«Моя мама — як годинник, без батарейки не ходить…»

Галина СВІТЛІКОВСЬКА

 

ЯК ВОНО, КОЛИ ПУЛЬС —МЕНШЕ 40 УДАРІВ

Серцеву блокаду в Майї діагностували в ранньому дитинстві. Дівчинка росла хворобливою, не вилазила з пневмоній, застуд, інфекційних недуг. Батьки возили її по лікарнях, але ніхто не брався вилікувати складну ваду серця. Навіть у Києві в клініці кардіохірургії Амосова фахівці розвели руками: «Дуже вже худенька й ослаблена, привезете, як трохи зміцніє».

— Ні бігати, ні навіть швидко ходити не могла. У школі, пригадую, на уроці анатомії дали завдання порахувати частоту пульсу. У мене вийшло менше 40. Учителька не повірила, доручила сусідці по парті перевірити. Щоб упевнитися, сама порахувала. Помилки не було. Вижила я завдяки маминій самопожертві. Вона зі мною та зі старшою сестрою, яка в дитинстві захворіла на енцефаліт, місяцями не вилазила з лікарень. Галя видужала, а я от усе життя почуваюся заручницею своєї хвороби. На моє серце вся наша родина працює. Знав би хто, як гнітить душу почуття вини перед сестрами та їхніми сім'ями, які віддають останнє, щоб мені допомогти. Здається, недавно поставили новий кардіостимулятор, а пройшло кілька років — і знов думай, що буде далі, — зітхає Майя Петрівна, хоч зазвичай вона не любить плакатися ні перед ким.

Здається, недавно поставили новий кардіостимулятор, а пройшло кілька років — і знов думай, що буде далі.

Жіноцтво в домі в чорних хустинах. Недавно поховали главу родини —Петра Івановича, якого в районі шанували як досвідченого ветлікаря.

— Ми з покійним чоловіком своїх дівчат учили, щоб вони одна за одну трималися. І мій батько нас, чотирьох дочок, які росли без мами, так виховував. За старих часів було легше лікуватися. Тепер медицина може багато, але стає для хворих недоступною. До людей ми ішли, як було вже край. Завжди дякуватиму тим, хто допомагав нам рятувати Майю. Зовні ж її вада не помітна, виглядає, як усі. Удома поплаче, а на людях — усміхається. Хтось, може, й засумнівається, чи така вже вона хвора, — каже мама Надія Василівна, яка як ніхто знає, скільки болю перенесла її середульша донька.

Згадує, як до вживлення стимулятора мусила скрізь ходити за Майєю: не дай Бог, знепритомніє, впаде на вулиці. А таке траплялося часто. Закінчила донька школу — впросила жінка керівництво Ратнівсь­ кої обчислювальної стан­ ції, де працювала сама, взяти на роботу Майю, щоб та була на очах. 18–літня дівчина задихалася, не було сил ні на що. Спеціалісти тодішнього обласного кардіодиспансеру врешті-решт визнали, що зарадити не можуть, і скерували хвору в кардіохірургічне відділення Львівської обласної лікарні.

— Дуже пощастило мені, що потрапила до світлої пам'яті лікаря Мирона Павлюка, який був кандидатом наук, співпрацював із професором Даниленком, «львівським Амосовим». На моїх очах, можна сказати, розвивалася кардіохірургія. Уявляєте, перший кардіостимулятор був за розміром, як коробка з–під зубного порошку і міг служити лише рік. Потім з'явилися досконаліші, їх ставили тільки інвалідам війни, — розповідає Майя Філь, напевне, рекордсменка Волині за стажем користування кардіостимуляторами.

Горнуться дочки Світлана і Майя до мами Надії Василівни, берегині родини.

 

 МРІЯЛА «І РОБИТИ, І РОДИТИ»…

Оскільки тоді вона була в Західній Україні наймолодшою пацієнткою, яка потребувала штучного водія серцевого ритму, львівські лікарі зробили виняток — вживили дівчині начебто кращий кардіостимулятор виробництва Іжевського заводу. Громіздкий прилад мало того, що «скособочив» фігуру, випинаючись на тілі, він ще й утримував сталий пульс, незалежно від навантажень.

— Я перестала непритомніти, падати. Але повноцінно жити все одно не могла, бо з цим кардіостимулятором комфортно було хіба що спокійно сидіти. Він мав служити 5 років, але через два з половиною вийшов із ладу. Вживили інший. Єдина втіха, що за Союзу за стимулятори (недосконалі порівняно з теперішніми, імпортними) грошей не брали. Хоча витрати, зрозуміло, родина несла. У Луцьку в обласній лікарні кардіохірургічного відділення на той час ще не було. Тож усі надії покладали на львівських спеціалістів. Батьки наймали транспорт, коли мені треба було їхати на перевірки, консультації, платили за готель, щоб ночувати, а вдень бути поруч зі мною, та й персоналу мусили «подякувати». А я тоді думала тільки про те, аби стимулятор був меншим і його легше було «замаскувати». Від перших пристроїв у мене досі великі шрами, — зніяковіло зізнається жінка.

Тоді ж Майя цим дуже переймалася, бо вже із кардіостимулятором виходила заміж. Рубцем на серці запеклись випадково підслухані слова: «Нащо таку брати — ні робити, ні родити не зможе». Майя ж мріяла і працювати, і бути мамою. Першу вагітність лікарі у Луцьку змусили перервати, бо боялися за життя пацієнтки. Другу жінка вирішила, що б не було, зберегти. Заручилася підтримкою львівського кардіолога Мирона Павлюка, який госпіталізував особливу пацієнтку задовго до пологів, щоб контролювати її стан. Цього лікаря Майя називала хресним дідусем свого синочка. Клопотів з породіллею «на батарейці» фахівці мали багато, і материнство її було вистражданим. Після багатьох тижнів, проведених на лікарняному ліжку, народила Петруся у Львові сама, хоча планували кесарів розтин і весь пологовий був того дня у повній «бойовій готовності».

Кардіостимулятор ми хотіли поставити сучасний, швейцарський, щоб довше служив. Коштує він майже стільки, як автомобіль.

Бавила малого молодша сестра Світлана, бо серце Майї щораз давало збої. Місяцями доводилось лежати в лікарні, тож малий Петрик довго називав її тьотя–мама. Черговий кардіостимулятор дав кілька років відносного спокою, а далі — нові випробування.

 

ОПЕРАЦІЯ ТРИВАЛА 11 ГОДИН

— У 1996 році я перенесла за одне літо три операції. Було таке, що Михайло Григорович Бегаль, тепер головний лікар Ратнівської лікарні (а тоді він завідував відділенням), своїм автомобілем терміново возив мене до Львова, бо стан був критичний. То електрод відірветься, то ще якась напасть. На новий стимулятор грошей не було, поставили «гуманітарний», який уже в лікарні став барахлити. За «ліжко», за ліки треба було платити. Біля мене по черзі сиділи мама, тато, сестри і навіть Світланин чоловік Руслан, а, «здавши вахту», бігали по родичах і знайомих, позичали гроші, — ховає сльози Майя.

— Як було трудно — не розповісти. Купони, мільйони… Зарплат не платили. Вдячна повік людям, які допомагали, до хати гроші приносили. Лікуватися з кожним роком ставало все дорожче. А коли довелося робити Майї операцію на відкритому серці, то і Світлана, і Галя, і зяті побрали кредити. Тоді долар був по 8 гривень, а тепер — по 28. От і сидимо в боргах, — зітхає Надія Василівна.

— А що було робити, як сестра раптово стала синіти, задихатися? Нам казали, що треба видаляти кілька електродів, які здавна стояли «заглушками». Казали, що судини забиті тромбами і в будь–який момент Майя може померти. І кардіостимулятор ми хотіли поставити сучасний, швейцарський, щоб довше служив. Коштує він майже стільки, як автомобіль. Операція тривала 11 годин, робили її дві бригади лікарів. Племінник організував друзів–студентів, які здавали кров. Ми готові були останню сорочку віддати, — доповнює маму наймолодша донька Світлана.

А біди тривалий час випробовували цю родину. Переніс інфаркт, а потім й інсульт нині вже покійний глава сімейства, важко хворіє і Надія Василівна. Не раз і молодше покоління підстерігали недуги й різні труднощі. Долати їх допомагала готовність до самопожертв, любов і взаємодопомога.

 

Наша довідка

Кардіостимулятор — пристрій, що допомагає контролювати серцеві ритми. Його імплантують у черевну порожнину під правою або лівою ключицею. У металевому корпусі знаходиться батарея, комп'ютеризований датчик, провідки. Електричні імпульси, що посилаються до електродів, проведених через вени до серця, змушують його працювати в нормальному ритмі. Кардіостимулятор встановлюють при вроджених захворюваннях серця, блокадах.

 

Майя Петрівна розповідала про племінницю Вікторію, студентку столичного університету, яка поєднує навчання з роботою, а на канікулах їздила на заробітки до Польщі, щоб мати змогу перерахувати тітці сотню–другу на лікування. А син нашої героїні, як виявилося, пішов до війська контрактником, аби мати сталу зарплату й допомагати рідним. Теплі нотки чулися в голосі жінки, коли вона розповідала про своїх друзів із громадської організації інвалідів, яку в Ратному очолює Валентина Коротинська.

Валентина Пегасівна й попросила: «Напишіть, щоб на державному рівні вирішили проблему забезпечення таких хворих, як Майя Філь, безкоштовними кардіостимуляторами».