Моя батьківщина Білорусь
Два тижні я провела у білоруському місті Гродно, котре нагадує типовий західноукраїнський обласний центр: з одного боку, близькість до польського та литовського кордонів, дихання Європи, з другого — з усіх закутків пробивається пострадянська сірість, як її не ховай за кольоровими вивісками. Я так часто впізнавала тут Україну, що здавалося, наче й не їхала нікуди
Ярослава ТИМОЩУК,
редактор відділу культури
газети «Волинь-нова»
У маршрутці дорогою з Бреста я задрімала — крізь сон долинала російська попсова музика, від чого на якусь мить здалося, що якимось дивним чином повернулася в Україну.
Я ходила на курси білоруської мови і спершу дивувалася, як це можливо, що двадцять дорослих людей із несміливістю другокласників гуртом вправляються у відмінюванні займенників — аж поки не згадала, що такого ж зразка курси діють у багатьох українських містах. Я дивувалася, що білоруською розмовляють хіба водії тролейбусів, коли оголошують зупинки, та групка молодих білорусів, котрі знають свою історію та культуру і носять одяг з етнічними принтами. А потім згадала, як одного разу зиркнув на мене молодий хлопець у Харкові, коли спитала його про дорогу до центру. Шлях він підказав, але зауважив, що правильно говорити «идти», а не «йти»…
Блукала у Гродно Старим містом із його церквами, костелами, давніми будинками з табличками «Каштоўнасць» (так позначають будівлі, що мають історичну цінність), минаючи вулиці Леніна, Соціалістичну чи Карла Маркса. І вже не сприймала це як екзотику — бо ж теж виросла на вулиці, що лише останній рік не зветься Радянською.
Якось я пішла в музей прасок та іншої побутової техніки і натрапила на літню працівницю, яка за годину розлогої екскурсії приміщенням п'ять разів урочистим тоном промовила словосполучення «лампочка Ілліча». Жінка час від часу пропонувала відгадати назви кухонного начиння й щиро дивувалася, коли я не знала, як виглядає приманка для мух, що була популярною за правління Хрущова.
Я бачила в Білорусі багато того, що нам самим у собі не подобається і що ми ховаємо наспід: свої пострадянські страхи, інертність, уникання відповідальності. Та разом із тим нас об'єднує бажання виборсатися з них.
Але не єдиною російською музикою живе Білорусь: у день мого приїзду в місті виступав «Океан Ельзи», та й пізніше Святослав Вакарчук нагадував про себе з місцевих радіостанцій. І це було інше відчуття батьківщини: затишної, перспективної, яка вчиться дихати свободою.
