Заходьте з колядою так, наче з вами йде сам Ісус
Через кілька днів усі православні християни славитимуть народження Спасителя, вітаючи один одного радісною звісткою: «Христос народився!» Вже саме лиш передчуття наближення того моменту, коли до нас приходять «три празники в гості», наповнює наші душі світлом, якоюсь особливою благодаттю, прагненням бути кращими, добрішими, людянішими…
Олена ХАРЧУК,
заступник відповідального секретаря газети «Волинь–нова»
Проте, на жаль, період Новорічно-Різдвяних свят дає привід і для сумних роздумів. Очікування веселих гомінких дитячих ватаг із їхнім дзвінкоголосим «Дозвольте заколядувати!» навіває мені спомин про історію, що трапилася з моєю знайомою-пенсіонеркою, якій торішнє Різдво замість сподіваної радості принесло смуток і розчарування.
В середині грудня жінка потрапила у стаціонар, лікування «з’їло» практично всі її заощадження. Повернувшись додому напередодні свята, готувалася до нього дуже скромно, гнітили безгрошів’я і самотність. І хоч добре знала: суть Різдва не у щедрому застіллі – було боляче від безпорадності. Дитячі голоси на сходовому майданчику перервали сумні думки. Колядники! Вони були для неї єдиною радістю, єдиним промінчиком у безпросвітній безнадії. Пішла відчиняти двері ще до того, як пролунав дзвінок. Вислухавши традиційне вітання-запитання, відповіла: «Заколядуйте, мої хороші. От тільки чим же я вам віддячу? Може, яблучок дам, бо грошей зовсім не маю…» «Ну то ми не будемо колядувати», – безтурботно мовив хлопчина, котрий, очевидно, був за старшого, і, поки бабуся отямилася, дітей уже й слід простиг. Сказати, що старенька почувалася скривдженою, та ще й у таке велике свято, — нічого не сказати. «Хай уже чиновники не вважають нас людьми, — міркувала вона, ледь стримуючи сльози. — Але ж ми між собою мусимо мати один до одного хоч краплю поваги, а не втоптувати того, хто бідніший, у болото».
Марно виправдовувати вчинок хлопців їхнім віком: мовляв, вони ще малі і не розуміють, що не можна святу справу перетворювати на заробітчанство. Світогляд дітей формують дорослі, причому не тільки і не стільки словами – більше вчинками і власною життєвою позицією. Наші сини й доньки змалечку на підсвідомому рівні відчувають і щирість батьківську, і фальш. І якщо мамі з татом світ заступили гроші, якими вони вимірюють людську гідність, то навряд чи дитина безоплатно надриватиме горло, співаючи нещасній бабусі. Тож – хочеш не хочеш – життя знову і знову повертає нас до старої, як світ, істини: хочеш змінити світ — спершу змінися сам.
А щодо колядників, які ось-ось топтатимуть стежку від хати до хати, провіщаючи всім нам, що «нова радість стала, яка не бувала», то хотілось би, щоб вони прислухалися до поради, яку мені випадково вдалося почути від молодої, але, безперечно, мудрої матусі. Відпускаючи сина разом із друзями колядувати, вона мовила дітям: «Заходьте до людей так, наче з вами йде сам Ісус».
