А може і нам продавати Швеції своє сміття?

 

…СКІЛЬКИ УКРАЇНЦІВ І ЯКІ МИ?

У нинішньому році в державі мав бути перепис населення. Цю подію перенесено аж на 2020–й. З одного боку, це, здавалося б, не так важливо. Адже є служба статистики, яка все і так знає. І вже відомо, що на кінець цього року чисельність українців зменшиться більш як на 150 тисяч і становитиме понад 42,5 мільйона (це без урахування Криму та окупованих територій на Сході України). Але ж перепис — не лише підрахунок, а своєрідна ревізія кількості населення, його складу за національністю, мовними, соціальними ознаками. Він, як дзеркало, яке відображає наше життя. Наприклад, треба знати скільки працездатних людей, їх професійний склад для розрахунків служби зайнятості. А чисельність дітей дошкільного і шкільного віку необхідна для визначення кількості садочків і шкіл. Тільки знаючи, скільки людей похилого віку, пенсіонерів та інвалідів, можна розробити програму забезпечення соціальними гарантіями. А без усього цього важко говорити про нашу перспективу.

Проблема сміття вирішилася б, якби у нас, як у Швеції побутові відходи використовувались для опалення.

Перепис переноситься, як пояснюють, через нестачу коштів. І, зважаючи на ситуацію, яка нині в країні, це можна зрозуміти… І все ж напрошується думка, що, може, комусь сьогодні просто зручніше, якщо не буде повного «портрета» нас, українців: етнічної приналежності, освітнього рівня, віросповідання. А якщо нас уже і не 42 мільйони, як це подається за статистикою?

Мимоволі хочеться перекинути «місточок» до далекого 1937 року, коли в СРСР був перепис населення. Тоді теж підрахунок переносився з року в рік, починаючи з 1933-го. А коли відбувся, то його результати піддали, м'яко кажучи, сумніву і надовго засекретили. Чому? Бо вони не відповідали очікуванням вождя. На початок 1937-го в СРСР мало бути 170-172 мільйони, а нарахували всього 162. Різниця очевидна. Тоді знайшли, як це було зазвичай за Сталіна, винуватих і покарали як контрреволюціонерів і змовників. Організаторам перепису ставили у вину, зокрема, «Пам'ятку для обліковця». Справа в тому, що в ній пропонувалося викреслювати всіх, хто не ночував удома в критичний момент перепису, тобто в останні його години — у ніч з 5 на 6 січня (не враховувалось те, що даних про них ніде не було зібрано, бо вони знаходились на роботі чи в дорозі). Це нібито і призвело до величезного недорахування населення.

На щастя, ми не в СРСР живемо і не 37-й рік надворі. Як би не було, ніхто результатів перепису «репресувати» не буде. А ось наблизитися до таких країн, як, наприклад, Австралія, де реєстр проводиться чітко через кожні 5 років, Україні пора. Бо тільки тоді можна буде вчасно реагувати на зміни в «портреті» її громадян. Насамперед задля їх благополуччя, добробуту. Але, схоже, це поки що не про наше суспільство. Яке благополуччя, добробут, коли така прірва між багатою елітою і простими людьми, котрі думають, як їм вижити?

 

… НЕБАЙДУЖІСТЮ ЧИТАЧА, ЯКИЙ ВРЯТУВАВ ЛІС

Нинішньої осені в нашій газеті під рубрикою «Неподобство» було повідомлення «Львівське сміття у… волинському лісі». Житель обласного центру Борис Біліщук розповідав, як він у Ківерцівському районі, на своїх улюблених грибних місцях, між селами Гайове і Яромель натрапив на величезну купу сміття. Не полінувався, не погидував і, трохи розгрібши непотріб, знайшов аркуш із «пропискою» відходів.

А згодом був дзвінок від Бориса Миколайовича. Чоловік із відчуттям причетності до доброї справи сказав, що був на тому місці — «прибрано сміття». Сталося це, значною мірою, як він міркував, завдяки розголосу про неподобство в засобах масової інформації. А я думаю, що насамперед допомогла небайдужість чоловіка. Він же не просто оприлюднив факт, а й потурбувався, щоб ним правоохоронці зацікавились — повідомив у Ківерцівський відділ поліції, а там і свідчення дав. Тож у телефонній розмові я сказала Борису Миколайовичу:

— То вам, такому природозахиснику і природолюбу треба дякувати.

А у відповідь почула:

— Взагалі-то я не природозахисник, а захисник електроліній. За службовими обов'язками багато літ ходив Волинню — від Нововолинська, Володимира-Волинського — на Маневиччину і аж до Кузнецовська. А що наш край лісистий, то ось такий «санаторій» мені випав — щодня був на природі, тішився нею.

Але, на жаль, як говорив чоловік, й інша сторона медалі часто відкривалась: якась компанія влаштувала пікнічок і, гарно повеселившись, залишила після себе пластиковий посуд, пляшки. Як кажуть, після нас — хоч потоп. Прикро, але стихійні звалища — це вже таке поширене явище, що так і хочеться сказати: «Ми скоро потонемо у смітті». Адже утримання навіть узаконених місць для вивезення побутових відходів, які здебільшого знаходяться десь під лісом, лісочком, далеке від сучасних технологій. Тож як тільки подме вітер — довкруг летять різнокольорові поліетиленові пакети як докір тому, що наші побутові зручності обертаються згубою для природи. Бо ж це не лише неестетичне видовище, а й екологічна катастрофа.

Міністерство екології та природних ресурсів України планує заборонити використання поліетиленової упаковки в роздрібній торгівлі (йдеться про надлегкі пакети, використання яких одноразове, а розкладаються вони понад 200 років). Ось тільки чи дійде у нас до альтернативи: чи витіснять поліетилен екосумки, паперові пакети? Поки що це питання риторичне.

Проблема вирішилася б, якби у нас, як у Швеції, наприклад, побутові відходи використовувались для опалення житлових будинків. Ця держава, виявляється, переживає уже дефіцит непотребу. Скандинавська країна, в якій звалища спорожніли, просить своїх сусідів імпортувати сміття. Парадокс, але Швеція закуповує щороку близько 800 тисяч тонн відходів. Якщо взяти до уваги, що переробку сміття з користю для людей у цій країні почали ще в сорокових роках минулого століття, то неважко вирахувати, коли Україна може прийти до такого прогресу. І це за умови, що вже сьогодні будуть зроблені реальні кроки до вирішення нагальної проблеми.

 

…ЛЮБОВЕ ІВАНІВНО, ДЯКУЮ ЗА ТЕ, ЩО ДАЛИ КРИЛА

Це зараз, коли росте син чи донька, батьки фіксують кожен момент їхнього життя (нема фотоапарата — мобілка під рукою). А у непростих 1950–х роках, які випали на долю повоєнного покоління, фотографування було дивиною. Тож і світлин із ранніх літ збереглося дуже мало. Добре, що у моїй рідній Переспівській школі була традиція робити в кінці навчального року колективні знімки. Завдяки цьому маю фото, на яких ми зі своєю вчителькою початкових класів Любою Буць. На одному — після закінчення другого класу, на другому — третього. Любов Іванівна — не перша моя вчителька («Букваря» я читала з Марією Панасівною, яка виїхала з чоловіком — директором школи — в якесь інше село), але саме її я найбільше запам'ятала. Ось і на цих знімках ми біля неї, як курчата біля своєї мами-квочки. В основному всіх впізнаю, бо хоч і стільки літ минуло, і постаріли ми, але в обличчях на все життя залишилось щось таке, чого не бере час. Тільки декого вже ніколи не побачу, бо закінчилося їхнє земне життя, до того ж, передчасно…

Ми, ті, хто народилися у 1947 році, не потрапили в число дітей війни. Не дістався нам цей статус, хоч відгомін страшних літ добре відчули на собі. Мій тато вернувся із фронту інвалідом — вважай, з однією лівою рукою, бо права була дуже скалічена. У сім'ї росли четверо дітей, і велику ношу довелося нести мамі. Ніколи не забуду, як ми з нею дрова заготовляли, щоб було на чому їсти зварити. А дрова ті які? Лоза… На болоті мама рубала грубші гілляки, а я стягувала їх докупи. Тепер скільки разів їду шосейкою з Переспи до Любча, то згадую, що саме тут колись було те болото, яке після меліорації стало вигоном.

Вертаючись думками у дитинство, розумію, як бідно ми жили. А тоді це зовсім не відчувалося. І я знаю, що в цьому велика за-слуга мами. Вона примудрялась нам щось пошити, перелицювати зі старої якоїсь одежини. А ще старалась урізноманітнити меню: локшини домашньої наробить, вишнячком (сиропом із вишень, засипаних цукром) поллє — і вже є смакота. Картопля тоді чомусь завжди була дрібненька — мабуть, поле викисало, а сало тоненьке і не топке. А бувало, що й ніякої у хаті зажарки не було. І тоді мама говорила: «Діти, у нас сьогодні буде суп «із вітром». Сипала на папірець жменьку льону і, поклавши на стіл чи табуретку, придушувала качалкою, щоб зерно дало якусь краплю олії. Роздавлений льон кидала у каструлю — це і був суп «із вітром».

Завдяки такому оптимізму і здатності не впадати у розпач навіть тоді, коли скрутно, ми не відчували тісноти в одній кімнатці. І не страждали від того, що на літо із взуття — одні парусинові тапочки (крейдою натреш їх і шикуєш).

А як ми тішилися, коли якогось дня, це вже був початок 60–х років, тато вийшов у двір і почав відмірювати кроками розміри нашої нової хати. Я дивилася на те місце, де тоді ще росли мальви, інші невигадливі квіти, і не могла уявити, що це справді колись буде. Та ось ми вже їздимо підводою понад залізничною колією — збираємо каміння на фундамент. А потім — толока. Гуртом, із допомогою сусідів, рідні хату побудували. Мабуть, тому вона мені така мила, і я тішусь, що брат із дружиною і досі підтримують у ній життя, хоч багато років мами і тата нема.

… Кажуть, людина почувається дитиною, поки має батьків. Якщо так, то я давно не дитина. А душа ніяк не хоче з цим миритися. І я, як за рятівну соломинку, хапаюсь за те, що в моєму рідному селі живе вже згадана вчителька Любов Буць. Якщо так, то я досі, принаймні, учениця. Та ще й дуже вдячна своїй Любові Іванівні. Справа в тому, що, закінчивши згодом педагогічний інститут, вона прийшла до нас, старшокласників, викладачем української літератури. І до того, що я пов'язала своє життя з журналістикою, була причетна. Тут хоч-не-хоч ще один спогад. Колись у школі теж була профорієнтація — нас опитували, куди збираємося вступати, яку професію хочемо обрати. І Катя Мазун, тобто я, сільська дівчинка, яка далі Луцька ніде не була, написала, що буде журналісткою. Тоді Любов Іванівна, якій доводилося перевіряти твори, вловила мою любов до слова, підтримала мене у цьому. А в юності так важливо, щоб хтось повірив у твою мрію, навіть якщо вона фантастична.