Заходьте — і залишайтеся!
Слово. У нас із ним щоденні суперечки, битва до крові, шалені танці. Слово!!! Не одне хочеться погладити, поцілувати або погратися з ним, як у дитинстві з м’ячем. А найцінніше повторюєш стократ уголос або шепочеш, щоб не забути…
Олександр ЗГОРАНЕЦЬ, головний редактор газети «Волинь–нова»
Але ж є таке, що ранить–убиває — і ти не знаєш, як далі жити. Поки не скаже хтось інше слово, що поверне тобі сонце, запалить серце, дасть крила… Така його велич! Недарма ж воно, за Біблією, «перш за все було»…
Є слова, які ми самі щоденно «вбиваємо», бо — така специфіка роботи — вважаємо їх зайвими і холоднокровно викреслюємо, при цьому усвідомлюючи, що хтось же ними дихав, жив, болів, плакав, вважав своєю єдиною зброєю… Ех, слова. Як же вмів влучно сказати наш Шевченко:
Ну що б, здавалося, слова… Слова та голос — більш нічого. А серце б’ється — ожива, як їх почує!..
Відтепер газета «Волинь–нова» не лише пише, а говорить і показує!
Як їх почує… І нам захотілося, щоб наші слова, слова наших героїв ожили, щоб їх чули. Бо часто ловили себе на тому, що мало написати — «усміхається наш герой», а хотілося показати цю усмішку. Або ці сльози. Часто–густо, щоб їх передати, не вистачало ні таланту, ні… місця на шпальті. Бо сьогодні кожен квадратний сантиметр газетної площі — на вагу золота, адже папір тепер «золотий». В Україні він не виробляється, і купувати доводиться за валюту. Тобто будь–яке зростання долара чи євро робить газетярів біднішими. Тому журналісти майже всіх українських друкованих видань, які не мають за спиною багатого дядька, змушені були наступити на горло своїй пісні — і зменшити кількість сторінок або навіть кількість виходів (а деякі взагалі закрились). Тільки найоперативніше, найактуальніше, найгарячіше. І багато матеріалів ідуть до друку в дуже скороченому варіанті або лежать у редакторській папці до кращих часів…
Зрозуміло, що сьогодні — в еру розквіту інтернету — однієї друкованої газети замало. Замало було і нашої веб–сторінки в мережі, якій уже 14–й рік. Тому ми вирішили оновити її і наповнити тим, чого так не вистачало у класичній газеті. Живими словами, сльозами, піснями. Мовчанкою, яка іноді говорить більше за слова. Світлинами. Людиною! Спілкуванням! Щоб наше гасло: «Дід читав — і я читаю!» («Бабуся читала — і я читаю!», «Тато і мама читають — і я читаю!») передавалося з покоління в покоління. А у нинішнього комп’ютеризованого і мобілізованого покоління сучасні запити і вимоги…
Тож відтепер газета «Волинь–нова» не лише пише, а й говорить і показує! При цьому друкована версія нічого не втратить, а читач тільки виграє. Адже на нашому сайті разом із газетними репортажами з місця події буде і відеорозповідь про неї, поряд із друкованим інтерв’ю з цікавою людиною ви побачите і телевізійну його версію, «пряму лінію» можна буде не тільки читати, а й дивитись у веб–газеті!
Хоча дехто іронічно скаже, що наше старше покоління — ті, хто десятиліттями читає «Волинь», — далеке від інтернету. Так, але не зовсім! Якщо біля вас є діти чи внуки, вони обов’язково мають запросити у подорож віртуальним світом. Він різний — добрий і злий, як, утім, і наше життя. Проте треба вміти відділяти добро від зла. Чорнухи, заказухи і бруду у нас не було і не буде. Тому, представники молодшого покоління, можете вже запрошувати своїх дідуся, бабусю, тата, маму, сусіда, сусідку, друзів на нашу веб–сторінку. Минуть роки — і ці кілька хвилин, проведених разом біля монітора чи планшета, ви будете згадувати ще не раз. Переконаний, навіть захочете повернути ці миті, але з роками, на жаль, не завжди вийде. Тож не втрачайте безцінних хвилин родинного спілкування!
А журналісти «Волині–нової» будуть старатись нести своїм читачам (а тепер — й інтернет–глядачам) такі слова, щоб ваше серце билось і оживало, «як їх почує!»
Відтепер зустрічаємось тричі на тиждень у друкованому варіанті і вже щомиті на www.volyn.com.ua! Заходьте — і залишайтеся!
