Дід і баба дивилися на нас не тільки з фотографій
На Різдвяні свята завжди їдемо до них. Так було і цього разу, з тією лишень різницею, що тепер дід і баба не зустрічають нас біля порога
Ярослава ТИМОЩУК,
редактор відділу культури газети «Волинь-нова»
Нині на їхньому обійсті я заново відчуваю себе малою, усе знову почало здаватися таким же неосяжним, як у дитинстві: садок за хатою, дорога до хати, церква по сусідству, кладовище, на якому вони спочивають. Навіть кіт і собака відчули, що звичний життєвий устрій перерваний, і мусили згуртуватися перед цією несподіваною самотністю — тепер навіть їдять з однієї миски. Неторканими лежать стоси дідових газет (він не дозволяв їх викидати, хотів прочитати все), бабині святкові скатертини й тарілки. Дід і баба дивляться на нас із фотографій — і ми не порушуємо традиції відвідати їх на Різдво.
Нас знову багато, в хаті тепло й гамірно. Цими зимовими днями ми стаємо такою собі великою американською сімейкою, як у «Сам удома»: якщо хтось і посвариться в цій біганині, то тільки щоб відчути, як добре — знову помиритися. Наш наймолодший родич, племінник Івасик, вельми схожий на вигадливого головного героя: такий же жвавий і непосидючий. Цього року він був найяскравішим колядувальником у сімейному вертепі: у високій смушевій шапці, як із канонічного портрета Тараса Шевченка, з намальованими вусами. Він так натхненно виспівував та розказував вірші, що наші дід із бабою мусили почути своїх уже правнуків.
Цього Різдва все було, як зазвичай, тільки невисловленим лишалося враження: щось уже назавжди буде по-іншому. Ця думка особливо пекла на морозі, на кладовищі, поміж хрестів і мовчазного поля. Але коли ми повернулися додому, там бавилися сестрині діти — вони не дадуть, щоб хатою розповзалася тиша, щоб по її закутках оселилася гнітюча мовчанка.
Різдвяні свята — це така собі розминка перед початком забігу на довгу дистанцію. Щоб рушити назустріч пригодам і звершенням року, що настав, потрібно відчувати: хтось за тебе вболіває. Цією групою підтримки і є сім'я: наші живі й покійні родичі, ми збираємося на початку року, щоб набратися сил десь аж до Великодня, до другої родинної зустрічі, ми згадуємо про померлих так, наче вони нікуди не зникали, бо так і є, поки їх пам'ятаємо. Я думаю, дід із бабою дивилися на нас не тільки з фотографій. Це знов було наше спільне Різдво.
