«Господи, чого вони їдуть у таку глухомань?» (Відео)

 Це ніби музей під відкритим небом. Така думка не полишає мене щоразу, коли буваю тут. Топчу пісок єдиної сільської вулиці, що тягнеться вздовж Прип’яті, роздивляюсь довкруг, і враження таке, що завдяки якійсь фантастичній машині часу потрапила у минулі століття. Будівлі миті–перемиті дощами, а від цього посірілі, та ще й під очеретяною стріхою, колодязі–журавлі — живі, як кажуть, декорації до кінострічки про давнішні дні. І тільки супутникова антена на якійсь із хат повертає до дійсності — надворі ХХІ століття

 

Катерина ЗУБЧУК,
заслужений журналіст України

 

«НЕМИЛЕ ЖИТТЯ, ГОЛУБОНЬКО…»

Олена Шмат так заміж і не вийшла.

 

Власне, на цей раз я потрапила у Сваловичі, коли редакційний «десант» їздив рахувати разом з орнітологом Михайлом Химиним пташок «там, де ворони розвертаються» (хоча Сваловичі, як й інші населені пункти, не входять до території Національного природного парку «Прип’ять—Стохід», саме тут, у цьому унікальному куточку первозданної природи, створений зоологічний стаціонарний центр для вивчення перелітних пернатих). Але хіба можна бути у цьому незвичайному селі й не зустрітися з його жителями — тими, завдяки кому воно ще живе?

Сьогодні у Сваловичах усього 20 жителів. А ще п’ять років тому було 33.

Забігаючи наперед, скажу: під час цих зустрічей дізналася, що сьогодні у Сваловичах усього 20 жителів. А ще п’ять років тому було 33. Хтось помер, когось немічного забрали діти до себе — до Луцька, Любешова, наприклад, чи у якесь перспективніше село району, куди свого часу їх доля завела. Але ну ніяк не хочеться говорити, що Сваловичі доживають — принаймні, з поваги до тих «останніх із могікан», хто не покинув свою малу батьківщину.

Йшла тихою сільською вулицею у пошуках людей. На жаль, на дверях багатьох хат висіли замки. Може, господарі були десь на городі, а може, то ті будинки, куди лише час від часу хтось навідується. Тож, побачивши вдалині жінку з кийком у руці, неабияк зраділа — є ще жива душа! Наздоганяю, знайомлюся. Виявляється, відразу натрапила на найстарішу жительку Сваловичів Олену Євлахович. У травні, перед весняним Миколою, їй пішов 91-й рік. І її, як почула, могла б не застати вдома, бо на зиму дочка Зося, яка живе у Любешові, забирає до себе. Як тільки холоди беруться, то замикає бабуся свою хату і прощається з нею до весни. А поки що вона в рідній оселі.

— Коли жив чоловік, — говорить, — то я нікуди не вибиралась. А вже п’ять літ, як його не стало. І тепер усе не так, як було…

— А як було? — допитуюсь.

— А так, що ми і корову мали, і коника. А зараз у хліві — порожньо. І город не тримаю.

Колись на березі річки поселились перші сваловичани.

 

Олена Миколаївна сиділа на лавочці на своєму обійсті, із сумом у голосі говорила і про те, що хату свою на зиму треба залишати («а вона ж своя, така мила, і люди свої»), і про підупалий зір («а ще позаминулого року я читала без окулярів»). Розповіла, що по середах їй не самотньо. У цей день із Хоцуня приїжджає підприємець і якраз біля її хати розкладається з товаром. Люди сходяться за покупками — веселіше, одне слово.

В якийсь момент нашої розмови прозвучала ось така фраза:

— Немиле життя, голубонько. Не хочеться вже жити…

— Але ж не ми визначаємо, скільки нам віку дано, — зводжу цю невеселу розмову до біблійної істини.

— Що Бог дасть, те і буде, — продовжує бабуся. — Молюся Господу, дякую Йому за кожен день. Дякую, що пам’ять мені дає, що на своїх ногах на десятому десятку літ.

Це справді великий Божий дарунок.

 

НЕМА КОМУ ГАРБУЗІВ ЗГОДОВУВАТИ, НЕ ТЕ ЩО ЖЕНИХАМ ВРУЧАТИ…

Попрощавшись із найстарішою жителькою Сваловичів, іду далі. Звертаю увагу на те, що на грядках жовтіють розрізані навпіл гарбузи: насіння з них вибрали і залишили. А їх же садять на корм для свиней, худоби. То чому тут так? Відповідь на це, яку почула згодом, — ще один штрих до того, яке то незвичайне село Сваловичі. Виявляється, нема кому згодовувати гарбузи, тому й не забирають їх із грядок. А що дивуватись? Із 20 жителів — 10 вдів поважного, а то й дуже поважного віку.

Марія Труш того дня закопувала картоплю на насіння. За цією роботою і застала її. 70 літ жінці, і 40 із них вона прожила у Сваловичах — прийшла сюди колись у невістки з Великого Куреня. Уже дев’ять літ, як овдовіла.

Антоніна Юхтікович дивується з того, як Прип’ять пересохла.

 

— Залишилася сама, нема кому допомогти (Бог дітей не дав), — каже жінка. — І ніхто на нас не зважає. Вибори як настають, то голосуємо. Ті обранці роздають обіцянки, а потім про все забувають. Навіть маршрутки не пустять до нас. Якби був якийсь транспорт до села, то моя рідня приїхала б на поміч. Чи б я сама копала яму під картоплю? Хоч раз на тиждень якби ходила маршрутка, і то був би якийсь вихід.

Про це ще не раз чула того дня. Хоч ясно, чому ніхто з перевізників не береться за такий рейс: кому хочеться везти сюди одного–двох пасажирів? Але людям все одно прикро, що ось так живуть, як на якомусь острові, звідки нічим вибратись. А до найближчого села Хоцунь — вісім кілометрів.

Обійстя в Марії Труш — швидше схоже на хутірське. На роздоллі не було потреби тіснитись: хата на одній стороні вулиці, господарські будівлі — на другій. Колись у тих хлівах хрюкало, мукало, іржало. Тепер нічого нема.

Ще одна моя співбесідниця — Олена Шмат, якій скоро виповниться 86 літ. Думала, що вона теж вдова, раз сама дрова пиляє. Виявилося, «і не було чоловіка ніколи».

— Така моя доля, — говорить Олена Михайлівна. — Сиротою зосталася. Сиріт — братів і сестер — виростила (найменшому було два роки, як матері після війни не стало). А заміж так і не вийшла.

Бачу чимало акуратно складених дров. Але то, як зрозуміла, заготовлено на зиму. А зараз, щоб протопити, то розібрала жінка старого льоха і ріже деревину. Бідкається:

— Колись на дрова хоч по 600 гривень давали, а тепер і того нема. А я ж 3000 гривень заплатила, щоб зробити запас на зиму. Чую, що якусь субсидію дають. А чи дістанеться вона мені?

— А на кому женитися, як у селі наймолодшій дівчині — 70 літ, — каже, сміючись, той же зять із Кіровоградщини. Була тут одна потенційна наречена і ту він узяв за дружину.

На пальцях можна полічити сваловичівців, які хазяйство тримають, городи обробляють. Про Бондарів почула від вдовиць, — що корову мають, коня, бо там є чоловік молодий, який і хазяйнує. А знайшовши тих Бондарів, дізнаюся, що господар рік тому помер. А той «молодий чоловік, який хазяйнує», то зять — Анатолій Завертайло. Він із Кіровоградщини. Ще у 1993 році познайомився зі своєю дружиною Людмилою, яка гостювала на його малій батьківщині. І як приїхав у Сваловичі, одружився, то так тут і залишився. Він розповів, що в селі є ще три коники («четвертого, може, вже продали, бо чоловік нездужає за ним ходити»). То є ще, слава Богу, чим і городи зорати. Теща Ганна Демидівна Бондар тішиться зятем. А ще ж і син із нею живе, то гуртом не занехаяли хазяйство. Ось тільки ж синові 38 літ, а він і досі нежонатий.

• 
  

  А на кому женитися, як у селі наймолодшій дівчині — 70 літ, — каже, сміючись, той же зять із Кіровоградщини. Була тут одна потенційна наречена і ту він узяв за дружину.

  
  

   

  
  

«ТЕПЕР РИБАЛКИ ТУТ В ОСНОВНОМУ ПРИЇЖДЖІ»

Місцевий зять Анатолій Завертайло — той «чоловік, що ще хазяйнує».

 

Невід’ємний атрибут цього поліського села на березі Прип’яті — рибальські сіті. Їх можна побачити на хлівчиках. Але, мабуть, і рибінспектори вже знають, що ці снасті — то як данина минулому. Колись справді хтось із ними ходив до річки, а тепер, як довелося почути, рибалки в основному приїжджі. А, до речі, були тут і серед жіноцтва любительки закинути вудочку. Ще п’ять років тому я зустрічалася із Софією Труш (Калинонькою її називають у селі), яка поки здужала, то рибалила і взимку, і влітку. Хобі таке мала, яке допомагало вижити з двома дітьми, бо дуже молодою овдовіла. Як говорила Софія Гнатівна, вона краще ловила рибу за чоловіків, які ще за Польщі руку «набили». На жаль, зараз хата її — одна із тих, на дверях якої я побачила замок. Дочка, котра живе в Луцьку, забрала матір.

Ще одною рибалкою поцікавилась — Антоніною Труш, але ж і вона вже живе у дочки в Любешові. Тож коли побачила на човні жіночу постать, потішилася, що, може, все-таки пощастить зустрітися з якоюсь місцевою рибалкою. А виявилося все значно прозаїчніше. 80-річна Ганна Артисюк, як назвалася сваловичанка, прийшла до річки, щоб помити відра, «бо з водою зараз трудно».

Два останні посушливі роки, і результат не забарився — колодязі повисихали.

— Такого на моєму віку не було, — каже Ганна Іванівна. — Та ви подивіться, як річка обміліла. Там, де зараз лише мул — повноводно ж було.

Про те, що на Поліссі колодязі повисихали, я чула і від інших сваловичівців.

— Коли б поліщукам колись хтось сказав, що ось так води не буде у них, то нізащо б у це не повірили. Такого й придумати ніхто не міг, — каже Антоніна Юхтікович, з якою ми зустрілися, і пропонує показати місце, де Прип’ять геть пересохла.

Це ще одна вдова, чоловік якої був лісником. Ми йдемо з нею городами до річки: до того місця, де русло пропало, і вже можна пішки перейти.

— А було ж, — розповідає жінка, — що як розіллється Прип’ять, то вода стояла під будівлями, човном до самого хліва ми допливали. А тепер…

Там, де лілії цвіли, — лише зів’ялі їхні стебла. І вже, тільки пофантазувавши, можна уявити, яка тут була краса, коли річка не пересихала. Видно, що очерет усе настирливіше наступає, і довкілля вражає своєю первозданністю. Мабуть, вона і вабить сюди багатьох. Хоч сама Антоніна Юхтікович дивується з цього:

— Навіть якби не знав, який день, то нагадають, що прийшов вихідний. Ще у п’ятницю машина за машиною їде. Я вже не раз собі казала: «Господи, чого вони їдуть у таку глухомань?»

Певно, тому, що якраз і шукають тихого куточка — подалі від цивілізації. І їдуть не лише волиняни чи сусіди зі Львівщини, а й іноземці — з Німеччини, Польщі, Франції. Не випадково ж село виживало, незважаючи на біди. У Другу світову війну його німці спалили. Але люди, переживши лихо, повернулися сюди — до річки з найчистішою водою, до прадідівського коріння.

 

За дев’ять вдовиних літ Марія Труш знає, яка то нелегка доля.

Відео Олександра ПІЛЮКА.