Спасибі за уроки доброти і мудрості

Катерина ЗУБЧУК,
заслужений журналіст України

 

І знову — приємні новорічні клопоти з приводу того, що на стіл поставити. Це ж рік Півня — щоб його не образити, знавці радять не включати в меню курку, а яйця звести до мінімуму. А у жіноцтва постає проблема, що ж одягнути, аби задобрити господаря року. Він же — барвистий, то і сукня має бути відповідна. Тут, до речі, є така підказка: може бути навіть традиційне улюблене вами маленьке чорне плаття. Ось тільки про аксесуари треба подбати — наприклад, додати червоний пасок чи намисто.
А ще, зустрічаючи Новий рік, навіть ті, хто не вірить у забобони, старається загадати бажання. В нашій сім'ї останніми роками прижився ритуал, який прийшов, певно, з інтернету: кожен пише бажання на клаптику паперу, підпалює його і тоді, як вже записка спопеліла, кидає в бокал із шампанським. Випити треба під час 12 ударів годинника, коли стрілка покаже північ і почнеться відлік перших секунд нового року.
І якщо кажуть, що під Новий рік все збувається, то можна і пофантазувати. У мене ця фантазія професійна: от би зібрати героїв своїх публікацій в 2016–му на сторінках «Волині-нової». Велика компанія була б! Йдучи по місяцях, бачу серед цих гостей Валентину Лисун із Пляшевої Радивилівського району Рівненської області і її чоловіка–італійця Еціо Кампанья. Життя цієї жінки — це ілюстрація до того, як багато українок поїхало на заробітки за кордон і чому подались вони на чужину. Ось тільки не всім так пощастило, як Валентині, — їй посватали італійця доброго, майстровитого, начитаного, одне слово, як сама жінка сказала, таких, як Еціо, — один на мільйон. Чого варте вже те, що він покинув Італію і переїхав у Пляшеву?!
Я б хотіла бачити серед гостей бодай віртуальної компанії Марію і Миколу Прусів із села Сьомаки Луцького району. Це подружжя виростило троє рідних доньок і замінило батьків для 10 (!) чужих дітей. В цій родині цінуються над усе любов, доброта, щедрість. Приклад тата і мами наслідувала дочка Наталія з Олександром: маючи двох синів, вони створили прийомну сім'ю — двох дівчаток і одного хлопчика взяли на виховання. Такими людьми не можна не захоплюватись, не дякувати їм за уроки доброти і мудрості.
Запросила б на гостину і настоятельку Свято–Різдва Христового жіночого монастиря УПЦ Київського патріархату, що у древньому Володимирі. З благословення ігумені Марії я чотири дні прожила в обителі — у тому місці, де можна спастись, і вдячна їй за уроки духовності. А як же не згадати своїх героїв із села Ветли Любешівського району — учасника АТО Віктора Качулу і його дружину Любу, яка своєю любов'ю рятувала чоловіка, котрого лікарі буквально витягували із кігтів смерті. Хотіла б бачити Івана і Оксану Чесаків із Любешова, яким випало за 15 років подружнього життя пережити дуже довгу і болісну розлуку, коли чоловік майже рік служив на Сході України. Тепер, до речі, в Івана за нагоди одне побажання: «Мирного неба над головою і рідної землі — під ногами». Він знає ціну цим словам. А ще знає, що любов (якщо вона є) у розлуці лише міцніє. Ніби й зараз бачу щасливу жінку, яка дочекалася свого Ваню — живого, здорового. А скільки-то було безсонних ночей в очікуванні ранку, коли він подзвонить і скаже, що у нього все добре?!
Серед тих багатьох, кому б хотілося подякувати за уроки доброти і мудрості, — Ганна Лащук із Берестечка. Вона не була героїнею публікації у «Волині-новій», зате ця жінка — давня шанувальниця нашої газети. Ми зустрілися з нею на Дні передплатника у її рідному місті. Ганна Трохимівна говорила, що приваблює її в газеті, висловлювала побажання на майбутнє і, слово за словом, перейшла до вічного: хоч і намучиться людина, настраждається за життя, а помирати не хочеться. На своє 70–річчя, як розповідала, вона написала віршовані рядки, де є такі слова: «А ще десять (літ. — Авт.) — більш не треба, після того шур до неба». Ті десять років уже минули, а, за словами нашої читачки, зовсім не хочеться «до неба». Хочеться ще жити, радіти квіточкам, травичці, кожному дню...
Слухала цю жінку і проймалась її оптимізмом. Ніколи, ні за яких обставин не треба забувати, що життя прекрасне, і кожною миттю треба дорожити, бо вона — неповторна.