Хто буде президентом Узбекистану?
Тонкий і ненадійний баланс сил, вибудований узбецьким президентом, може перерости в повноцінну війну за «ташкентський трон» між восьмома кланами
«Кланова демократія», яку впродовж багатьох років підтримував у своїй країні Карімов, насправді може видатись українцям близькою і рідною, пише «Депо». Як свого часу Леонід Данилович турботливою рукою керував українськими олігархами, підставляючи держбюджетну допомогу ослабленим і пускаючи в хід силовий державний «дрючок» проти надміру самовпевнених, точно так само чинив і Карімов.
Єдина різниця – що замість конкретних олігархів ця політика здійснювалась стосовно політичних кланів, базою для самоідентифікації яких була географічна ознака. При тому клани в Узбекистані не мають жорсткого етнічного, релігійного чи іще якогось обмеження – і потрапити в них можуть навіть представники інших народів – таджики, киргизи чи татари.
Найпотужнішими і найвпливовішими на даний момент є Ташкентський та Самаркандський клани. Обидва вони достатньо широко представлені в структурі узбецької виконавчої влади та силових органів.
Традиційно Самаркандський клан має вплив на МВС, Ташкентський — на Службу національної безпеки Узбекистану, хоча впродовж останніх трьох років відбулась «рокіровка» – тепер Ташкентський клан контролює МВС (міністр Адхам Ахмедбаєв), а шеф СНБ Рустам Іноятов дедалі більше підпадає під вплив «самаркандців».
Основа благополуччя Самаркандського клану – сільське господарство, яке дає помітну частину прибутків країни. Натомість Ташкентський клан контролює помітну частину промисловості та фінансового сектору.
Ключовою постаттю Самаркандського клану є прем’єр-міністр країни Шавкат Мерзяєв, який займає свою посаду з 2003 року. Його опонентом можна назвати ташкентця, міністра фінансів Рустама Азімова. Останній, до речі, закінчивши магістерську програму в Оксфорді і маючи зв’язки серед західних банкірів вважається одним з найбільш прозахідних узбецьких політиків, в той час як Мерзяєв позиціонує себе як традиціоналіста.
Сам Карімов формально є членом Самаркандського клану – але при тому впродовж років активного правління він робив все можливе, щоб позиціонувати себе «над сутичкою», оскільки явні симпатії до «своїх» негайно дестабілізували б систему міжкланових стримувань і противаг.
У трійку лідерів входив колись і потужний Ферганський клан, але його вплив було жорстоко і послідовно знищено самим Карімовим. Причина полягала в тому, що за антиурядовими виступами 2005 року в Андижані та інших узбецьких містах, які Карімов був вимушений втопити в крові (тоді урядові війська стріляли по беззбройних демонстрантах, залишаючи сотні вбитих) на думку узбецького президента, стояли саме представники ферганського клану, які вирішили «розхитати човен». Так воно було чи ні – хтозна, але в результаті Ферганський клан практично втратив вплив на владу, а ті його члени, в лояльності яких до Карімова не сумнівався і він сам, розпорошились по інших кланах.
Окрім вищезгаданих, в Узбекистані діють ще й Бухарський, Хорезмський, Кашкадар’їнський, Сурхандар’їнський та Каракалпакський клани. Але їхні позиції в центральній владі відносно слабкі, тому для вирішення проблем у столиці вони, зазвичай, вимушені вдаватись до послуг «ташкентців» та «самаркандців».
Окрім вищезгаданих, в Узбекистані діють ще й Бухарський, Хорезмський, Кашкадар’їнський, Сурхандар’їнський та Каракалпакський клани. Але їхні позиції в центральній владі відносно слабкі, тому для вирішення проблем у столиці вони, зазвичай, вимушені вдаватись до послуг «ташкентців» та «самаркандців». Що, втім, не скасовує того факту, що «провінційні2 клани користуються немалим впливом на периферії і в органах місцевого самоврядування.
І от уся ця складна напівфеодальна структура, яка впродовж років існувала, покладаючись на принцип «краще поганий мир з Карімовим на чолі, ніж добра міжкланова війна», опинилась перед потребою визначити, хто прийде замість Карімова в разі його смерті. Одним – найпростішим – варіантом могло би стати отримання президентської посади молодшою донької Карімова Лолою, яка б теж позиціонувала себе «над сутичкою». Варіант цей впродовж певного часу намагався реалізувати і сам Карімов, коли минулого року заговорив про потребу Узбекистану в «молодшому та енергійнішому лідері», який би гарантував всім кланам збереження їхніх позицій при центральній владі.
Втім, судячи з того, що ніякого практичного наслідку ці розмови не мали, цілком логічно буде припустити, що президент не зумів переконати лідерів кланів визнати його доньку наступницею. Тут міг зіграти навіть чисто гендерний фактор – якщо в США всі стримано дивуються з можливості появи першої жінки-президента, то що вже говорити про Узбекистан?
Тому складається враження, що «війни за трон» Узбекистану не уникнути. Єдина надія, що «війна» ця обмежиться словесними протистояннями, апаратними іграми і «гарячою» виборчою кампанією, а не переросте у відкритий силовий конфлікт. Бо, маючи чималий шмат кордону з Афганістаном і достатньо потужне ісламістське підпілля, Узбекистан, в разі ослаблення центральної влади, має всі шанси повторити долю Сирії, Іраку чи Лівії.
