«Ви, тітонько, з якої планети впали?» Або чому я не люблю фільми... під хрускіт попкорну

Катерина ЗУБЧУК,
заслужений журналіст
України

Нещодавно на телеканалі «Україна» закінчився показ серіалу «Громадянин Ніхто». В основі сюжету — історія досвідченого детектива Максима Орлова, який ніяк не може спіймати злочинця на прізвисько Паперовий убивця. Під час однієї з операцій він одержує травму голови і впадає у стан коми більш як на 20 років. Прийшовши до тями, опиняється уже в іншій країні — СРСР розпався. Все змінилося: постаріли колеги, кохана вийшла заміж за його друга. І взагалі Максим Орлов — ніби в якомусь фантастичному для нього світі. Його дивують комп'ютерні технології, він не може збагнути, як на маленькій флешці вміщується текст цілої книги…
Мене Бог милував — жодного дня зі свого життя «не проспала». По можливості освоїла комп'ютер (хоч книжки люблю читати у паперовому вигляді), вже не уявляю, як ми колись обходилися без мобільних телефонів. І все ж є моменти, коли почуваюся в сучасній реальності інопланетянкою. Це відчуття не покидає мене, коли буваю на переглядах кінофільмів, — ніяк не можу звикнутися, що перш ніж зайти до залу, багато хто із глядачів запасається попкорном, кока–колою — все це продається у торгових точках тут же, у фойє.
Мимоволі згадується луцький кінотеатр «Промінь» на тисячу глядачів. Тоді білою вороною був той, хто, зголоднівши чи занудьгувавши, діставав цукерку і шарудів, розмотуючи її. Похід у кіно завжди був подією хоч і відпочинковою, але без гастрономічних забаганок. Розумію, що це — вже далеке минуле. Знаю, що в американців перегляд фільму давно асоціюється із запахом попкорну. До речі, спочатку цією спеціально приготовленою кукурудзою і за океаном не торгували в кінотеатрах, наслідуючи театри, куди ходила солідна публіка. Все змінилося після 1927 року, коли в кінематографі з'явився звук: якщо до цього в кіно ходили тільки люди, які могли прочитати титри, то тепер і безграмотні бідняки. Вуличні торговці ставили свої лотки навпроти дверей кінотеатру, а згодом їм дозволили за відповідну плату перебратися у фойє.
Одне слово, перекуси під час кіносеансу — це звичне явище. І прокатники фільмів пішли на такі поступки заради того, щоб зібрати більше глядачів. Це запозичила і наша кіноіндустрія. І якби я зробила сусідці чи сусідові зауваження з приводу плямкання чи сьорбання, то, звичайно, одержала б у відповідь у кращому випадку здивоване: «Ви, тітонько, з якої планети впали?» Тому-то, прийшовши в кіно, відповідно настроююся, залишивши, як кажуть, вдома свою консервативність. Хоч у душі все одно не можу себе переламати.
Ось і нещодавно дивилася американську кінострічку «Ла–Ла Ленд», яка висунута у 14 номінаціях на кінопремію «Оскар». Скоса поглядала, коли ж у сусідки спорожніє посудина з попкорном, бо так уже хотілося позбутися «жувального фону». Ну нехай цей фільм — мюзикл, для декого, може, і нудний (мені, до речі, він нагадав французьку мелодраму з далекої юності «Шербурзькі парасольки» — очевидно, тому і припав так до душі). Але є кінострічки, де розгортаються драматичні, а то й трагічні події, під час перегляду яких зовсім не до перекусу. Тим часом можу сказати, що попкорну з'їдається не менше.
Для прикладу візьму ще один американський фільм «Шпигуни–союзники», який подивилася в кінці минулого року. Події відбуваються в часи Другої світової війни, у 1942-му. Франко-канадський шпигун Макс Ватан (його роль зіграв Бред Пітт), виконуючи бойове завдання у Північній Африці, закохується й одружується із французьким агентом Маріанною у виконанні актриси Маріон Котійяр. Але є інформація, що його дружина — німецька шпигунка. Макс має дізнатися правду, і коли підозра підтвердиться, він особисто повинен убити кохану. Якщо ж чоловік відмовиться це зробити, то на нього чекає смерть. Виявилось, що Маріанна — дійсно німецька шпигунка. І ось на найдраматичніших нотах, коли до горла підкочується гіркий клубок співчуття, хтось шарудить, вигрібаючи з дна «цебричка» попкорн. Ну ніяк не можу з цим змиритися, хоч і розумію: дається взнаки те, що я прийшла у цей світ з минулого століття.