Курси НБУ $ 39.22 € 42.37
І у 101 дід бізнес має

Волинь-нова

І у 101 дід бізнес має

Петро Приймачук – найстарший житель Ратнівщини. Він – жива легенда, багатогранна особистість, майстер на всі руки і цікавий співбесідник, який може цілими днями розповідати про життя…

Валентина БОРЗОВЕЦЬ


«Без роботи ні дня не проживу»
Дід Петро виготовляє випрямлячі для підзарядки акумуляторів, ремонтує велосипеди й паяє всяку–всячину, мопедом по Ратному проїде, донедавна ще й по гриби ходив, а нагоди порибалити ще й зараз за хорошої погоди не упускає…
— Я щодня у майстерні: щось паяю, ремонтую, складаю, – без цього не можу, – розповідає Петро Федорович. – Колись двері в хаті не зачинялись: що люди приносили – все ремонтував. Ще й зараз дехто просить пособити. Але вже сили не ті. Ще років зо два тому один чоловік пропонував мені лагодити велосипеди й обіцяв за кожен платити по сто гривень. Але я відмовився – вже ж таки старий. Та ще минулого року два випрямлячі, які зробив, продав.
Він ще й нині за машинку швейну сяде – штани підкладе, наточить, якщо вузькі… Постійно у русі – інакше не може.


Пішов навчатись, не маючи ні гроша за душею
Розповідаючи про життя за Польщі, дід Петро пригадує, як наймитував малим упродовж двох років, як важко доводилося тим, хто землі багато не мав, – наймались на посадку лісу.



Колись двері в хаті не зачинялись: що люди приносили – все ремонтував. Ще й зараз дехто просить пособити. Але вже сили не ті. Один чоловік пропонував мені лагодити велосипеди й обіцяв за кожен платити по сто гривень. Але я відмовився – вже ж таки старий.



— Тяжко працювали: насамперед пні корчували, а тоді сосни садили. За день наробишся, а заплатять 60 грошей, на які можна було купити пачку махорки або хлібину. Потім страйкували. Ой багато здоров’я у декого той страйк забрав, але стали вже платити по 90 грошей. Оце і весь заробіток. А жити якось треба було…
Прочитав одного разу Петро оголошення про набір учнів до школи в Пінську – надумав навчатися. Були там курси агрономів, бухгалтерів, садоводів і пасічників. Батько провів сина до Каменя–Каширського. З дому йшов у постолах, а в місті купили дешеві черевики, та поки добрався до Пінська, вони майже зносились.
— А ціна за науку – 50 злотих і ще 50 – за інтернат, харчі. Тоді корова 70 злотих коштувала. А родина мала одну корову, теличку і коника. То де ж тих грошей візьмеш?! – скрушно хитає головою дід Петро.
Добрим слово згадує чиновника з повіту, який пошкодував хлопця, мовив: «Нічого, дитино, вчися!» Приїжджала до батьків перевірка, чи справді не мають змоги платити за науку. Навчався на курсах бджільництва і заодно відвідував заняття в групі з пошиття кожушків та вичинки шкіри.
— Думаю, виручка за нашу роботу йшла в рахунок оплати за навчання, – міркує Петро Федорович. – Які ми кожушки шили для жінок! Коміри із гусячого пір’я, фарбованого в червоний колір… Ох і гарні! Коли вивчився, прийшов лист до батьків, що рекомендують мене на навчання в приватну гімназію, ціна – 100 злотих за місяць. То, ясно, я й не поїхав. А наука в Пінську ще й як пригодилась! Обшивав людей і з нашого села, і з сусідніх. Бджільництвом майже не займався, мав лиш два вулики. У мене любов інша, до заліза…


У трудовій книжці не вистачило місця на записи про нагороди
У 1949–му закінчив школу механізації і прийшов у Ратнівський вузол зв’язку. Комутатор тоді був один на 10 телефонів, потім його переробили на 20, далі на 60 номерів… Згодом з’явилися радіовузли в Кортелісах, Самарах… За участі Петра Приймачука в Ратнівському та Камінь–Каширському районах збудували їх аж 13. Працював до 1991–го, на пенсії ще 15 років. І не просто працював – намагався удосконалити обладнання, полегшити труд колег. Зокрема, кігті для монтерської роботи на залізобетонних опорах – його винахід.
– 1968–го їх представляли на Виставці досягнень народного господарства в Москві, я був її учасником. За винахід дали 300 рублів, добавив трохи і купив мотоцикл «Восход», – розповідає дід Петро. – Хотілося встановити авторство, та, як зайнявся, зрозумів, що це велика морока, і облишив затію. Багато й інших маю раціоналізаторських виробів, що стосуються роботи зв’язківця і не тільки.
Петро Приймачук нагороджений нагрудним знаком «50 років Волинського радіо», має чимало різних грамот. А ще у нього… дві трудові книжки. Не тому, що часто міняв роботу – просто записи про нагороди та відзнаки в одній не вмістились.
Дід Петро ніколи не курив, не зловживав спиртним, намагався не сердитись і ніколи ні з ким не сварився. Він постійно у русі і завжди до людей з добром – у цьому, вважає, і криється секрет його довголіття.


 

Telegram Channel