Курси НБУ $ 39.23 € 42.44
На хуторі Береза, де виросла найбільша в Україні бульбина, тепер є і гігантські для Полісся кавуни

Волинь-нова

На хуторі Береза, де виросла найбільша в Україні бульбина, тепер є і гігантські для Полісся кавуни

Репортаж із картопляних жнив у господарстві Миколи Поліводи і Валентини Пінкевич, на городі яких торік виросла бульба вагою 2 кілограми 200 грамів, тобто, як розповідав на сторінках нашої газети засновник і автор «Книги рекордів Волині» Петро Кравчук, — не лише найбільша в області, а й у всій країні абсолютна рекордсменка

Катерина ЗУБЧУК


ДЛЯ КОГОСЬ — ЦЕ ДОБРА ПАТЕЛЬНЯ ДЕРУНІВ, А ДЛЯ НИХ — ДИВО



І батькам, і синочкам до смаку «смугастики» із власного городу.


 Перед відрядженням у поліське село Височне Ратнівського району (саме таку адресу вказував Петро Кравчук у публікації «Волині–нової» за 14 квітня цього року) я зателефонувала Валентині Пінкевич. Жінка, ніби виправдовуючись, говорила:


Ви знаєте, цього року хоч урожай і непоганий, але такої величезної картоплини, як торік, у нас нема.


Вношу ясність, що не за рекордом їдемо, а за враженнями про картопляні жнива. І, звичайно, щоб познайомитися з людьми, які вміють бачити довкола себе незвичайне.


 



Цього року хоч урожай і непоганий, але такої величезно ї картоплини, як торік, у нас нема.



Погодьтеся, не кожен звернув би увагу на бульбу, що стала рекордсменом. Для когось це просто була б добра пательня дерунів. Хтось з'їв би це бульбище без зайвих сентиментів та емоцій.


Ще до зустрічі з Валентиною Пінкевич та її чоловіком Миколою Поліводою я знала, що живуть вони на хуторі Береза, який належить до села Височне. Тож їхала у передчутті зустрічі з цікавими людьми з поліського роздолля. Хоч відразу скажу, що побачене і почуте на хуторі перевершило всі сподівання. Подружжя, з яким познайомилась, — корінні хуторяни. Ось тільки Валентина Степанівна після школи заміж вийшла і жила у селищі Ратне, тож бувала тут наїздами. А десять років тому вона розлучилась («не склалося життя з першим чоловіком, нині вже покійним»). Куди йти з двома дочками? Звичайно, до матері. Почалося вдовине життя молодої жінки. А неподалік мешкав Микола Полівода, у якого ніколи не було сім'ї, хоч літа до золотого ювілею добігали. Років два вони придивлялися одне до одного, і якось Микола сказав Валентині, що сватів пришле. Жінка відповіла згодою, і вони поженились. Як зараз кажуть, тихенько поїхали у Височненську сільраду і розписались. Їй було сорок, йому — вже п'ятдесят.


Як пригадує Валентина Степанівна, не раз питала чоловіка, чому так довго не женився — навіть тоді, коли залишився у хаті з батьком, і той іноді казав: «Була б невістка, то хоч би їсти не доводилось самому варити». Микола Іванович відповідав: «На тебе чекав». Говорив це ніби жартома, але ж так і було: хоч всі роки холостяцького життя думав, що ось-ось жениться, а все ж до цього не дійшло, аж поки Валентина не повернулася на хутір. Тоді він ніби вперше побачив її. А воно й справді, що ніби вперше, адже коли дівчина жила з батьками, то була мала для нього, оскільки на 10 літ молодша. Він і не дивився на таких.


То ви взяли за дружину жінку з двома дочками, яких Валентині треба було ще піднімати, — кажу чоловікові, аби підкреслити, що для затятого холостяка зробити такий крок, мабуть, було непросто. І у відповідь чую:


А у нас тепер не тільки дві доці — ще й два синочки дружина мені подарувала.


І без цих синочків подружжя вже не уявляє свого життя. Бо ж дочки повиростали, вилетіли з рідного гніздечка. Обидві навчаються у Львівській академії мистецтв (старша вже заміжня, внуком потішила). А з синами все пішло ніби по новому колу. Роман — першокласник, Дмитрикові скоро п'ять літ мине. Нові турботи додалися. Бідкаються батьки, що до школи у Височне від їхньої хати — чотири кілометри. Тож, хоч і трактор уже придбали, коника не продають, щоб було чим підвозити сина. Не втрачають надію, що, може, автобус шкільний заїжджатиме і сюди, на хутір.


«ПРАЦЯ НА ЗЕМЛІ ВАЖКА, АЛЕ МАЛО ЦІНИТЬСЯ»



 


Ось таке незвичайне подружжя живе на хуторі Береза. Тут встають без будильника — коли світає, тоді й до роботи беруться. Нинішньої пори — картопляні жнива. Із середини серпня вони починаються. Бо ж за день чи тиждень не справишся, оскільки бульба у наших героїв займає щороку 70—80 соток, а буває, що й гектар. І того дня, коли ми приїхали, то застали їх за роботою. Валентина Степанівна показала поле, яке трохи далі від хати, де серед моркви (залишилось насіння з попереднього врожаю) і виросла рекордна картоплина.


 



Нинішньої пори — картопляні жнива. Із середини серпня вони починаються. Бо ж за день чи тиждень не справишся, оскільки бульба у наших героїв займає щороку 70—80 соток.



 


У газеті «Волинь-нова» я читала то про одну велику бульбу, то про іншу, — розповідає жінка. — А ми як викопали свою, то інтерес узяв, скільки ж наша заважить. Я сина возила якраз у школу на підготовку, то по дорозі у магазин зайшла і зважила — 2,200 було. Подався Микола в районну газету, але редакція закрита була. Так і возив ту картоплину в багажнику автомобіля. А потім про Кравчука я прочитала і з ним сконтактувала. «Відправте мені», — сказав він. Я й відправила. Правда, трохи зіпсувалась картоплина, то обрізати довелось. Але навіть після цього вона заважила 2,125. Зараз у нас непоганий врожай, але велетенської бульбини не траплялось.


Того дня подружжя копало картоплю сорту Белла роса. Під хлівом уже простягся кагат Скарбу.



Рекордна картоплина вагою 2,2 кілограма.


 


Там тонн десять є, — каже Микола Іванович. — А всього садимо чотири сорти. Є ще Слов'янка і Розара. Скільки сортів — стільки й кагатів буде. Бо ж як купують картоплю, то тільки так, по сортах, щоб білу з рожевою не змішувати. І садимо так само, по сортах, бо вже знаємо, на якому полі кращий врожай дає Скарб, а на якому — Белла роса.


Дивлюсь на той кагат і не втримуюся від слів:


Будете мати що продавати.


Валентина Степанівна з цього приводу зауважує:












8,5 кілограма заважив кавун із власного городу.



Ось тільки, на жаль, праця на землі важка, але мало ціниться. Якби ж то у нас так було, як у європейських країнах, де люди договір укладають на вирощування картоплі і знають, що восени її в них куплять. У нас же цього нема. Кожен сам думає, де збути врожай. А люди на хуторі всі трудяги, бо як інакше — більше ж ніякої роботи нема, ото що в хазяйстві виростиш, те і маєш. Добре, коли за картоплю хороша ціна. А як в останні роки її нема, то що заробиш? Ми далекі від політики. Але мимоволі постає питання: чому цукерки «Рошен» можна у Криму продавати, а картоплю — ні? А куди нам ту картоплю подіти? Колись у селі в цю пору вже три машини стояло, а тепер ще жодної не було.


І ще про одну біду згадали хуторяни: оскільки земельний пай Миколи Поліводи на торфяниках, тобто на колись осушених полях, то дається взнаки занедбаність меліоративної системи. Воду вже не відкачують, як колись, тож, бувало, у мокрий рік втрачали весь урожай. Бо як після сильного дощу картопля постоїть у воді три дні, то, вважай, пропала. Так було років два-три тому. Тепер на торфянику бульбу не садять, щоб не ризикувати.


«МОЖЕ, ЩЕ ОДИН РЕКОРД БУДЕ»


Зважаючи на проблеми з картоплею, думає родина малину розводити. Вже трохи посадили для проби. І знову про нашу газету згадка у Валентини Степанівни:


У «Волині-новій» читала про людей, які вирощують малину і мають зиск із цього. Але ж потрібні саджанці. Де їх взяти? Чула, що є фірми, які дають саджанці, а потім і врожай закупляють. От би нам так. Бо ж і збути цей делікатний товар непросто.


І фундуком зацікавилась Валентина Степанівна, і чорницею та жимолостю.


Хотілося хоч пару кущиків жимолості посадити, — каже жінка. — Але де їх знайти? По пошті виписувати, то все одно що кота в мішку купувати. Взяла б і більші кущі, але щоб видно було, які вони, щоб толк був.












Валентина Степанівна і Микола Іванович знають, на якому полі краще родить Белла роса, а де Скарб врожайніший.



І нарешті таку фразу почула:


А тут ми ще одного рекордсмена вигодовуємо…


Жінка веде мене до грядки, де лежать жовтобокі гарбузи.


Я в газеті вашій вичитала телефон і виписала насіння, — каже. — Може, такий не буде у нас гарбуз, як той, який у «Волині-новій» бачили, але є чим потішитись.


А прошкуючи до гарбузів, ще й на грядку… з кавунами натрапили. Їх, як сказала жінка, трошки посадила для себе. І знову, як для поліського краю, то плоди дивовижні. Один, зірваний на пробу, заважив вісім із половиною кілограмів. Якби не бачила його на грядці, то не повірила б, що це кавун місцевої «прописки». І на смак він не гірший від тих, що привозять із півдня.


Хоч і кажуть наші герої, що якби були молодші, то виїхали б звідси, як і багато хто зробив, але відчувається, що душею приросли до свого хутора. Бо де ще так тихо, спокійно, привільно? Де так співають солов'ї, кує зозулька? Де навесні хором кумкають жаби — так, що заслухаєшся…


 

Telegram Channel