Покемони відвідують храми, а віряни моляться онлайн...

…ПОСПОВІДАТИСЬ МОЖНА І ЧЕРЕЗ ІНТЕРНЕТ

«Що нового?» — не раз запитую у знайомих. «Слава Богу, нічого», — відповідає моя подруга, і це тішить. Нове частіше сумне, ніж веселе. Останнім часом дивуюся з новин, які набирають мільйонну кількість переглядів. Дехто непогано заробляє на нашій цікавості. Скандал, що вибухнув у Росії навколо арешту відеоблогера Руслана Соколовського, ЗМІ самі ж розтиражували, назвавши його арештантом «за гру Pokemon Go в Храмі-на-Крові».

«Блогера, який у Росії ловив покемонів у храмі, відправили в сізо»! «Церква проти технологій»! «Хлопець просто ловив покемонів. Які зануди ці всі попи!
А тим більше російські».

Такими постами переповнені мережі, а ця викликала новий ажіотаж, бо її написав священик УПЦ КП на своїй сторінці у «Facebook»:

«В Єкатеринбурзі заарештований чоловік, що ловив у храмі покемонів. Я не знаю, хто там темніший – суддя чи попи, але, користуючись нагодою, роблю оголошення. У Миколаївському храмі Полтави ловити покемонів можна безкарно, якщо на вході купити свічку. У вівтар не залазити!»

Як вам така пропозиція? Ну ду–у-же сучасний священик.

А блогер не просто ловив покемонів у храмі, як пишуть деякі, а у відеороликах на YouTube ображав почуття вірян. Виявляючи свої атеїстичні погляди, він ще й коментував церковне служіння нецензурними словами, а в кінці підсумував, що «не зловив головного покемона, Ісуса, значить — його немає». Зі стиснутим у кулак серцем слухала його блогерство. Було в ньому багато цинізму. Таке спаде на думку лише зухвальцю, для якого головне — популярність, кількість переглядів у ютубі. Такі речі — недопустимі, байдуже, проти чиїх духовних цінностей вони спрямовані.

Мені шкода цього чоловіка, що приїхав такої негоди до Луцька, щоб подякувати. Думаю, як їхатиме з трьома пересадками до Бучина... А через кілька хвилин він телефонує: «Забув подякувати директорові нашого будинку».

Та й ті, що борються за сучасні технології, новинки, права, відвойовують церкви й патріархати, молитися у ці храми майже ніколи не ходять. І як не стараються сучасні священики — запрошують подавати на молебні та різні треби у соціальних мережах (вже можна навіть посповідатись через інтернет), користувачі онлайн просто клікають такі пропозиції, сидячи за комп’ютером, але не відчувають благодатного тепла, що променить у душу через святиню у Божому храмі. Христос знайшов Собі учнів, коли вони ловили рибу, і сказав їм: «Ходіть зі Мною, і Я зроблю вас ловцями людей». Він подарував їм віру і любов, без якої будь–яка справа мертва. Безграмотні рибалки ловили людей словами любові. Поки що на цьому тримається світ. Не зруйнуймо його.

 

…У КОЖНОГО СВІЙ КОСМОС

«Ми – це безліч стандартних «я», безліч всесвітів різних», – писав Василь Симоненко. Хоч і наспівують, що маршрутка – то велика собача будка, а мені то – надкосмічний корабель. І не тому, що мчить на великій швидкості і пасажири хитаються, наче в невагомості. А тому, що поєднав на своєму борту таких різних людей, кожного — зі своїм світом і мікрокосмом.

Ось на зупинці зайшов дідусь. Панянки студентського віку на першому сидінні саме зависли над ґаджетами. У них свій космос і свій пульт управління польотом. А висячі пасажири над ними — все одно що випадкові предмети у просторі. Не витримую і через три сидіння пропоную своє місце. «А ви?» — питається старенький. «Скоро виходжу», — збрехала. Дідусь умостився поряд із чоловіком років 55-ти, що теж тримав у руках ґаджет. «Граєтесь?» — намагається зав’язати бесіду. «Читаю», — відповідає чоловік, але не втуплюється в екран, а усміхається. І раптом — поєднуються два мікрокосми в розмові. Чоловік середнього віку розповідає, що читає Рея Бредбері, що то фантаст. Дідусь примружує очі, мовляв, фантазує, вигадує ваш Бредбері, а співрозмовник терпляче пояснює, що не зовсім фантазує, а так, наче через космос, бачить проблеми суспільства і описує їх у видуманих образах, щоб нагадати людству про істини. А дідусь розповідає, що любить читати невигадане, про тих, хто жив чесно на землі, молився за весь світ і ніс істину своїми вчинками, а потім потрапив (показує пальцем догори), ну, то наче у свій космос. Згадав житіє святого Миколи та Августина Блаженного. Зачарувалася такою бесідою — без суперечок і доказів, хто правіший. Коли виходила, співрозмовники вже цитували по черзі Новий Заповіт і звіряли його з сучасними подіями, а дівчата на перших сидіннях так і сиділи над телефонами. Вони теж щось своє читають, адже у ґаджеті — цілий всесвіт, обплутаний павутиною.

 

…ЯК НАВЧИТИСЯ ДЯКУВАТИ?

Село Бучин Любешівського району чиновники визнали безперспективним. Адже єдиний автобус «Бучин — Любешів», який ходив у село, і той зняли з рейсу. Скарги жителів та прохання подіяли лише на період передвиборчої кампанії. Всього на місяць. А в Бучині є старенька церковця з чудотворним образом Богоматері, до якого їдуть, незважаючи на перепони, з усіх усюд — просять, просять, отримують, хоч не завжди дякують. І є в тому селі будинок для одиноких людей. Їх там — 25 і 5 працівників, які їх обслуговують та добираються на роботу на велосипедах чи пішки. А от хворіти бучинцям не бажано — до районної лікарні небагато–немало — 12 кілометрів. Можливо, щось і доброго є в тому, що нема тим людям ні виїзду із села, ні в'їзду. Живуть собі й дякують тим, хто за ними доглядає. Володимир Романюк, мешканець будинку для одиноких, інвалід 2 групи і переселенець із Первомайська Луганської області, вже вдруге наперекір всім перепонам приїздить у редакцію «Волині–нової»… дякувати. Добирається до Любешова, потім до Ковеля, а тоді до Луцька електричкою. На моє здивування відповідає: «Та що ви? Буває гірше». От коли обстрілювали його Первомайськ, і вони з сестрою пригиналися, щоб не втрапити під кулі, було страшніше. Мусив виїхати, залишив трикімнатну квартиру.

Не питаю, скільки Володимиру років. Боюся образити. Бо попри те, що має букет хвороб – 3 інфаркти, 2 інсульти, цукровий діабет, він згадує про свої три одруження і шахтарське минуле: «Я був такий красивий і сильний». А про своїх дружин переповідає так, ніби це було в кіно — перша рано померла, друга була хороша, а третя — вдвічі молодша і поїхала жити в Москву. Цей чоловік переконує, що любить життя. Про повернення в Первомайськ не мріє. Називає все минулим. «Добре жити в Бучині, — каже Володимир, — тільки дайте можливість хоча б колись кудись з нього поїхати», — і одягає дорожнього наплічника. Обіцяю передати його прохання депутатам.

…За вікном періщить дощ. Мені шкода цього чоловіка, що приїхав такої негоди до Луцька, щоб подякувати. Думаю, як їхатиме з трьома пересадками до Бучина... А через кілька хвилин він телефонує: «Забув подякувати директорові нашого будинку». Я ледь стримуюся, щоб не розсміятися з такої надзвичайної вдячності і записую ім'я директора Миколи Химика та список інших працівників і їхніх добродійств. І доводжу соціальну теорему: вдячність підвищує працьовитість та бажання жити.