Мирослава, Любу і Настю чекала доля «державних» дітей

Євгенія СОМОВА

«Вони тепер наші»
До сім’ї Велимчаниць ми приїхали несподівано. Тож удома була лише господиня. Поки Наталія Іванівна показувала кімнати, де живуть її сини й доньки, ділилася планами розбудови домівки (на другому поверсі планують зробити ще кімнату для старших дівчат), попід вікнами затупотіло кілька пар дитячих ніг. І в кімнату влетіли розчервонілі від швидкої ходьби двоє дівчаток та хлопчик.
— Оце і є мої молодші — Настя, Люба і Мирослав, — представляє Наталія. — Вони тепер також Велимчаниці.
Жінка коротко переповіла історію їхньої появи у сім’ї. Сестрички і братик народилися у Львові. Жили з бабусею, дядьком і хворою мамою. Перед смертю неньки їх відправили у спеціалізований санаторій, де оздоровлювалися ті, хто контактував із хворими на туберкульоз. Про те, що вона померла, родичі не говорили. Дядько, який відвозив їх, втішаючи зарюмсаних племінників, сказав: «Трохи тут побудете, а потім мама приїде і забере». Діти вірили і чекали. Але її все не було. Тож коли приїхала тьотя з добрими очима і запитала, чи не хотіли б вони жити з нею, найменша Настуня відразу зголосилася і простягла їй свою ручку.
— Я давно хотіла взяти сиріт, — каже Наталія Іванівна. — Мої ж уже виросли. Тані — 18, Оксані — 17, та й Артем парубок. Підуть з дому і в хаті буде порожньо без дитячих голосів. А як же без них? Я звикла до кагалу. Ми з чоловіком виросли у багатодітних сім’ях. У моїй було дев’ятеро дітей, у його — 13. А в нас лише троє. Більше Бог не дав. Тож вирішили, що мусимо подарувати щастя зростати у повноцінній сім’ї ще комусь.
Наталія відчувала, що її любові й ласки вистачить і на чужу дитину. Ще більше переконалася в цьому після розмови з двоюрідним братом Віталієм Сусом. «Ти зможеш стати для сиріт справжньою мамою, полюбити їх як рідних», — переконував. Жінка розповідає, що хотіла знайти круглих сиріт, аби можна було всиновити. Зверталася до служб у справах дітей, сиротинці, але там казали: «Таких нема». Або пропонували тих, у яких є батько чи мати. Уже було втратила надію, як зателефонували зі Львова: «Приїжджайте».

У раковому лісі відчули,що таке любов, турбота і ласка
Коли дітей взяли у сім’ю, Мирославу виповнилося 8 років, Любі — 7, а Насті — 5. Спершу, зізнається Наталія Іванівна, старші були замкнуті й насторожені. А ось найменша Настя, відчувши своїм маленьким сердечком тепло і ласку, відразу потягнулася до батьків, уже в перший день назвала пані Наталію мамою. До старших довелося шукати підхід, аби розкрилися, розтала крига у стосунках. Втім, зазначає жінка, відчувши, що їх тут люблять і не збираються ображати, вони швидко адаптувалися і стали своїми. Старші доньки і син Велимчаниць, з якими батьки радилися перш ніж узяти сиріт, відразу сприйняли їх як рідних.
У сім’ї Настя, Люба і Мирослав знайшли те, чого їм так не вистачало, — любов, турботу і ласку.
— Усі діти добре вчаться, — розповідає Наталія. — Настя любить читати й слухати. Мирославу подобається географія. Люба має добру пам’ять. Раз почує в класі пояснення вчительки — і вже не треба читати, запам’ятовує все. Правда, — усміхається мама, — поки не скажеш: «Діти, пора за уроки братися», не відкриють книжку.

— Я давно хотіла взяти сиріт, — каже Наталія Іванівна. — Мої ж уже виросли. Тані — 18, Оксані — 17, та й Артем парубок. Підуть з дому і в хаті буде порожньо без дитячих голосів. А як же без них?

Сестрички, притулившись до Наталії, слухають, а коли жінка починає хвалити їх, розповідати, які в неї гарні хазяєчки ростуть, — і на кухні допомагають, і в хаті приберуть — розпливаються в усмішках. Батьки привчають і старших, і молодших до посильної праці. Кожен у сім’ї має свої обов’язки. Мирослав, скажімо, охоче береться за чоловічу роботу. Залюбки допоможе нагодувати кролів, корову чи свиням їсти занесе.
Влітку батьки намагаються оздоровити дітей, показати їм країну, в якій живуть. Настя і Мирослав навперебій розповідають, як усією сім’єю їздили у Карпати («Люба на Говерлу хотіла лізти, а мама не пустила»), як гарно було відпочивати у Дубечному, у таборі «Віфанія». Наталія та Олександр роблять усе для того, аби їхні наймолодші не забували свою біологічну родину, підтримували з нею зв’язки.
— Дядько дзвонить до них, розмовляють, а торік їздили до Львова. Погостювали трохи — і вже просяться додому, — розповідає Наталія.
Діти кажуть, що у Раковому Лісі їм краще. Дивлюся на них, на їхні усміхнені обличчя, й радію. Тепер ця трійця має теплий і гарний дім, люблячу родину, все, що треба для того, аби рости щасливими.

Дали прихисток дідусеві
Про те, що сім’я «всиновила» ще й чужого дідуся з Росії, Наталія Іванівна розповідає неохоче. 80–річний Михайло Марчук уже більш як півтора року живе під опікою подружжя. Старенького, який ловив «попутки» на дорозі, щоб дістатися до Луцька, запримітив на автобусній зупинці Олександр, чоловік Наталії. Як з’ясувалося, дідусь місцевий, родом із Ратнівського району, із Замшан. Але все життя прожив у Росії. Після служби в армії одружився там. Працював вантажником, на будовах. Дітей не має. Тож після смерті дружини продав хату і поїхав на батьківщину, де в нього залишилася родичка. Трохи жив із нею. Але вона теж уже старенька — бабусі за 80. І доглядати престарілого родича їй не під силу. Певне, тому й вирішив податися у Луцький геріатричний пансіонат. Але, як з’ясувалося, у нього немає ні українського паспорта, ні виду на проживання. Тож прийняти його там не можуть.
Наталія та Олександр прихистили його. Поселили у старенькому будинку, за два кілометри від їхньої хати. Щодня носять їжу, воду з криниці. Доглядають, як за рідним. Допомагають, чим можуть, дідусеві й односельці. Хто молока принесе, а хто картоплю, хто й якусь копійчину підкине на хліб. Адже дідусь пенсії не отримує. Аби оформити її, потрібно зібрати купу різних довідок. Та навіть якщо й не вдасться це зробити, подружжя не збирається відмовлятися від дідуся.