕЛІ НЕ МОЖНА»
     На обійсті Кравчуків під одним дахом мешкає чотири покоління. Найстарша представниця роду — 84–річна Хивронія Сергіївна — обіймає правнучку Олесю. Подвір'я викладають бруківкою — подружжя Галина й Микола дбають, аби мати в селі трохи міських зручностей. Але це не дається їм легко: щоб порати своє одноосібне фермерське господарство, мусять щодня прокидатися о пів на п'яту. Мають понад 30 гектарів поля, комбайна, трактора, коней, овець, повні хліви корів і свиней. А ще — клітки з кролями, нутріями, перепілками, фазанами, цесарками. На обійсті облаштували продуктовий магазин. Поміж цим Галина Романівна встигає ще їздити до Польщі — «на солярку заробити, бо ж поля багато». Обидва сини працюють «у Микитюка»: Ігор — трактористом у фермерському господарстві «Аміла», Василь — єгерем. Тримаються села, бо є робота.
  

Трактор – надійний помічник родини Кравчуків для обробітку 30 гектарів поля.

   — Тепер усі працьовиті, хто хоче виживати. Трудимося зранку до смерканку: по–іншому в селі не можна, — пані Галина, як і її односельчани, часто каже слова «виживати», «мусимо», «треба наробитися», «нікуди не дінешся».
     Іноді вона думає: «Поки все побудуємо, не буде коли жити». Але загалом до такого ритму звикла:
     — Ми навчені так багато робити. У неділю чи в свято присядеш відпочити — і вже совість мучить. Звичка, — сміється жінка.
     Вони з чоловіком люблять своє село: «маленьке, але гарне».
     — Микитюк помагає, дороги робить, зимою сніг прогортає. Взявся за озеро, навів чистоту і порядок.
     Правда, Кравчукам на озеро ходити ніколи, хіба по ягоди. Самі орендували два ставочки для зариблення.
     Без роботи не сидить і найстарша в родині Хивронія, колись передова доярка у колгоспі. Порається по господарству і, каже, якби так не боліла спина, то теж би поїхала у Польщу.
     — Мій чоловік у колгоспі на тракторі робив, а я на жнива ходила за чужим косарем. 90 сотих жита підібрала і в снопи пов'язала, — згадує жінка. — А тепер би ти, молода, змогла так?
     Ні, я б не змогла.
     
     «СТРАШНИЙ СУД: ДО ЯМИ ПОКЛАЛИ ЛЮДЕЙ, ЯК ОСЕЛЕДЦІВ, І ЗАСТРОЧИЛИ З КУЛЕМЕТІВ ПО НИХ»
     Хивронія Сергіївна бачила на своєму віку Страшний суд — так вона називає розстріл євреїв німцями у Сушибабі в серпні 1942 року. Хивронії тоді було 10, вона часто пасла гусей на сімейному полі поблизу кар'єра, в який і зганяли євреїв із села та сусідніх Купичева й Озерян — до війни поселення цього народу були чималими в окрузі.
     — Як їх розстрілювали, то ми (з ровесниками. — Авт.) коло одної хати лежали і дивилися. Євреїв було неміряно, попід ручки стояли по четверо, голі–голісінькі, всю одежу з них поздирали. До ями поклали, як оселедців, і застрочили по них… Кров свистала… Страшний суд був. Одна єврейка кричала: «Сьогодні нас, а завтра вас!» Так потім і сталося, коли поляки на нас накинулися.
     Руки Хивронії тремтять, очі наливаються слізьми — наче вчора все пережила.
     — Нас після того заставляли курити бакун — щоб хвороби не чіплялися. А за колгоспу ту яму загорнули.
     Жінка пригадує, як до війни у їхній хаті мешкав єврей — такий собі торговець Захарко. Її батько прийняв чоловіка з дружиною і сином пожити, поки ті збиралися обзавестися власною домівкою у сусідніх Озерянах. Захарко тримав у хаті «склепа» — магазина.
     — Які вже хороші люди були — не передати! — сплескує руками. — Мій тато їх прийняв, бо добрим був — усіх любив.
     Коли євреїв зігнали в гетто, Захарко з сім'єю переховувалися в лісі. Ночами приходили до Кравчуків, ті давали їм поїсти. Після війни про своїх єврейських сусідів нічого не чули.
     Ще жінка пригадує, як ходила з мамою до єврейської кравчині в Озеряни шити сукні.
     — Наберемо тканин кольорових на плаття і їдемо. А нас там не знають, де посадити, чим почастувати — бо ж дитина їсте хоче. Так ми добре жили, аж поки німець не зненавидів єврея.
     Про життя Хивронії можна писати роман: переїзд у війну, тато був на фронті, звідки польовою поштою прийшов лист: «Пропав безвісти», чоловік працював на заводах у Німеччині, туди хотіли забрати й двох братів Хивронії — Василя й Афанасія.
     — Таке то було горе, хай Бог милує, щоб не повторилося, — жінка перериває спогади тільки тоді, коли правнучка Олеся обнімає бабусю.
     Ще напиши, що свадьба у нас була, — раптом згадує Хивронія. — У Турійську розписувалися, я вдягла таке плаття цвітне, як отой халат. Бо ж яка тоді розкош? Після війни не було нічого.
     

Хивронія Сергіївна ніколи не забуде розстрілу євреїв, на місці якого стоїть пам’ятник.

     «НАСТАЄ СУБОТА – І В НАС ПЕКЛО, А НЕ ЖИТТЯ»
     Не всі в селі задоволені напливом відпочивальників. Через тин перемовляються двоє сусідок:
     — Настає субота — і в нас пекло, а не життя. Про спокій можеш забути через ті машини. Одна за одною — туди–сюди, — обурюється жінка, цідячи молоко. — Хай би поліція тут чергувала, бо ж водії і напідпитку їздять. То на повороті у паркан вріжуться, штахети знесуть. То електричного стовпа збили — добу світла не було. З адміністрації приїжджали, обіцяли, що на вихідних патрулі пильнуватимуть, але так ніхто і не з'явився.
     — Пилюку здіймають — дихати нічим, — докидає інша. — Ні вікон відчинити, ні попрати. І дорогу старим людям важко перейти, такий рух. Капітально через це страждаємо, вже думали в газету писати.
     — Торік так мучилися і знову те саме. Фєдя в суботу нарахував, що повз його хату 70 машин проїхало — і то тільки до обіду! Кричать, пищать, гупають!
     — Є об'їзна дорога: хай ремонтують і їздять.
     — Нам до того озера доступу все одно нема. Собі будуються, а людям що з того? 
     
     Фото Олександра ФІЛЮКА.