Помилився телефонним номером і… знайшов свою дружину

Катерина ЗУБЧУК

ЗАОЧНО ПОЗНАЙОМИЛИСЬ І ПЕРШЕ ОСВІДЧЕННЯ БУЛО ЗАОЧНЕ

26 січня 2005 року — дата знайомства хлопця з Тернопільської області і дівчини з Рівненщини.

— З дев'ятнадцяти літ їздив я на заробітки у Польщу. І у своєму селі Говилів Теребовлянського району з'являвся не часто, — розповідає Володимир. — І ось був якраз вдома. Скориставшись перепочинком, пішов на дискотеку. На танцях познайомився із дівчиною. Наступного дня вирішив їй подзвонити. Але виявилося, що однієї цифри у номері, записаному в моїй мобілці, не вистачає. Почав експериментувати: підставив навмання останню цифру «3», але почув чоловічий голос і виключив телефон. Та не заспокоївся — цифру «5» замість «згубленої» набрав. Відгукнулась, як я вже потім дізнався, Ліна. Зрозумів, що голос не тієї дівчини з дискотеки, і знову виключився…

Але за декілька хвилин зацікавленість взяла верх і Володимир послав есемеску: «Привіт! Ти хто? Пиши англійською». В його телефоні не було українського алфавіту. Ліна зрозуміла це, але як дівчина гордовита і така, що за словом у кишеню не полізе, відповіла запитанням: «А тобі що — українською не доходить?» Так почалось їхнє телефонне листування. А через пару днів вони підключились до акції, яка давала можливість дзвонити безкоштовно з 8-ї вечора до 8-ї ранку. Тоді вже розмовляли по цілих ночах — до четвертої-п'ятої години. А зовсім скоро на прохання Володимира обмінялись адресами. Хоч Ліна і дивувалась: «І для чого це?» Видно, як зараз вважають Марущаки, доля за них передбачувала: у Володимира хтось вкрав телефон. Вже згодом розповідав Ліні, що поділився такою прикрістю — втратою телефону — з матір'ю. І вона підказала: «Посилай телеграму».

Набирала номер Володі, а він був все недоступний. Навіть есемеску написала: «Якщо ти зі мною не хочеш спілкуватися, то так і скажи, — зрозумію. Ми ж дорослі люди». І ось приносить сусідка, яка в «Укртелекомі» працювала, телеграму: «Телефон вкрали. Сонечко, передзвони на мій новий номер».

— Пам'ятаю, що була того дня у подруги на дні народження, — розповідає Ліна. — Не раз набирала номер Володі, а він був все недоступний. Навіть есемеску написала: «Якщо ти зі мною не хочеш спілкуватися, то так і скажи, — зрозумію. Ми ж дорослі люди». І ось приносить сусідка, яка в «Укртелекомі» працювала, телеграму: «Телефон вкрали. Сонечко, передзвони на мій новий номер».

Одне слово, зв'язок знову налагодився. І якогось дня Ліна почула три заповітні слова: «Я тебе люблю». Вони обмінялися фотознімками — по пошті вислали, бо тоді ще «крутих» мобілок, щоб скинути фотографії через інтернет, у них не було. Якраз на День закоханих одержали їх, як кажуть, синхронно.

У телефонних розмовах говорили про себе, про своїх друзів.

— Я відчув, що Ліна мене розуміє, — каже чоловік. — чекав із нетерпінням вечора, щоб зателефонувати їй. І якось само собою вийшло, що вже розповідав Ліні про те, якою уявляю майбутню сім'ю.

— І якою ви її уявляли? — запитую.

— Такою, яка в мене зараз є, — каже чоловік у відповідь. — А якщо серйозно, то хотів мати дружину, яка була б бойовитіша за мене, оскільки в мене характер м'який. Ліна в нас — майже глава сім'ї…

— О, ні, — заперечує це «майже глава» жінка.

Виручаю жінку:

— Ну не голова, а шия…

З цим Ліна погоджується.

В ОБОХ БУЛИ НАРЕЧЕНІ-ІНОЗЕМЦІ, І ВРАЗ УСЕ КАРДИНАЛЬНО ЗМІНИЛОСЬ

Ліна, Станіслав і Володимир – любляча сім’я.

Те, що Володимир і Ліна познайомились по-особливому, — це ще не все неординарне у цієї пари. Справа в тому, що зріст Ліни — 190 сантиметрів. Вона вища за Володимира. І, описуючи себе в есемесках, занижувала зріст на 7 сантиметрів. А майбутній чоловік, як виявиться, навпаки — додавав декілька сантиметрів.

Заочно одне про одного знали вже багато. Володимир розповів Ліні, що у нього у Польщі є дівчина, з якою мав намір одружитись. І Ліна не робила секрету з того, що в Німеччині, куди їздила на заробітки, у неї був хлопець. Незважаючи на це, їм хотілось зустрітись. Хоч, як зараз кажуть, і не вірилось, що це здійсниться. Вже як черговий раз Володимир поїхав у Польщу, то пообіцяв, що як тільки повернеться, то приїде до Ліни. Про потенційну наречену за Бугом вже думки у нього не було. Хоч колись це був хороший варіант — одружитись і залишитись за кордоном. Так само і Ліна на дзвінки нареченого говорила: «Маркус, вибач. Я не можу пояснити чому, але більше ми не будемо спілкуватись». А вже ж він знайомив її зі своїми батьками, представивши як наречену…

Про свої на той час заочні стосунки подружжя каже, що в їхньому житті щось таке сталося, що словами не передати.

Одне слово — це було кохання. Володя, як і пообіцяв, повернувшись із Польщі додому, на другий же день приїхав у Лішню. 8 червня вони зустрілись. І зустріч ця теж не без пригод. Їхав хлопець автобусом на Рівненщину, не знаючи, де та Демидівка, Лішня. Купив для Ліни квіти, цукерки і хом'ячка — чомусь хотілось подарувати щось живе. У Лішні дівчина мала його зустріти.

— У мене тоді жила двоюрідна сестра Валя, — розповідає Ліна. — З нею ми і пішли на зупинку. Я з боку спостерігала, а Валя, взявши на руки дитину своєї знайомої, зайшла у маршрутку і спитала: «А Вова з Тернополя є?» А той Вова сидів і дивився — дівчина, зовсім не така, як на знімку, та ще й із дитиною. Як зустрівся зі мною, то сказав, що вже не знав виходити йому з маршрутки, чи далі їхати.

Через роки я сама знайшла медичну картку, де й побачила запис про свою хворобу. У мене змалку були довгі руки, довгі ноги. Я думала, що ж це таке. Комплексувала дуже. Адже з мене сміялися — діти ж жорстокі бувають.

Вийшов, звичайно. І як рідні люди вони зустрілися з Ліною. Як люди, які розуміють одне одного з півслова.

— Побув три дні Володя у мене, — розповідає жінка, — і випровадила я його на Тернопільщину. А він, як здалось мені, говорив зі мною і ніби щось недоговорював: «Ну все, — думаю, — певно, побачив, що я вища зростом і вже й не зателефонує більш». Але ні — подзвонив ще з дороги. А через три тижні знову приїхав.

Так минуло літо. На тиждень приїжджав Володимир у Лішню і вертався додому. Це затягнулося майже до кінця серпня. 28 числа, на першу Пречисту — празник у Лішні. Каже йому Ліна в телефонній розмові: «Приїжджай до нас, у нас у селі престольний празник». А бабуся Ліни, яка сиділа на подвір'ї і чула цю розмову, сказала: «Ну то що вже він буде туди-сюди мотатись. Хай бере свої лахи і перебирається в Лішню». Ліна, сміючись, передала йому ці слова. А коли зустріла Володимира, то побачила, що він — з двома сумками. «Все, я вже приїхав», — сказав.

20 листопада у них було весілля. До Пилипівки встигли відгуляти. Подружжя гордиться, що молоді були, але весілля самі собі зробили. Трохи в борги залізли, тож перепійні гроші пішли на те, щоб розрахуватись. Собі купили лише пристрій, щоб відео зі свого весілля подивитись.

ЛІНА ВДЯЧНА ЧОЛОВІКОВІ, ЩО ПРИЙНЯВ ЇЇ ТАКОЮ, ЯКОЮ ВОНА Є

Жінка пригадує, що з дитинства помічала свій незвичний зріст.

— Вже в четвертому класі я була вища за всіх. І то на цілу голову, — каже Ліна. — Мені поставили діагноз «синдром Марфана». Правда, був цей діагноз під питанням. Може тому батьки якось і не звернули на це уваги. Через роки я сама знайшла медичну картку, де й побачила запис про свою хворобу. У мене змалку були довгі руки, довгі ноги. Я думала, що ж це таке. Комплексувала дуже. Адже з мене сміялися — діти ж жорстокі бувають. Я через це і в школу не хотіла йти. Яких тільки прізвиськ не вигадували мені. Одне з них — «фламінго». Або ще доводилось чути: «Слухай, ти, довгонога!» Зараз мені навіть дивно, чому я ображалась, а тоді, в дитинстві, і від сліз не втримувалась. Я дуже вдячна Володі, який мене прийняв такою, якою я є, — не такою, як усі.

До речі, вперше зустрівшись, вони навіть не звернули уваги на різницю у зрості. Звичайно, ще до весілля Ліна розповіла чоловікові про свій «синдром Марфана», ще не знаючи, що у зв'язку з недугою доведеться пройти через багато випробувань. Найперше — це поява на світ синочка, якого Станіславом назвали. «Вам не можна народжувати», — сказали лікарі у Рівному, куди її направили з Демидівки. Але то вже був восьмий місяць вагітності. Одне слово, застереження виявилось запізнілим. Коли настали пологи, то жінці робили кесарів розтин, оскільки їй протипоказані будь-які зусилля. А Володя стояв під родильним залом і молився за Ліну, бо дуже боявся за її здоров'я. Просив у Бога, щоб усе закінчилось благополучно.

«Синдром Марфана» — це генетичне захворювання сполучної тканини, яке характеризується диспропорційними довгими кінцівками, тонкими худими пальцями, тонкою статурою та наявністю серцево-судинних вад. Про все це Ліна знала. Після пологів хвороба особливо прогресувала. Жінка буквально задихалась. По два-три рази на тиждень доводилось викликати «швидку». Подружжя почало їздити у Київ — в Інститут серцево-судинної хірургії імені Амосова. Вже й із заробітками чоловікові довелось на якийсь час попрощатись, бо ж не було як покинути вдома дружину і сина.

А три роки тому Ліна пережила у тому ж Інституті дуже складну операцію.

ЖАГА ДО ЖИТТЯ ВСЕ ПЕРЕМОГЛА

Наречена Ліна дивилась на усіх буквально зверху.

Ніхто з лікарів не давав гарантії з приводу того, наскільки успішною буде операція. Ліна пригадує слова, сказані їй хірургом Леонідом Ситарем: «Все залежить від твоєї жаги до життя». А жага ця була неймовірна.

— Коли я йшла на операцію, то мені вкололи якийсь заспокійливий препарат, — розповідає жінка. — Я лежу в операційній, вікно — високо, і видно небо — голубе, голубе. Думаю: «Господи! Дай мені, щоб я відкрила після операції очі і побачила це небо, сина і чоловіка…» Коли вийшла з наркозу, то побачила медсестру у білому чепчику, з гарними очима. Сказала тоді: «Я ваші очі запам'ятаю».

Після пережитого подружжя по-особливому цінує життя. І одне одного ще ніжніше бережуть, пам'ятаючи, що головне, аби були живі ти і ті, кого ти любиш.

Ще один незабутній спогад Ліни:

— Три дні після операції я була в реанімації. Туди Володю не пускали — тільки їжу міг передати мені. І ось мене вже везуть у палату на інвалідному візку — я вся у простирадлах, знесилена. Ніколи не забуду, як Володя біг до мене. Не треба було ніяких слів — все читалося в його очах. То була радість, яку можна передати словами: «Я знав, я вірив, що все буде добре. Я тебе люблю». У відділенні треба було ходити в бахилах і халаті. Володя цього нічого не мав. Він просто біг до мене. Санітарки побачили, але навіть зауваження не робили йому. Навпаки, розділили мою радість: «Дивись, він тебе дочекався!»

— У ті три дні, поки Ліна була в реанімації, — розповідає чоловік, — я думав, що збожеволію. А ще не забуду як лікар, вийшовши з операційної, закликав мене до себе в кабінет і каже: «Ти розумієш…» І замовк. У мене, чую, серце забухкало — ледь не вискочить. Чекаю, що він далі скаже. А лікар, чи то навмисне паузу зробив, чи то так співпало. Після паузи продовжив: «Операція пройшла нормально». Я аж засміявся. А на другий день я чекав головного — щоб легені розкрились у Ліни. На щастя, все було благополучно.

Після почутого вже язик не повертався запитувати чоловіка, чи не шкодує він, що «загубилась» одна цифрочка, і завдяки цьому він знайшов свою Ліну. І так зрозуміло, що подружжя ось уже більш як десять років не втомлюється говорити одне одному про свою любов.

А торік, якраз у День закоханих, про їхні почуття почула вся країна. Подружжя Марущаків у числі інших незвичайних пар були героями телепередачі «Говорить Україна».