Її вихованці складають ЗНО на 200 балів!

Психологи називають цей шкільний предмет одним із найбільш трудомістких, бо передбачає знання і фізики, і математики, і логіку мислення. Попри усі ці складнощі, Наталія Олександрівна вміє прищепити повагу до своєї дисципліни сотням дітей, одних навчаючи за програмою стандартного мінімуму, інших — поглиблено. За 32 роки вчительського стажу ця чарівна жінка підготувала більш як 30 переможців олімпіад обласного рівня і до десятка всеукраїнського

Ірина НАДЮКОВА

– Пишаюся, що народилася у маленькому селі Турівка, жила у Микитичах, — починає розповідь Наталія Козік. — Сільська восьмирічка дала мені хорошу базу, досі вдячна тамтешнім вчителям. У дев’ятий клас пішла в другу міську школу. Було дуже тяжко, бо потрапила у клас з десятьма відмінниками. До третьої години ночі сиділа за уроками (жила у знайомих на квартирі), бо не хотіла виглядати гірше від міських учнів. Але у десятому класі вже їздила на обласні олімпіади з німецької та з української.

Хотіла стати лікарем. Але в радянські часи вступити до медінституту було дуже важко. Зі своєю золотою медаллю мала скласти на «відмінно» один екзамен. Хотіла вчитися у Львові, тому обрала хімічний факультет університету імені Івана Франка. З цим дипломом могла працювати і у школі, й на виробництві. Під час практики в одній із львівських шкіл потрапила до заслуженої вчительки України Левків (на жаль, імені не пам’ятаю), вона вдихнула впевненість: «У вас гарно виходить». Після університету мене скерували начальником зміни на завод продтоварів, але я злякалася й відмовилася. Тепер не шкодую — якби пішла, вже стояла б на базарі.

Я сентиментальна людина. Коли вперше прийшла в інтернат і побачила малечу у черевичках не на ту ногу, серце стиснулося. Повернулася, кажу: «Не зможу там працювати». Але не було кому читати хімії, рік її там викладала, згодом вже почувалася комфортніше. Працювала якийсь час головою профкому профтехучилища. Через сімейні обставини перейшла у другу школу, із 88–го року — у четвертій, яка потім стала гімназією. Мені тут найкраще. Гімназію вирізняє те, що діти хочуть знань, а не оцінки.

Я сентиментальна людина. Коли вперше прийшла в інтернат і побачила малечу у черевичках не на ту ногу, серце стиснулося.

Реалізувала себе як вчитель у значній мірі завдяки мамі. Вона вела молодші класи й викладала українську у старших. Коли я з розпачем виявила, що учні, сидячи на уроці тихо, як миші, не зрозуміли матеріалу, викладеного за всіма правилами методики, мама порадила говорити з ними простіше, спробувати спуститися до рівня дітей і пояснювати доступніше, щоб зрозуміли, що десь це застосують.

Щоб тримати клас, іноді буваю і жорсткою, суворою. Але завжди чітко розмежовую поняття — «хороший учень» і «хороша дитина» — не завжди між ними можна поставити знак рівності.

Розумію, що не всім моя хімія потрібна. Бачу дітей, яким вона не дається, знайду за що їх похвалити. У класах, де цей предмет вчать за рівнем стандарту, на тиждень лише година хімії, а в 11–му — інтегральна система викладання. Вчимо значення у житті людини білків, жирів, вуглеводів, домашню аптечку, все про аспірин, розчинники, одна лабораторна робота присвячена виведенню плям — усе таке, що треба знати кожній людині. Але, вивчаючи лише програму «стандарт», ЗНО з хімії не здаси.

Від здібних вимагаю вчитися на повну силу. А ще завжди даю інформацію, пов’язану з життям. Наприклад, газовані води повинні продаватися з трубочками — бо до їх складу входить ортофосфатна кислота, що псує зуби. А щоб вода на них не потрапляла, виробники, які себе поважають, дають трубочку. Ось так дітей можна зацікавити. А ще ж вони люблять експерименти! Щоб могли це робити, набираю в одноразові шприци реактивів і розкладаю на кожну парту.

Мало побачити дитину, яка може вчитися, треба ще її підтримати і вселити впевненість. У мене це виходить.

Для вчителя багато значить, коли маєш для кого працювати у класі. Уже випустила три профільних хіміко–технологічних класи. Починаючи із десятого, вони поглиблено вивчали хімію — по чотири години на тиждень у 10–му і по шість — в 11–му. Хочеш чи не хочеш — якщо уважно слухаєш на уроках — знання матимеш. Пишаюся випускниками, які показали високі результати на ЗНО: Василь Гись — 200 балів, Марія Влодарчук, Наталя Прокопчук, Андрій Потурай, Олександр Надбало — по 195, Борис Васильчук, Андрій Береза — 193, Аліна Герасимчук — 191. Цього року Роман Шурін — на 199, Аліса Похожалова — на 188, Максим Гончарук — на 183. Більшість із них здобувають фах медика, хіміка, біотехнолога.

За всі роки у моїх учнів набереться зо 30 перемог на обласних олімпіадах. Мало побачити дитину, яка може вчитися, треба ще її підтримати і вселити впевненість. У мене це виходить. У тандемі з Майєю Василівною Степанченко, з якою дружимо з 1988 року, ми підготували вісім призерів всеукраїнського етапу олімпіад з хімії й екології.

Є діти, котрі мають власне бачення, мислять зовсім не так, як їх вчиш. Наприклад, Сергій Мочуган або Віталій Бранчук. Останній ніколи нічого не писав, сидів за першою партою, спостерігав за алгоритмом задачі на дошці, а поки доходимо до кінця — вже знає відповідь. Бувало, розв’язував зовсім іншим, несподіваним способом. Коли поїхав на обласну олімпіаду — найскладнішу задачу розв’язав, а простіші — ні, бо вони йому не цікаві. Діти з таким неординарним мисленням реалізовуються у житті завдяки вмінню думати. Вони не такі закомплексовані, якими були ми, можуть більше сказати, часом те, чого й не варто. Іноді знають більше, ніж вміємо і знаємо ми.

У моїй роботі не можна схалтурити. Як нічого не навчу, що ж це за вчитель? Ще коли вперше стала класним керівником, зрозуміла: якщо батькам казати недобре про їхніх дітей, то вони не приходитимуть у школу. А треба, щоб ішли, бачили, знали, як вчиться, поводиться, почувається у класі їхня дитина. Говорити батькам треба все, а висновки хай роблять самі.

У моїй роботі не можна схалтурити. Як нічого не навчу, що ж це за вчитель?

Вітаю запровадження нових принципів у школі. Серед них є багато раціонального і такого, що сама вже давно використовую. Ніколи на батьківських зборах при всіх не ганю дітей, бо бувають такі, хто радіє чужим невдачам. Виписую оцінки на листочки й роздаю батькам, за потреби залишаю і розмовляю особисто. Дітям не оголошую результати на весь клас, щоб не розчаровувати тих, хто помилився чи кому просто не пощастило. Вважаю, добре, що першачкам тепер можна писати олівцем, хай дитина витре і напише правильно. Як інакше навчишся? Мене мама залишала після уроків, давала чорнильницю з пером і змушувала писати, щоб виправити мій жахливий почерк. Він і зараз не дуже розбірливий, якщо поспішаю. Але, коли треба, можу писати так, як вона мене навчила.

Запорукою самореалізації є вміння вчитися і працювати. Багатьом дітям важко реалізуватися у світі, бо вони не навчені працювати. Не маю на увазі за професією. І вдома треба працювати, і на роботі, і, головне, над собою. І вчитися протягом усього життя. Намагаюся робити це постійно. Багато почерпнула від викладача Нововолинського ліцею–інтернату Ольги Березан, з якою познайомилася на курсах вдосконалення кваліфікації у Луцьку. Перейшла на її методу, купую усі її книжки. Намагаюся навчити дітей думати, а не просто переказати зміст прочитаного.

На фото: Наталія Олександрівна з володимирськими гімназистками із 8-Б класу.