Російська зовнішність, але український характер

Василь УЛІЦЬКИЙ,
заступник головного редактора газети «Волинь-нова»

Одеса має славу оплоту «руского міра» в Україні. Тривалий час після захоплення Росією Криму та частини Донбасу і трагічних подій у самому місті тут відбувались теракти. Деякі діячі на російські гроші намагались розкрутити тему «Бессарабської республіки». Хоч не зрозуміло, яким боком «русскій мір» до Бессарабії (південна, придунайська частина Одещини), де перемішались українці, болгари, молдавани, росіяни, гагаузи. Батько теперішнього Президента Петра Порошенка, до речі, родом з українського села Саф’яни в Ізмаїльському районі. Сам район на третину складається з українських сіл, на третину – з болгарських і ще на третину – з молдавських, і нікому з них Київ не заважає зберігати свою національну ідентичність. Тож Бессарабська республіка – ініціатива абсолютно штучна.

Але якби Путін, як і я, потрапив у ранкову і ще майже безлюдну Одесу, то, певно, вирішив би, що сюди треба закинути своїх зелених загарбників. У місті – обмаль публічної інформації українською мовою, вулиці носять імена якщо не російських діячів, то місцевих. Із загальноукраїнських, крім Тараса Шевченка — жодної назви. Не кажучи вже про пам’ятники Катерині ІІ, Олександру ІІ, Льву Толстому, Олександру Пушкіну та іншим відомим росіянам.

Та є щось невловиме, яке називають духом, атмосферою, характером міста. І от одеський дух язик не повертається назвати російським. Це відчувається у спілкуванні з людьми, їхніх реакціях, ставленні до життя. Одесити здались мені по-українськи м’якшими, розважливішими, навіть у порівнянні з тим-таки Севастополем. Не знаю, може, мені так пощастило, але ніяких великих очей чи агресії на українську мову, якої тут завдяки приїжджим чимало, я не відчув. Навпаки, здається, Одеса якось невпевнено, але починає показувати свою приховану українськість. Це помітно у ввічливому «будь ласка» у магазині, українському прапорі на приватному балконі і маленьких жовто-блакитних прапорцях у підземному переході. Навіть у різнокаліберній бруківці, яку кожен власник дбайливо виклав перед своїм магазином чи перукарнею.

З іншого боку, Одеса ще ніби приглядається до України. А влітку складається таке враження, що півкраїни сюди перебралось. Місто заповнене афішами вітчизняних артистів; крім туристів, усюди можна побачити людей з бейджиками, які приїхали на різноманітні семінари, фестивалі та акції (не проблема взагалі відчути себе вдома – сходити на гастролі рівненського театру чи випити в магазині «Павлівського» пива). Приглядається і приймає.

Раніше значна частина туристичної інфраструктури Одеси була зорієнтована на росіян. Колись лише вони зупинялися в Ані, хазяйки, яка на дві ночі здала нам житло у приватному секторі. Молода жінка належить до тих помірковано-нейтральних одеситів, які шкодують, що між Росією та Україною сталася «біда», але аж ніяк не збираються робити зі свого міста ще одну гарячу точку, підтримуючи російських радикалів. І завбачливо пропонує нам налаштувати телевізор на українські телеканали.

...Після спілкування з одеситами на Катерину ІІ хоч і дивишся як на «вражу бабу», але сприймаєш її уже приблизно як Адама Міцкевича у Львові. Ці пам’ятники не роблять теперішні Львів та Одесу відповідно польським або російським. Це – швидше історична цікавинка.

Зрештою, важко уявити, як Одеса може вписатись у російську вертикаль. Свого Путіна чи Ахметова, який сам усе вирішує, тут нема. А є багато діячів зі своїми інтересами, які треба узгоджувати і домовлятися. Сильна самоврядна громада – це точно не тільки українська цінність, а й одеська. Чи навпаки. Бути «вольним містом», як вони себе називають, у Росії навряд чи вийде.

Словом, мені здалося, що, незважаючи на російську зовнішність, це місто має український характер, навіть якщо не всі одесити про це ще здогадуються. А коли «перлина» повною мірою прийме свою українськість, то, впевнений, разом із Україною отримає і друге дихання.