Бузьки принесли їм 13 синів і 5 дочок

Катерина ЗУБЧУК

Гість редакції із штату Вашингтон

До кабінету зайшов усміхнений молодий чоловік. «Мабуть, із доброю новиною», — майнула думка. Забігаючи наперед, скажу, що розмова очікувала справді приємна. Хоч усмішка — це вже, певно, американський «атрибут». Адже, як з'ясувалося після знайомства, Анатолій Фень — один із синів найбільшої волинської сім'ї — вже чимало літ живе у США в штаті Вашингтон.

А прийшов він, щоб запросити на незвичайну родинну зустріч. При нагоді розповів, що ще вісімнадцять років тому, у серпні 1998–го всі діти Софії Мусіївни та Йосипа Тихоновича збиралися водночас у батьківському домі. Тоді сестра Люба йшла заміж. І ось цього літа знову вирішили з'їхатися хто з дальших, хто з ближчих країв.

До мене Анатолій прийшов, як кажуть, прямою наводкою, бо знав, що колись я була в їхній родині, розповідала про неї в газеті «Волинь». І було це теж 18 років тому. Тільки не в серпні, коли сім'я збиралась, а на початку року, у січні. Свого часу Президент України Леонід Кравчук допоміг багатодітній родині у спорудженні нового просторого житла. А у 1998–му керівництво облдержадміністрації виконувало ще одну приємну місію — вручало сім'ї Фенів бус. Щоб родина була «на колесах», посприяв Президент Леонід Кучма.

Завдяки редакційному архіву не важко знайти потрібний номер за 27 січня 1998 року і пригадати давню подію. Коли Феням доставили подарунок, то вдома не було найстаршого сина Ігоря, який тоді жив із сім'єю в Болгарії, а також Андрія і Петра, котрі поїхали на заробітки у Санкт–Петербург і там, одружившись, залишилися. З такої радісної нагоди завітала в батьківський дім із Рівненщини дочка Світлана. Телеграмою викликала Софія Мусіївна сина Василя, який служив в армії. А менші діти були ще вдома. З того часу багато що змінилося. З батьками живуть тепер лише троє дітей — два сини і дочка. «Географія» Фенів ще розширилась. І то як — три дочки із сім'ями (Світлана, Люба і Галя) та вже згадуваний син Анатолій живуть у США.

Півтора року тому найстарший син Ігор гостював в Анатолія. Тоді у штаті Вашингтон і народилась ідея знову зібратися всією родиною. Зрозуміло, чому до цьогорічної зустрічі готувалися заздалегідь, — не просто з'їхатись такій родині. За роки, що минули, народилися внуки, правнуки. Але зібралися. Лише одного зятя і одної невістки не було, і то з поважних причин. І коли на мальовничій території ресторану «Срібні лелеки» родина влаштувала фотосесію, то видовище було вражаюче. Фотографувалися сини й дочки окремо зі своїми сім'ями. Зробили, звичайно, знімок, на якому батьки і їхні 18 дітей. До того ж за зразок взяли кадр вісімнадцятирічної давності, коли вони теж були всі у зборі. Кожен зайняв своє місце, як і тоді. Тільки всі вони тепер майже на 20 літ старші.

Цікаво було, чому ж для зустрічі вибрали 8 серпня. Виявляється, цього дня батькові Йосипу Тихоновичу виповнилося 75 років. Трошки раніше, 5 серпня народилась і Софія Мусіївна, якій 66 літ.

«Виколихав» собі дружину

Звичайно, на такому торжестві не до інтерв'ю. І все ж ми поспілкувалися з Фенями–старшими. Про їхню любов хотілось почути, про те, як народилася сім'я, що стала найбільшою на Волині, а то і в Україні. Софія Мусіївна тут же цікавинку згадала:

— Як тільки я народилась (а я найстарша в сім'ї, де було 12 дітей), батька забрали в армію. І ось, коли його не було вдома, до мами приходили подруги–сусідки. Бувала і сестра мого Йосипа — і його, дев'ятирічного на той час хлопчину, брала з собою до нас. І він мене, як уже згодом розповіла мама, любив колихати.

— Ось і виколихав собі дружину, — додає, усміхаючись, Йосип Тихонович.

А Софія Мусіївна далі розказує:

— Мій Йосип (правда, я тоді не думала, що він мій) і ще дехто із сільських хлопців часто приходили до тата, як він уже вдома був, стригтись. Одинадцять років мені було, як Йосипа забрали в армію. А коли він повернувся додому, то я вже мала 14 літ — дівочка така собі була.

Звернув увагу Йосип на цю вже «дівочку» і чекав, поки вона підросте.

— На зібраннях ми зустрічалися, — пригадує жінка. — Додому йшли разом. Заміж я ще ніби й не збиралась, та все якось само собою рішилось. Три місяці ми дружили і побрались. Мені 19 мало бути, а Йосипу йшов 28–й.

І про весілля спогад:

— Одружувались ми 8 червня 1969 року. Того дня дощ такий лив, що світу білого не було видно. А дощ — це ж на щастя…

Повінчав молодих пастор у Башликах — там тоді був Дім молитви і для карпилівських віруючих. Наречена була в гарному вбранні — і сукня, і фата.

— Одружувались ми 8 червня 1969 року. Того дня дощ такий лив, що світу білого не було видно. А дощ — це ж на щастя…

— Хоч, — пригадує жінка, — напрокат усе взяли. Дядько мій женився, а через тиждень — наше весілля, то нащо ще раз тратитись. Якраз перед нашим одруженням народився мій наймолодший брат, десятий із дітей у сім'ї батьків. І мама у пологовий будинок не захотіла їхати, бо треба було командувати підготовкою до весілля. Я як прийшла в невістки, то думала, що в рай потрапила. У нас вдома я була найстарша. За кожним молодшим братом чи сестрою треба було прибрати, помити. А в заміжжі мене ніщо не зв'язувало. Вже коли народилась найстарша наша дочка Світлана, то я все біля неї клопоталась. І чоловік дуже тішився доцюнею. «Дай–но я потримаю», — казав. Поносить по кімнаті і тоді йде на роботу.

І ще на такому наголошувала жінка:

— Йосип ніколи не пропив грошей і не прогуляв. Все, що заробляв, йшло до хати.

— Жив по–християнськи, як слово Боже учить, — додавав чоловік.

Коли було у Фенів уже десятеро дітей, то Софія Мусіївна тяжко захворіла. Що ж то за недуга спіткала? Коли про це зайшла мова, жінка розповіла:

— Я була вагітна, а якраз сіно покосили. Того року велика вода була — така, що наші покоси плавали. Я з Йосипом їздила ті покоси рятувати. Виносили на грудок. З оберемками скошеної трави перестрибувала з купини на купину і в якийсь момент хибнулась і пошкодила хребет. А потім ще на мотоциклі проїхалась і злягла. То був 1981 рік. Толик народився. А я була така хвора, що вже й не їла, непритомніла. Лікували в Цумані, Ківерцях. Пригадую, одна знайома медсестра, як побачила мене, таку безпомічну, то співчутливо сказала: «Соню, Соню, до чого ти дородилася?» Пов'язували люди мою хворобу з частими пологами. Як могли, так мене рятували в районі. Але наша родина вирішила везти мене в Луцьк. В обласну лікарню я потрапила. І там медики говорили: «Цю жінку треба поставити на ноги, бо ж десятеро дітей у неї. Але ми вже не в силах…» Як я зрозуміла, що Бог дасть, те вже й буде. Слава Богу, молились наші церкви у Башликах, Цумані, Карпилівці. Постили і молились. І я стала на ноги в якийсь день, пішла.

І тоді Софія Мусіївна, чи просто Соня, якій був лише 31 рік, вирішила: «Скільки ще Бог дасть дітей — стільки народжу». Після перерви в пологах із 1981 по 1985 рік вісім синів і дочок з'явилось на світ. Зокрема, дві пари двійнят було. Природа ніби компенсувала за пропущені літа.

Що треба для міцної сім'ї, якими мають бути чоловік і дружина, щоб ростити дітей у любові? Софія Мусіївна з цього приводу каже:

— Перш за все, просити благословення у Бога, щоб він допоміг. А друге — вміти прощати одне одному якісь погрішності. А ще краще — не помічати їх.

І тоді Софія Мусіївна, чи просто Соня, якій був лише 31 рік, вирішила: «Скільки ще Бог дасть дітей — стільки народжу».

— І працювати, як ми працювали, не покладаючи рук, — долучається до розмови Йосип Тихонович. — Ще в 1984 році, коли підприємництво в Радянському Союзі не дуже заохочувалось, ми збудували першими у селі теплицю. Огірки вирощували. Мусили якось, як кажуть, крутитись, щоб була копійка, бо ж дітей треба піднімати.

А про дружину свою так говорив чоловік:

— Хазяйка — на всі сто! Вона і зварить, і спече, але хіба тільки це?! Соня — вже і вчителька, бо скільки-то разів йшла у перший клас із синами й дочками, — основна турбота про дітей таки на ній. І лікарем сімейним може бути — по декілька разів пройшла через усі дитячі й недитячі хвороби. Щоб укол зробити, то точно, не треба когось кликати.

«Шануй батька свого і матір»

Цією Божою заповіддю можна передати той дух, який панував на зустрічі у «Срібних лелеках». Найстарший син Ігор, котрий, до речі, служить пастором у місті Лубни на Полтавщині, був ведучим дійства. Тож найперш він звертався до найрідніших людей — Софії Мусіївни і Йосипа Тихоновича:

— Якби мої батьки не знали Бога, якби вони не прищепили нам, своїм дітям, любові до Господа, то ми не могли б бути такою благословенною родиною. Ми ніколи не бачили батьків з цигарками чи напідпитку. Не чули поганих слів з їхніх вуст. Я дякую Богу за таких тата й маму. Ми розуміємо, що їм нелегко було виростити стільки дітей. Тато, пригадую, тяжко працював у колгоспі (він був трактористом), а приходив додому — і знову треба було трудитись, бо ж город мали, хазяйство. Ми фізично не могли отримати від тата тієї уваги, яку, можливо, хотілося б мати. Але він прикладом свого чесного життя вчив нас.

Була молитва за батьків, за всю родину із подякою за те, що вона така велика. І, звичайно, — за Україну — з проханням, щоб настав мир, щоб країна процвітала і не доводилося роз'їжджатися українцям по світах у пошуках заробітку, аби прогодувати сім'ї, як це сталося і в їхній родині. А потім слово брали діти — дочки і сини. Сказані ними слова, вперемішку зі сльозами, спліталися у віночок щирої подяки батькам, були освідченням в любові до них.

Світлана:

— Мама навчала нас не робити як–небудь. І доводилося часто переробляти — чи то ще раз перемити посуд, чи чистіше замести. Коли я вийшла заміж, то сказала татові: «Дякую тобі, що ти завжди нас наставляв слухатись маму». Все, що я взяла з рідного дому, пішло зі мною по житті.

Сергій:

— Я хотів би подякувати батькам за тепло, за любов, за живий приклад для нас. Бог дав їм 18 дітей, і за їхнім прикладом ми теж маємо великі родини. Дякую Господу, що я народився у цій сім'ї, яка знає Бога.

Андрій:

— Я пам'ятаю ті моменти, коли мама говорила, що на наступний день у нас уже немає грошей. Навіть на хліб. Але в її очах не було тривоги. Вона завжди підкреслювала, що Бог усе бачить і не залишить нас у біді. І справді, наступного дня приходили якісь незнайомі мені люди і приносили нам — хто гроші, хто харчі. Дякую вам, тату й мамо! Голову схиляю перед вами за те, що вчили нас трудитись. Працелюбність у житті виручає.

Петро:

— Мамусю, тату, ми дуже щасливі, що маємо таких батьків, що в нас стільки братів і сестер. Я завжди, спілкуючись із людьми, розповідаю, що у мене така велика родина. І, буває, хтось каже: «Твоїй мамі при житті треба поставити пам'ятник». А я говорю: «Не тільки мамі, а й татові, бо на ньому було дуже багато клопотів».

Галина:

— Дякую, що мене народили (я перша після маминої хвороби). Спасибі, що ви виховали мене у Божому дусі. Я підготувала фотоальбом, на сторінках якого вся наша родина. Коли ми пороз'їжджаємось, а ви засумуєте за нами, то візьмете і подивитесь. Хочу, щоб ще багато літ я могла зателефонувати з-за океану додому і почути: «О, доця! Слухаю тебе…»

За добрих чоловіків, яких виховали Софія Мусіївна і Йосип Тихонович, дякували невістки — болгарка Майя і Олена із Санкт–Петербурга. Олена, зокрема, наголосила:

— Коли я збиралася в Україну, то мені говорили: «О, ти така смілива!» А я їм відповідала: «Це не я смілива, це ви дурні». Я знала і могла розповісти про чудових батьків мого чоловіка і взагалі про те, які тут люди хороші. Я спеціально робила багато знімків і виставляла у соціальних мережах як ілюстрацію до життя в Україні.

І подарунок незвичайний діти підготували батькові — новенький автомобіль «Фольксваген Кадді». Як зауважували, це вже вдруге — на 70 літ батько також одержував ключі від авто. А ще був дивовижний букет із 75 троянд. «Це ювілей тата, — казала, вручаючи його батькам, найстарша дочка Світлана. — Але ж ви — одне ціле».

Діти, внуки і група «Авен Єзер» із Рівненщини, запрошена на зустріч, дарували винуватцям свята пісні, які розчулювали їх до сліз. А мене не покидала думка: яка то родина Фенів буде ще через 20 літ?

На фото: Йосип Тихонович і Софія Мусіївна у день пам’ятної зустрічі зі своїм козацьким родом.

Фото Олександра ФІЛЮКА.