Не стало аеропорту, але народилося щось набагато цінніше

Інна ПІЛЮК,
інженер прес–центру
ПАТ «Волиньобленерго»

Соромно зізнаватися, але з неприємним осадом усвідомила, що дуже побіжно стала слухати новини про події на східному фронті. Уже якось звиклося чути «Павлопіль, Гнутове, Талаківка», «Зайцеве, Станиця Луганська»… Із переліку незнайомих раніше міст та селищ вже легко орієнтувалася, стріляли сьогодні біля Луганська чи південніше. Не очікувала, що про реальну війну, яка спотворила життя багатьох моїх знайомих і яка відбувається не десь у далеких чужих країнах, а гримить за кількасот кілометрів від дому, буду слухати отак мимохідь.
«До життя» несподівано повернула …книга. Мабуть, навіть найталановитішому письменнику важко пояснити, якою має бути книга про війну, але я тепер знаю: достеменно, як «Аеропорт» Сергія Лойка. Навіть важко сказати, чи справляв таке сильне враження на мене якийсь інший твір. От ніби і простий, і сюжет не заплутаний, та й інтриги мало, і жорстокий він місцями, а такий справжній! Без пафосу, багатослівного героїзму та патріотизму, з реальними страхами людей, які хотіли жити, але — помирали.
Автор — єдиний іноземний журналіст і фотограф, який був у Донецькому аеропорту. На летовищі, а правильніше — на його руїнах, він пізнав те, що потім сам назвав трагедією, підлістю, героїзмом, ненавистю, пристрастю. Казав, що був одержимий романом, бо розумів, що в хроніці чи в документальному свідоцтві не можна висловити всю глибину сприйняття людиною війни. Військовий кореспондент, який спостерігав десятки конфліктів, зізнавався, що такого, як у Донецькому аеропорту, він не бачив ніколи.
Дуже хочеться вірити, що герої роману є плодом авторської уяви. Що не існувало насправді харківського комбата Ведмедя, боксера Андрія зі Львова, дніпропетровця Юрчика–паровоза та «чи татарина, чи мордвина» Салама. Що десь у сумській школі і далі викладає фізику Панас, а в Києві продовжив кар’єру брокер Антон. Але підсвідомо розумію, що всі історії писалися з реальних людей, адже в товариство героїв можна легко додати, наприклад, 18-річного Андрія Снітка з Маневичів, який накрив своїм тілом гранату, аби врятувати побратимів.
Нехай би не було сплаканої російської матері, яка приїхала шукати тіло свого сина, що прийшов убивати українського воїна, теж чийогось сина. Історія друзів, яких розділила війна, також нехай би залишилася видуманою сюжетною лінією. А хлопці із реальних фотографій Сергія Лойка щоб жили.
Сподіваюся, що дуже скоро настане час, коли говоритимемо про те, хто який внесок зробив у перемогу над сепаратистами. У моєму особистому переліку буде і Сергій Лойко. Якби не він, хто зна, чи пам’ятали б через роки подвиг незнайомих солдатів, які боронили свій «Сталінград». Фотограф не раз наголошував: «Хочу, щоб люди подивилися цим хлопцям в очі». Його виставки збирали величезну кількість народу. А книга ж назавжди збереже відкритими і їхні душі.
Складно передбачити, чи згадуватимуть цьогоріч у новинах, що з тих трагічних днів, коли «не витримав бетон», минуло рівно два роки. Рідні досі не можуть поховати тих, хто залишився під руїнами колись гамірних терміналів. У словниковому запасі українців за цей час міцно вкорінилося чужомовне «кіборги». Але знаю напевне, що після «Аеропорту» нібито далека війна з її величезним горем ніколи вже не вміститься у скупий перелік поруйнованих шахтарських селищ.