Верхи на коні – у країну знань! (Відеорозповідь)

Хлопчик ніби приїхав до нас із казки.

 

Катерина ЗУБЧУК

 

«Наша родина з діда-прадіда жила тут»

Коли новина про хлопчика-вершника з’явилася у рівненських виданнях, то йому і його батькам довелося багатьом давати інтерв'ю. Правда, здебільшого по телефону, бо не всі ж мають бажання вирушати зимової пори через сніги на хутір, що за шість кілометрів від села Хорупань. Нам же по-сусідськи хотілося все побачити на власні очі: який він, той хутір, що не відпустив від себе людей, і які вони, хранителі малої батьківщини? Тож ми також зателефонували батькові Сашка Петру Олесницькому, але лише для того, щоб розпитати, як потрапити у Сінокоси.

– Та ви зараз не доїдете до нас, – почули найперші застереження від чоловіка, – бо снігом занесло дорогу. Я на роботу (а працює він, до речі, листоношею у селі Хорупань. – Авт.) саньми добираюсь.

Тато – саньми, а я – верхи.

 

Не здаємось, пояснюємо, що у нас джип, то як не доїдемо? Ми справді добрались до хутора. Хоч і буксував наш редакційний автомобіль, і довелося покопатись вище колін у заметах. Врятувало те, що водій – бувалий і не боїться ризикувати: вибравшись із колії, прокладеної саньми, де машина грузла, він поїхав полем, яке трохи примерзло. І ось ми вже біля обійстя. Нас зустрічає господар із наладнаними саньми – скоро мав їхати на пошту.

То як живеться на відлюдді? І як так сталося, що одна-однісінька сім’я Олесницьких тепер на хуторі? Петро Петрович розповідає:

– Тут наша родина жила з діда-прадіда, тут і мої батьки залишилися. Хоч був час, коли на хуторі забороняли будуватись, і навіть ті, хто мав бажання хазяйнувати в Сінокосах, покидали рідне місце. Від старших людей чув, що це було колись село, яке не менш як сорок хат мало. Та ще й пам’ятаю зо два десятки обійсть. Як був колгосп, то на косовицю виходило 30 чоловік. Але завдяки такій «політиці» – всі у перспективніших селах мають жити – люди порозходились: хто у Млинів, хто в Береги, Хорупань.

І одного, як мовиться, прекрасного дня, а це вже з десяток літ тому, чоловік зрозумів, що тільки їхня сім'я залишилася на хуторі. Хтось скаже, що це ж так сумно жити на відлюдді. А в чоловіка своя на це відповідь.

Це взимку тільки саньми з хутора можна вибратися.

– У кожній ситуації є свої мінуси і плюси – нема з ким і посваритись за курку чи гуску, що в город зайде, – каже, посміхаючись, чоловік. – А якщо серйозно, то не така вже й далека відстань до тої цивілізації. Влітку завів машину – і поїхав. А то ще велосипед виручає. Це взимку тільки саньми з хутора можна вибратися.

Петро Петрович – наймолодший у сім’ї Олесницьких. Він і залишився, як заведено, з матір'ю, яка давно овдовіла (до речі, хутірською невісткою, яка прийшла сюди заміж із Радивилівського району майже 60 літ тому). Дружину Оксану привів Петро Петрович сюди із села Хорупань. Може, й незвично було їй тут спочатку, але теж стала хуторянкою. Троє їхніх старших дочок уже роз'їхались – вчаться у вищих навчальних закладах. Вдома тільки наймолодший син Сашко, той п'ятикласник, який, по суті, прославив свій хутір. Чи залишиться він тут, як виросте? З цього приводу Петро Петрович відповідає дипломатично:

– Час покаже…

 

«Свого Борьку я сам доглядаю, це – мій друг»

Того дня, коли ми приїхали на Рівненщину, мело – збиралось на добру хуртовину. І вранці батько завіз Сашка у школу саньми. Але це швидше виняток – зазвичай хлопчик добирається коником. Як розповів чоловік, навчився син верхи їздити ще як шість літ мав. Зразу не дозволяли сідати на коня, щоб біди якої не було. А вже років три він упевнено почувається на своєму Борису, чи Борьці, як називає коня. І хоч у селі Хорупань поряд зі школою живе бабуся Сашка по маминій лінії, він рідко залишається у неї ночувати – хіба вже зовсім негода. Маючи свого чотириногого друга, вирішив для себе транспортну проблему. А їдучи навпрошки через поля, скорочує шлях удвічі.

Батько і син Олесницькі, які бережуть свій хутір.

Сашко – один із дев’яти учнів у своєму класі.

 

Ми зустрілися із Сашком у школі. Після перерви зайшов до класу цей хлопчик і, певно, відразу зрозумів, що це до нього гості, бо останнім часом довелося не раз бути під прицілом фото- чи телекамер. І вже він розповідав, як цікаво йому їздити верхи. На наше запитання: «Але ж то рано треба вставати?» – не задумуючись, відповів:

– Так, але це того варте.

Про свій хутір, до якого його так тягне, говорив із теплотою:

– Там природа гарна, ліс неподалік – можна гриби позбирати.

А ще він хазяйська дитина – татові з мамою допомагає. І про коника, свого Борьку, («він вже трохи старший – йому 19 років») Сашко каже, що це його друг. Сам і годує його, й доглядає.

А ще він хазяйська дитина – татові з мамою допомагає. І про коника, свого Борьку, («він вже трохи старший – йому 19 років») Сашко каже, що це його друг. Сам і годує його, й доглядає.

У Хорупанській загальноосвітній школі навчається 84 учні. З трьох сіл – Хорупань, М’ятин і Головчиці – ходять сюди діти. А отакий, що з хутора, та ще й на конику добирається, то один Сашко.

– Бо й хутір Сінокоси, один на всю округу, – мовить директор школи Оксана Міцюк і характеризує хлопчика: – Він – старанний, відповідальний, доброзичливий. Четвертий клас Сашко закінчив із похвальним листом. Як то вже хазяйська дитина – рветься додому, щоб батькам допомогти. Але навчання для нього – не на останньому плані, ні… Старається. А те, що Сашко коником їздить до школи, то це вже для нього, як бачимо, і спорт хороший. У містах записуються у секції, де навчають верховій їзді, а тут ось такий, природний процес.

«Борька знає, що найкраще – вдома!»

 

З бабусею Галею, у якої Сашко міг би і жити, поки навчається у школі, ми теж, звичайно, зустрілись. Галина Миколаївна Муковоз, як вона назвалась, не втрималась і переповіла, що говорила не раз внукові: «Тож скажуть, що я – якийсь монстр. Хата під школою, а ти щодня добираєшся на хутір». І сама ж пояснює, що думає з цього приводу:

– Сашкові хочеться вдома бути, бо він має хазяйську жилку. Це нічого, що йому лише десять літ – він і корів (а їх аж чотири) подоїть, коли батько з мамою на базар, наприклад, поїдуть.

А ще хлопчик, який виріс на природі, — хороший грибник.

А ще хлопчик, який виріс на природі, — хороший грибник. Як сказала бабуся Галя, за ним не захопиш гриба у лісі, і взагалі він до будь-якої роботи вдатний. Приємно бабусі таке говорити про свого внука. А нам — чути, яка то хороша дитина росте на хуторі Сінокоси. І це не дивно, адже весною, уявіть, коли там зацвітає садок, зеленіє поле, а небо голубе-голубе з білими пухнастими хмарами, – це справжній рай на землі.

 

Відео Олега КРИШТОФА та Олександра ПІЛЮКА

Фото Олександра ДУРМАНЕНКА.