Курси НБУ $ 39.22 € 42.37
Батько 17 дітей: «Якби мені ще одне життя, то я б хотів прожити його зі своєю дружиною»

Волинь-нова

Батько 17 дітей: «Якби мені ще одне життя, то я б хотів прожити його зі своєю дружиною»

Ці слова я почула у розмові з главою багатодітного сімейства Ковалевичів із села Глинне Рокитнівського району, що на Рівненщині. Петро Іванович ось так оригінально подякував коханій жінці Світлані Степанівні, яка народила йому десять дочок і сім синів

 


Катерина ЗУБЧУК


ДУБ КНЯЗЯ ІГОРЯ МАЄ ЧУДОДІЙНУ СИЛУ



Подружжя Ковалевичів із найменшою донечкою.


 


Де живуть Ковалевичі?


Які?


В яких багато дітей.


А у нас не один із таким прізвищем, і в усіх багато дітей…


І тільки після уточнення, що шукаємо сім'ю, де аж сімнадцять нащадків, допитались, як проїхати до оселі Світлани Степанівни та Петра Івановича.



Є повір'я, що висока народжуваність у селі пов'язана з сусідством із Юзефівським дубом, який ще називають дубом князя Ігоря.



Виявляється, у Глинному близько 270 багатодітних сімей — це кожна третя. І є повір'я, що висока народжуваність пов'язана з сусідством із Юзефівським дубом, який ще називають дубом князя Ігоря. Це дерево, що росте за кілометрів чотири від села в урочищі «Юзефівська дача», має 1350 років і занесене до Книги рекордів України. Його називають символом великої родини. За традицією, хлопчикам і дівчаткам кладуть до колиски його листочки, які, як вірять, дарують здоров'я. І це не випадково — здавна дуб шанували як дерево родючості. Є звичай садити його при народженні дитини.


Про цього патріарха Ковалевичі, звичайно, знають — бувають біля нього, коли влітку ягоди збирають. Але, як людина віруюча, Світлана Степанівна тільки посміхалась, коли я їй говорила про такий зв'язок між старезним дубом і багатодітністю сільських родин. Жінка сказала:


А діток стільки у нас, скіль­ ки Бог дав. 












Старші дівчатка — добрі няньки для малечі.


 



І вже докладніше на моє прохання розповідала про синів і дочок. Старші — Ігор, Наталія, Руслан — вже свої сім'ї мають. Сини, одружившись, тут же живуть, у Глинному. А дочка після весілля у сусіднє село Дроздинь перебралась (уже вісім онуків мають Ковалевичі). Льоня, Таня, Люда, Олег — теж дорослі, але ще з батьками мешкають. Валя, Ірина, Галя, Оля, Вадим, Вітя, Юля, Аліна — школярики. А ще є трирічний Женя і зовсім маленька Неля. Світлана Степанівна називала імена, вік синів і дочок, клас, у якому вони вчаться, а я мимоволі ловила себе на думці, що переживаю, аби жінка не збилася. Це ж така велика сімейка! Світлана Степанівна має сім братів і сестер, а Петро Іванович — аж чотирнадцять, тобто обоє — з багатодітних сімей. Але, зізнаються, не думали, що і в них буде така велика родина.


Є у мене подруга, — розповідає жінка, — ми з нею в одному класі вчилися, за партою разом сиділи. Як то уже водиться у дівчат, розмова була і про майбутнє. У заміжжі планували мати по четверо дітей — і не більше. У подруги, яка тепер у Дубно живе, — лише одне дитя, а я он яке багатство маю! При зустрічі нагадую їй про наші плани. Вона каже, що я й за неї народила.


Ну і як не згадаєш знову про того Юзефівського дуба — символа родючості?! Може, й справді він є покровителем багатодітності у цьому поліському селі?


«НІКОЛИ НЕ КАЯЛАСЬ, ЩО ВИЙШЛА ЗАМІЖ РАНО»


Відразу скажу, що мої герої — з тих, хто неохоче розповідає про свою любов. Коли я почала розпитувати, як же вони познайомились, як зав'язались їхні стосунки, Світлана Степанівна так і сказала:


Напишете в газеті про все це, а люди скажуть, що хвалюсь…


А похвалитися жінці є чим. Бо ось як висловився Петро Іванович:


Якби мені ще одне життя, то я б хотів прожити його зі своєю дружиною. Може, трошки щось підправив, але в цілому не міняв би нічого.


І ці слова важать більше за всі компліменти, які тільки можна придумати. Щоб так сказати, треба, аби обраниця справді була твоєю половинкою. З цього приводу чоловік ствердно мовив:


А вона і є моєю половинкою.


Про те, як знайшов дружину, Петро Іванович згадує:



Світлана Степанівна називала імена, вік синів і дочок, клас, у якому вони вчаться, а я мимоволі ловила себе на думці, що переживаю, аби жінка не збилася.



Відслужив я в армії, повернувся додому — молодий, енергійний. Одне слово — 20–літній. Зразу поїхав на заробітки, як ми кажемо, на шабашку. На будівництві попрацював декілька місяців — і назад у Глинне. А Світлана тоді ще у школу ходила. Побачив я її, коли в армію товариша проводжав (прийнято було колись, що на випровадини вся молодь збиралася). Десь рік після знайомства ми позустрічалися і я вирішив женитись. Знаю, що мати Світлани не дуже хотіла видавати її заміж. «Мала ще», — говорила дочці.


Але дівчина, якій ішов вісімнадцятий рік, мабуть, серцем відчула, що це її, Богом посланий чоловік. І тепер, через двадцять п'ять літ подружнього життя, Світлана Степанівна каже:


Ніколи не каялася, що вийшла заміж рано.


Бо головне — не розминутися зі своїм судженим. А вона не розминулась.


Молода сім'я хотіла самостійності. Після весілля Ковалевичі три роки жили у райцентрі — в Рокитниці. Квартирували по людях, думали там і будуватись. Але життя по–іншому розпорядилось: вони повернулися у рідне село.



Котлет мамі треба чимало смажити.


 


Спочатку жили з моєю бабусею у її хаті, — розповідає Світлана Степанівна. — А потім, коли вже почали будувати своє житло, перебралися ближче до того місця, де одержали ділянку під забудову, щоб не ходити через усе село, не марнувати часу. Рік жили на квартирі. Перш хату звели (у 1995 році, в листопаді справили новосілля), потім — літню кухню. А там і з'єднали все це для зручності.


Уже маючи двох старших синів, Ковалевичі прийшли до своєї церкви п'ятидесятників.


Моя мати відвідувала зібрання. І я часом з нею ходив. Тож був знайомий із духовним життям, — розповідає чоловік. — Але ж то був радянський час, коли цю віру забороняли. Пригадую, як директор школи чи вчитель який зайде для перевірки, то такі хлопчаки, як я, ховалися. А бажання прийняти віру в мене було. І сталося це в 1993 році — ми обоє зі Світланою прийняли хрещення.


 


«ДОМАШНІЙ ХЛІБ ДЕШЕВШИЙ, ТОМУ ТІСТО ЗАМІШУЄМО ТРИЧІ НА ТИЖДЕНЬ»


Мова, звичайно, зайшла про те, що це ж не просто — піднімати сімнадцять синів і дочок. Петро Іванович каже:


Не раз доводилося чути від людей, як трудно в сімейному житті. А мені наше подружнє життя зовсім не було тяжким. Звичайно, на початку 90–х років, як тільки ми побралися, була фінансова скрута. І, як на те, ніде не можна було заробити. Вже як гривню ввели, то, пам'ятаю, дружина одержувала після народження дитини на місяць п'ять гривень. Ще стільки ж платили їй за те, що живемо в чорнобильській зоні. А вже з 2000–х років стало легше — на харчування дітей вистачає. Я їздив трохи на заробітки. Якусь тонну зерна заробиш, то маєш на рік. У село Березове возив по півтонни і молов — і борошно мав, щоб собі хліба спекти, і поросятам було що сипнути. Як свого борошна нема, то купуємо. І стараємося пекти хліб вдома, бо так виходить набагато дешевше. Куплених буханців на день треба 5—6, а то й більше, бо ж вони невеличкі. А вже як Світлана спече у великих формах, то
8 буханців на два дні вистачає.


Отож, хтось на два тижні один раз пече хліб, а Світлана Степанівна замішує тісто три рази на тиждень. Якщо сьогодні вранці спекла, то наступного дня ввечері знову ставить тісто.


Соціальну допомогу Ковалевичам виплачують не стовідсотково, бо чоловік не працевлаштований.


 



А що до роботи всі мусять братися, то в багатодітній сім'ї інакше і не може бути. Але праця ще нікого не зіпсувала.



 


А де знайти роботу в селі? — говорить він. — Як мав здоров'я, то на заробітки їздив більше. А зараз нирки підводять, треба оперувати. Надія на те, що з лісу щось маємо. Влітку по чорниці їздимо, восени — по журавлину. Переважно на Білорусь вирушаємо зі старшими дітьми. Бус — наша робоча конячка — нас виручає. Я його ще «рабом» називаю. Бо я ним — усюди: і привезти щось, і на город поїхати, і до лісу. Без транспорту нам ніяк не обійтись. На початках, коли сім'я була менша, то ще так. А потім стало ясно, що потрібні колеса. У 2003–му, восени, пригадую, «Жигуля» купили. А потім на бус перейшли. Тепер вже і він замалий. Як мінімум сідає десятеро або й більше, то вже я їду, по суті, як порушник правил.


По ягоди батько вирушає зі старшими дітьми навіть на тиждень — є знайомі у Білорусі, де вони й зупиняються. А Світлана Степанівна залишається вдома з меншими синами й доньками. І тоді в усіх серце спокійне, що все буде добре. Жінка і хазяйству дасть раду, і діти будуть доглянуті. А господарство, до речі, чимале — як у багатодітній сім'ї: дві корови, кінь, свині, птаство. А ще ж кожен день — прання: як вмикає жінка машинку о 7–й годині ранку, то в 11–й вечора вимикає. Добре, як каже вона, що «автомат» виручає. Купували Ковалевичі і «з нуля» машинку, і «беушну» — швидко виходять із ладу, бо працюють з ранку й до смеркання.


Хтось, може, скаже, що на ягодах таким гуртом ми добре заробляємо, — зауважує Петро Іванович. — Але ж треба підрахувати перш наші витрати. 500—600 гривень щодня йде на закупку продуктів. Добре, що база у нас відкрилась, де оптові ціни, то є якась економія. А що до роботи всі мусять братися, то в багатодітній сім'ї інакше і не може бути. Але праця ще нікого не зіпсувала. Нам головне, щоб росли сини і дочки добрими, слухняними. Щоб були порядними людьми. Я на своїх дітей не жаліюсь — не п'ють, не курять, по барах не ходять… А ось на зібраннях у Домі молитви вони з нами. Є повага до тата і мами, між сестрами і братами — лад.


А вже як доповнення до цих слів те, що довелося побачити і почути від самих дітей. Восьмикласниця Галина розповідала, що і в хаті може прибрати, і на кухні мамі допомогти. Старші сестри вже й кондитери непогані — їхніми тортами смакує все сімейство. Десятирічний Вадим, виявляється, до техніки інтерес проявляє і, коли тато ремонтує буса, йому допомагає. А дівчатка — першокласниця Аліна і другокласниця Юля — так чемно поводилися, поки мама й тато давали інтерв'ю, і так охоче одягали святкові платтячка для фотозйомки, що викликали замилування. Шкода, що того дня багатьох Ковалевичів–менших ми не застали вдома, а то на знімку була б значно більша компанія.


 

Telegram Channel