А може, і справді Бог втомився нас любити?
Події в Авдіївці, що тривають протягом останнього тижня, знову сколихнули суспільство: вмикаємо телевізор і цикаємо на дітей, аби не заважали послухати звіт із найгарячішої точки на Сході, активізуємося навколо збору допомоги для військовослужбовців та цивільних, перед роботою поспішаємо занести речі в пункти прийому гуманітарної допомоги для мешканців фронтової зони. І невпинно молимося — за мир і здоров’я наших захисників
Мирослава КОЗЮПА,
редактор відділу інформації
газети «Волинь-нова»
От тільки у тих кількахвилинних інформаційних роликах зауважую: у чергах за безплатною мискою юшки та шматком хліба стоять чоловіки молодого, абсолютно працездатного віку. І знову, як і три роки тому, коли все тільки починалося на Донбасі й місцеві мешканці блокували пересування українських військ, задаюся питанням: чи тут їхнє місце? Чи не вони першими мають захищати своє місто, домівки, родину?
Стародавні міста під час воєн оборонялися від ворогів усім людом — лиш немічні не стояли на мурах свого замку. Натомість сучасники є прихильниками ідеї, що кожен має робити свою справу: хлібороб — обробляти землю, пекар — випікати хліб, військовий — захищати Батьківщину. Тільки невже потрібно створити таку професію, щоб захищати рідний дім від ворогів?
Поміж інформаційних зведень із фронтової Авдіївки вслухаюся в слова пісні у виконанні рок–гурту із депресивною назвою «Сплін» (у перекладі з англійської — «смуток». — Ред.): «Ось вона гільза від кулі навиліт — карта, яку нічим покрити. Ми залишилися одні в цьому світі — Бог втомився нас любити».
Пам’ятаю, коли беркутівці намагалися розігнати Майдан — вдарили дзвони Михайлівського собору. Ці звуки посеред ночі, звернені чи то до Господа, чи до людей, кликали до бою. Виходили кияни на протистояння зі злом — захищати кожен своє: хтось — свободу, хтось — правду, хтось — демократію. А всі разом — своїх однодумців, своїх дітей, своє майбутнє, своє місто і державу… Вони знали: Україну не здадуть. І тоді, здається, у Києві поселився Бог.
Авдіївка ж замість бити в набат, гуртуватись і просити допомоги у захисті міста… просить їсти. На їхніх втомлених війною обличчях поселилася злість. До тих, хто наливає гарячий суп, до тих, хто поряд уже його отримав. До волонтерів — мовляв, погано організували: довго у черзі доводиться стояти… І мимоволі згадуються картинки із фестивалю вуличної їжі у Ставрополі, де росіян млинцями з лопати годували, а на Красній площі салат із ковша самоскида роздавали. І страшно вірити, що менталітет у них один.
Тим часом українці від Дніпра до Луцька стоять у чергах, не набагато коротших, щоб здати кров військовим і цивільним, пораненим на Сході. А експерти, аналізуючи ситуацію на Донбасі за останній тиждень, сходяться на думці: українська армія стала іншою — професійною, упевненішою і з характером.
А поки що, поглядаючи в той бік, де прокидається зі сну сонце, думаю: а може, й справді — «Бог просто втомився нас любити. Бог просто втомився…»
