«Ми зобов’язані передати нащадкам мир і дружбу, а не постійні щорічні чвари - хто кого більше знищив?»

 «Шановні панове депутати! З глибоким розчаруванням сприйняли ми звістку про Вашу ухвалу, що 11 липня буде «Днем пам’яті жертв геноциду, вчине-ного ОУН та УПА, внаслідок якого загинули понад 100 тисяч поляків». В цій назві дві великі НЕПРАВДИ: «геноцид» і «понад 100 тисяч». Ми не можемо мовчати, коли державний орган європейської країни поширює в світ перекру-чену, малодостовірну інформацію і КАТЕГОРИЧНО ВІДКИДАЄМО Вашу одно-сторонню антиукраїнську, ворожу трактовку тих далеких подій.

З глибоким розчаруванням сприйняли ми звістку про Вашу ухвалу, що 11 липня буде «Днем пам’яті жертв геноциду, вчине-ного ОУН та УПА, внаслідок якого загинули понад 100 тисяч поляків». В цій назві дві великі НЕПРАВДИ: «геноцид» і «понад 100 тисяч».

Історія трагічних, надскладних стосунків українського і польського народів почалась не в 1943 році, а на три з половиною століття раніше, коли під прово-дом Богдана Хмельницького українці вступили в неймовірно важку націо-нально-визвольну боротьбу проти панівної польської шляхти та Унії. Були в ній і перемоги і поразки. Зовсім поряд, між Берестечком і Пляшевою, 18-30 червня 1651 року відбулась знаменита битва, в якій героїчно загинули козаки. Щороку ми вшановуємо їх світлу пам’ять і якщо й дорікаєм сьогодні полякам, то тихо, мовчки, без злості і зайвого галасу, бо цим мертвих не воскресити.

Доля й час випробовували наші народи ще багато разів, допоки вони не здо-були свою сучасну державну незалежність. На цьому тернистому шляху тільки в 20-му столітті українці зазнали багато неправедних кривд саме від польської влади, від її агресивної колоніальної політики на наших землях. НАГАДУЄМО:

-збройну агресію Польщі проти ЗУНР 1918-1919 роках, анексія наших земель;

-ганебний Варшавський «договір» з УНР, за яким Україна втрачала Галичину;

-воєнні злочини поляків проти нас в час польсько-російської війни 1920 року;

-«сепаратний мир» Польщі з Росією в 1920 році, вигнання з України армії УНР;

-Ризький «мирний договір» з Росією в 1921 р. незаконний поділ території УНР;

-недотримання зобов’язання надати Галичині культурно-освітню автономію;

-«пацифікація» 1930 року та знищення православних храмів на Холмщині;

-ув’язнення українських політичних діячів в концтабір Береза Картузька;

-підривну діяльність спецслужб проти Карпатської України в 1938-1939 роках;

-терор польського підпілля і Армії Крайової проти українців в роки війни;

-масову депортацію українців до СРСР і на захід Польщі (операція «Вісла»);

-терор ПНР проти українців, захоплення їх приватного та церковного майна;

-ліквідацію в Польщі УГКЦ, політичні репресії проти духовенства цієї церкви;

-привласнення українських земель на підставі «угод» про поділ Східної Прусії;

-паплюження пам’яті, приниження та шельмування борців за незалежність

України як в комуністичній ПНР, так і в сучасній «ліберальній» Польщі;

Після всього цього, хто кого «винищував» панове польські депутати? Який ще народ Європи зазнав такого шаленого тиску з обох боків (Польщі та Росії),

таких колосальних людських, духовних, моральних, матеріальних втрат, як українці? У Вас немає морального права навіть згадувати про «геноцид», про це повинні волати ми – жертви вашого колоніального утиску. Українці НІКО-ЛИ не воювали на чужій землі, вони боронили тільки своє. На наші кращі землі уряд Ю. Пілсудського поселяв тисячі польських осадників. Ми втратили від вашого жахливого «доброчинства» не тисячі, а мільйони громадян!

Так, що відбувалось на Волині в 1943 році і хто в цьому винний? Те, що Ви назвали «геноцидом», насправді було ТРАГІЧНОЮ РОЗПЛАТОЮ, ПОМСТОЮ українців за багаторічний державний терор польської влади проти національ-но-визвольного руху в 1920-1930-х роках. Це не могло не статись. Праведний гнів проти кривди накопичувався в суспільстві десятиліттями і вибухнув в мо-мент гибелі польського колоніального панування в Україні. Збройний захист власної землі від окупантів не може бути геноцидом. Геноцид влаштовує дер-жавний апарат насилля і його має визнати міжнародний суд, а українці ще не мали своєї держави. ОУН-УПА не були чисельними на Волині і вбити за корот-кий час таку кількість людей - фізично не могли. Наші батьки стали свідками тих кривавих подій і ми знаємо ПРАВДУ про них не від брехливої радянської про-паганди, а спогадів живих учасників. Смерть однієї людини – біда для родини, загибель тисяч – трагедія для народу, яку неможливо компенсувати. Цифра в «понад 100 тисяч» Вами умисно набагато перебільшена. На підставі чого Ви її придумали і якою сумнівною «методикою підрахунків втрат» користувались?

Хто безпосередньо виконував вбивства поляків ми теж хочемо знати, як і те – від чиїх польських рук гинули українці? Та свідчень, архівних документів вкрай мало. В цьому брали участь загони самооборони українських сіл, «служба без-пеки» ОУН, окремі чоти УПА «бандерівців», «мельниківців», «бульбашів». Були й акти особистої помсти сусідам за землю, майно інші життєві негаразди. Але навмисної тотальної каральної операції проти поляків НІХТО НЕ ПЛАНУВАВ. Вже в 1942 році наші патріоти покинули німецьку поліцію і пішли в ліс. Їх місце зайняли польські «шуцмани» і почались переслідування упівців. Саме це стало поштовхом до взаємної помсти. Все відбувалось спонтанно за принципом «око за око». За спалену хату в одному селі, нищили кілька садиб в сусідньому. За одного навмисно вбитого мстились кільком іншим не винним. Насилля набува-ло неконтрольованої ланцюгової реакції й зупинити його було дуже важко. Волинь була насичена німецькими, радянськими (партизанські загони), поль-ськими, українськими збройними формуваннями. Саме в західній частині Ук-раїни тимчасово зійшлись інтереси світових катів – Гітлера і Сталіна в знищенні польського та українського націоналістичного підпілля, подоланні його мож-ливості до супротиву. На превеликий жаль, польські й українські патріоти шука-ли «сумнівну вигоду» в боротьбі поміж собою, а не проти спільного на той час ворога – нацизму, сталінізму. Це була стратегічна помилка наших очільників.

Історію переписати неможливо, але її треба знати саме такою, якою вона бу-ла й не робити на ній сучасної брудної політики в гонитві за тимчасовою виго-дою. Ми не заперечуємо Вашого права шанувати своїх героїв, берегти пам’ять про них, їх боротьбу і чисельні жертви. Таке саме право залишаємо і за собою, бо українці в тій боротьбі понесли набагато більші втрати від нацизму, сталі-нізму та польського панування. Категорично не сприймаємо звинувачення у волинській трагедії всього національно-визвольного руху під проводом ОУН та армії УПА. І тим більше, в цьому не винний наш провідник Степан Бандера, який був ув’язнений в німецькому концтаборі. В тій «різні» винні окремі повс-танські загони, які могли не підпорядковуватись центральному проводу ОУН і діяли самостійно спільно з обуреними волинськими селянами проти провока-цій німецької поліції польського походження, та сумнозвісної Армії Крайової, яка «боролась», чомусь, в Україні і була далеко не миролюбною по відношенню до українців. Її провокативний «подвиг» проти УПА ще буде досліджений.

Якщо відверто - український націоналізм виростила, виплекала саме неда-лекоглядна, колоніальна політика польської влади на західноукраїнських зем-лях. Ідеологія націоналізму завжди виникає у відповідь на національну нес-праведливість. Це неприємно, але мусите визнати й не займатись інсинуація-ми. Попри окремі злочини, які мали місце й були неминучими, саме ОУН-УПА – єдина животворча сила українського народу в 20-му столітті. Іншої Господь нам не дав. Завдяки всенародній підтримці ОУН-УПА, Волині вдалося уникнути тра-гічної долі українців Холмщини, Надсяння і Підляшшя. Тільки націоналісти ОУН та героїчна боротьба УПА, врятували перед світом честь української нації.

Ми пам’ятаємо і добрі приклади наших сучасних стосунків. Польща першою визнала незалежність України в 1991 році. Польські президенти, уряди завж-ди підтримували наш важкий рух до Європи. В Польщі сьогодні працюють і навчаються тисячі українців. Але це не продумане, провокаційне рішення «по Волині» є кричущим дисонансом в непоганих взаємовідносинах. Таке вражен-ня, що в той день не Сейм прийняв антиукраїнську ухвалу, а філія російської державної Думи у Варшаві. Чітко прослідковується спланована у Кремлі кампа-нія дискредитації України в світі і до цього залучили короткозорих польських політиків. Москва провокувала в часи війни українсько-польський конфлікт. Вона це робила і в часи Януковича через своїх агентів впливу, коли комуністи і партія Регіонів наполегливо пропонували Сейму осудити волинську трагедію.

Нас непокоїть можлива хвиля щорічної антиукраїнської істерії 11 липня. Вже зараз «президент» Перемишля Роберт Хома примушує українців до каяття «за Волинь». «Я впевнено заявляю, що доки Українська держава не розра-хується зі своїм минулим, то цей конфлікт, на жаль, буде поглиблюва-тись…». Зі слів пана Хоми випливає сумне: - якщо не буде каяття за минуле, то українці Перемишля не матимуть громадянських та людських прав. На якій підставі і з якою мораллю він це стверджує? Хто його на то уповноважив – польська влада, Сейм? ЗА ЩО КАЯТИСЬ і «розраховуватись» УКРАЇНЦЯМ? За те, що їх віками гнобили, виселяли і вбивали? Каяття, прощення має бути взаємним, бо немає терез, на яких можна зважити провину кожного народу. Винний не народ, а політики, які не хочуть вгамувати надмірні амбіції й добиваються сумнівних, кон’юнктурних, тимчасових політичних дивідендів.

Сьогодні нам дуже важко. Територіальна цілісність України порушена. На Сході країни понад два роки триває війна проти агресивного російського сепа-ратизму. Наша обороноздатність слабка і це відчули «політичні яструби» поль-ського політикуму й пішли у наступ проти фактів історії далеких подій. Чи може в їх головах виникла абсурдна ідея утворення 3-ї Речі Посполитої за рахунок чергового поділу України?! Вони захотіли, щоб російські танки знову стояли над Бугом? Їм конче закортіло мати під боком войовничий «рускій мір», в якому польська державність вважається тимчасовою разом з українською!? Замість реальної допомоги в боротьбі проти спільного історичного ворога, польські «ліберал-демократи» з насолодою встромили морального ножа «во-линських подій» в спину толерантному східному сусіду. Велике «СПАСИБІ»…

З мертвими не воюють. За їх душі ставлять в Храмах свічку й моляться

Господу за відпущення гріхів. Можна і треба висловити жаль з приводу всього трагічного, що сталося між нами за три з половиною століття. Можна і треба висловити співчуття ще живим учасникам тих кривавих подій, родинам загиб-лих. Можна і треба скористатись вже найденою універсальною формулою Пре-зидентів О.Квасневського і Л.Кучми – «прощаємо і просимо пробачити». Тільки не можна передавати ненависть у майбутнє молодому поколінню. На це в нас НЕМАЄ жодного морального права, бо то є великий гріх, пам’ятаймо…

Шановні депутати! Погодьтесь: - у Вас свої герої, а у нас свої. Не намагайтесь нас переконати, що бандерівці «злочинці», не добивайтесь від нас їх осуду. Цього НЕ БУДЕ! УПА в 1942-1952 роках боролась не за територію, а за ідею державної незалежності України, хоча прекрасно усвідомлювала свою трагічну долю: хто не загине в лісі, того згноять на каторгах Воркути, Колими, Магада-

ну. Повернутись пощастило не багатьом. Ми просимо Вас переглянути свою ух-хвалу й прибрати одне слово і цифру: «геноцид», що не відповідає дійсності, і «понад 100 тисяч» замінити на «багато тисяч», що буде більш коректним. Встановити точну кількість ВСІХ українсько-польських жертв – НЕМОЖЛИВО!

Ви простили росіянам жертви НКВС і Катинь, де загинуло поляків набагато більше, ніж на Волині. Ви вибачили німцям Майданек та Освенцім, де ще біль-ше знищили поляків. А українцям в продовж століть вперто відмовляєте в праві на захист своєї землі, національному самовизначенні. Так звані «сходні Креси» – не польська, а споконвічна українська земля. І Ви це добре знаєте. Якщо Ви й досі іншої думки, то це означає лише одне – частина польського політикуму «важко хворіє» на «колоніальну зверхність» по відношенню до українців. Те, що відбувається сьогодні, влучно описав Уінстон Черчіль: «Завжди існували дві Польщі: одна з них боролася за правду, а інша змагалася за першість у підлоті.»

Ми, ветерани ОУН-УПА Волинського краю, рішуче відкидаємо всі моральні, політичні, матеріальні претензії минулого. Та в ім’я кращого майбутнього на-ших народів, миру і злагоди між Польщею й Україною, заради ІСТОРИЧНОГО ПРИМИРЕННЯ, ми готові до діалогу з ветеранами Армії Крайової в підготовці «Меморандуму взаємного прощення». ПРОСИМО ВИБАЧЕННЯ в польського суспільства за жертви волинської трагедії 1943 року. Це потрібно не мертвим, це потрібно живим свідкам тих подій і нашій пам’яті про них. Іншого не дано…

Україна і Польща приречені бути вічними сусідами – зрозумілими і передба-чувавними. Давайте залишим історикам вивчення й оцінку всього того, що бу-ло між нами – доброго і поганого. Ми зобов’язані передати нащадкам мир і дружбу, а не постійні щорічні чвари – хто кого більше знищив? Ворожнеча віч-ною бути не може… Хай нам дасть РОЗУМУ й допоможе сам Господь Бог".

м. Луцьк

Від редакції. Виділення у тексті належать авторам звернення.