Як знайти Ісусову зірку на закопченому війною небі?

…новим поколінням луганчан, яке жити «якось» вже не хоче
Новий рік минув, Різдво і «щедрик, щедрівочка». Вже чотири календарних цикли з 2013 року минули, відколи українці вже не такі, якими були раніше. Нас назавжди змінила війна, а ми ще й досі не змінили її назву, вперто кажемо «АТО». АТО затягнулося. Воно набридло, хочеться знати, що там, далеко на Сході країни, теж до всіх прийшло Різдво, розсіялися назавжди хмари від вибухів, і видно зірку, ту велику, за якою йшли волхви до Ісуса.
Телефоную знайомій дівчинці Маші у Сєвєродонецьк привітати зі святами. Зізнаюся, роблю це нечасто, не хочу видаватися набридливою, та й не знаю, що залишила в її душі наша зустріч майже два роки тому. Можливо, розмовляти російською, щоб їй було простіше відповідати? Набираю номер, а знайомий голос приємно дивує — Маша розмовляє українською! І так чудово!

Не взяла нічого, лише вишивану сорочку і поїхала туди, де ніколи не була раніше, до того, кого ніколи не бачила насправді, але так сильно кохала… Сорочку поклала в труну поряд з таким бажаним обличчям. Це була їхня перша й остання зустріч на землі…

Коли вона 13–річною втікала з обстріляного Луганська разом із батьками та улюбленим песиком, пам'ять назавжди закарбувала: на фоні задимленого неба руїни підірваного будинку. Вона намагалася забути, хоч пам'ять уперто видавала неприємну картинку. У Сєвєродонецьку, куди переїхали, шукала цьому забуття, паралельно сумувала за мирним дитинством. А потім дівчинка побувала в Луцьку на запрошення гімназії №14 у числі інших луганських дітей війни. Коли вчителька моєї доньки запропонувала взяти на проживання на декілька днів луганську школярку, ми погодилися, хоча й вагалися, чи вдасться трохи розважити дитину, яка бачила війну? Маша переважно мовчала, але коли її «проривало», потрібно було просто слухати, а то й записувати, бо те, що вона говорила, варте уваги. І я записала з її уст історію «Дівчинка з війни не могла надивитися на луцькі зорі». Тоді й усвідомила, що таке статус «дитини війни». А Маша зізналася, що мріє підрости і поїхати з тих місць кудись дуже далеко, де немає стрілянини і вибухів. І от сьогодні вона повідомляє, що живе в Івано–Франківську. Каже, здобуває професію кухаря–технолога. Те, що батьки вибрали саме це місто для нового переїзду родини, для навчання доньки, свідчить про те, що свідомість вони змінили ще до того, як почали розмовляти українською. А, може, таки донька переконала, що на Заході бандерівці не такі, як про них говорять у Росії? Марійці подобається в Івано–Франківську. Каже, люди тут чуйні і добрі. А ще, що надзвичайно приємно, дівчинка згадує Луцьк. Він чимось подібний до Франківська. Людьми, напевно, а ще, мабуть, зорями.
— А що бабуся з дідусем? — питаю.
— І досі у Луганську. Якось живуть, — каже дівчинка.
Я відчуваю, що вона жити «якось» — не хоче. Це — нове покоління луганчан, які змінять історію.

…незвичайним коханням, з якого дивувався б і Платон
Ця війна багатьох зробила своїми героями і героїнями. Комусь навіть зміцнила кохання, а у когось відібрала назавжди. Тисячі історій, новин, повідомлень. Одна з них запала в душу своєю незвичністю. Якщо коротко, то вона про платонічне кохання. Таке я завжди вважала вотчиною творчих людей — митців, яким вічно потрібна муза, щоб творити шедеври. Але це зовсім інша історія. Платонічним це кохання стало через обставини. Дві рідні душі заблукали у мережі. І знайшлися одна для одної. Познайомилися, листувалися. У якийсь момент відчули, що їхні душі — рівні. Хоч вона — із Заходу, він — зі Сходу. Знали одне одного з фото, розмовляли по скайпу — очі говорили багато про що. Вона рятує людей у реанімації, а він пішов рятувати Україну. Після АТО мріяли побратися. Кожен уявляв першу зустріч по–своєму, кожен готував подарунки. Ще два дні — він відслужить і приїде. Вона вишивала йому сорочку, нелегкий візерунок — білим по чорному. У кожен хрестик вкладала надію. Кажуть, вона вмирає останньою. Коли дізналася, що коханого більше немає на землі — не вірила, бо надія жила. Не встигли зустрітися… Не взяла нічого, лише вишивану сорочку і поїхала туди, де ніколи не була раніше, до того, кого ніколи не бачила насправді, але так сильно кохала… Сорочку поклала в труну поряд з таким бажаним обличчям. Це була їхня перша й остання зустріч на землі…
Сніжить. Цей невгамовний сніг просто заліплює очі, я його сьогодні не люблю — він намагається чорне зробити білим, а його білість така зрадлива — розтає і залишає сльози, а на серці — чорноту. Біжимо, не встигаємо, і ось — все зупинилося. Гудуть сирени, везуть того, хто відзначився на землі — тепер іде на небо. Спинилися — остання шана… Знову у переддень Щедрого вечора «Вантаж 200». 22-річний хлопець, чиясь любов. Хтось написав у коментарях до новини: «Хлопці там тримають ворога, щоб ви жерли і бухали в Щедрий вечір». Я знаю, що не для цього. Але сьогодні небо ще не впаде, бо вибрані йдуть його тримати.

… несподіваними спогадами про чоботи за 12 мільйонів
Кажуть, що про рівень економіки в країні можуть засвідчити чоботарі. Як? А вони бачать, де проходить межа між розкішшю і бідністю.
На стелажі у взуттєвій майстерні чого тільки немає — найпопулярніше, звісно, замінити підметку до чобіт або зремонтувати замочок. Це що стосується цілком пристойного взуття, а те, що виходить за межі цієї пристойності, — і латки налатати, і підбори поміняти, і підошви, ну майже нового чобота зробити. Все одно вийде дешевше, ніж купити нові, які навіть за знижками коштують чи не весь місячний заробіток. Бувалий майстер розповідає, що тепер таке взуття люди несуть у ремонт, як 20 років тому, — не знаєш, з якого боку до нього підступити, і хочеться порадити людині його просто викинути, та дивишся в очі і берешся за роботу.
І тут я поринула у спогади. Моє студентство припало на часи великих перемін, коли молода держава щойно відкинула черепки Радянського Союзу і з усіх сил торувала свою хоч биту, але власну дорогу. Ми були свідками купонів і мільйонів. Досі дітей смішу розповідями про ті свої зимові чоботи, які мама купила мені на Варшавському ринку за 12 мільйонів. Так, мої батьки були мільйонерами, і хоч зарплати на роботах затримували місяцями, коли їх виплачували, то таки мільйонами, а на дорогу щотижня мама давала мені 10 тисяч купонів. Уявити тільки! Звісно, за них можна було два рази купити хліба і заїхати дизелем на навчання і назад, а якщо ходити пішки з гуртожитка в університет, то в кінці тижня можна було скластися з подружками на плитку дешевого польського шоколаду.
Мої туфлі з Рівненського універмагу, на які мама віддала гроші ледь не з цілого кабана, чомусь розвалилися після першого дощу. Хтось пожартував, що вони мали інше призначення — на один раз, останній (в останню путь, як кажуть), тому робилися з пресованого картону чи тканини і покривалися фарбою. Ну що ж? Зарплати платили з перебоями, а кабан ще не виріс. Тому знайшла я свої шкільні сірі туфлі з дев'ятого класу (а так хотілося чорні з бантиком) і понесла з мамою у майстерню фарбувати. Яке було щастя мати майже нові чорні блискучі туфлі (то нічого, що їм уже 4 роки, колись взуття робили на славу, можна було ремонтувати — й ходити, й ходити). Був у мене маленький секрет: завжди із собою я возила баночку фломастерної заправки і старанно покривала нею настирливу сірість, що виднілася на моїх туфлях після дощу. Так хотілося бути красивою і стильною! І ми тримали стиль, хто як міг, попри затримки зарплат і стипендій, попри сірість, яка вперто проступала. N