Гуси рим врятували. А в Локачах рятують душу...

…ЯК АМЕРИКАНСЬКІ ЗМІ ОГОЛОСИЛИ ВІЙНУ ГЛАВІ БІЛОГО ДОМУ

Прочитавши «Відкритий лист Дональду Трампу від Співдружності американських журналістів», опублікований за кілька днів до його інавгурації, вперше за останні роки відчула справжню гордість за причетність до журналістського фаху.

До того стелажа із безкоштовними товарами я б ніколи не підійшла, якби й з голоду помирала, це ж сором який! Я ж усе своє життя працювала…

Про непрості, а часом і скандальні стосунки кандидата у президенти США та його команди з представниками ЗМІ інформація доходила, але розрізнені факти, зібрані в один кулак, вражають і дошкульно б’ють по репутації політика. У тому листі йому пригадали і заборону новинним організаціям висвітлювати його діяльність, і нехтування стандартами звичайних прес-конференцій та висміювання репортера через його інвалідність, і погрози окремим кореспондентам та заохочування своїх прихильників робити те ж саме, і те, що прес-секретар Трампа розглядає можливість виселення офісів ЗМІ із Білого дому, і ще багато чого. І не просто згадали, а, оцінивши вибір політика і пославшись на те, що «Конституція захищає свободу преси, але не диктує, як саме повинен захищати її президент», попередили, що у журналістів також є кілька непохитних правил: це наш ефірний час і місце в газетах, на які ви хочете мати вплив. Ми, а не ви, вирішуємо, як краще служити читачам, слухачам і глядачам.
А з приводу заборони відвідувати заходи з участю Трампа пояснили: «Доступ бажаний, але не обов’язковий». Мовляв, ми прекрасно вміємо знаходити альтернативні шляхи отримання інформації. Один із найкращих репортажів під час передвиборної кампанії був зроблений саме новинними організаціями, які не були допущені на ваше «ралі», стверджують американські колеги і додають: «Обмежувати репортерам доступ до чогось — це не те, чому б ми надали перевагу, але це — виклик, який ми із задоволенням приймаємо». І ще одна важлива теза: «Ми встановимо для себе стандарти вищі, ніж будь-коли».
Тональність, аргументація листа засвідчує, що це не просто війна ображених проти «сильного світу цього». Це захист одвічних цінностей і справжньої демократії.
Коли б моя воля, я б змусила уважно прочитати цього листа всіх наших політиків і запровадила б його вивчення на всіх факультетах журналістики. І коли у перших рядках цих нотаток я писала про гордість, то насамкінець хочеться говорити про добру заздрість до американських колег і тривогу. Адже український журналістський сектор настільки роз’єднаний і деморалізований, що навряд чи здатний об’єднатися, стати монолітом перед подібними викликами. В Україні їх було останніми роками значно більше, ніж у благополучних Штатах. І що? А нічого. Навіть не уявляю, що нас може об’єднати.
…А як зреагує на цей відкритий лист 45-й президент Америки — поживемо, побачимо… Здається, ще один урок справжньої демократії — не за горами.

…ГРИМАСОЮ БІДНОСТІ БІЛЯ ВІТРИН СУПЕРМАРКЕТУ
В один із передсвяткових днів у найближчому до нашого дому супермаркеті «Салют» біля вітрин із ковбасними виробами запримітила дідуся, який довго й прискіпливо розглядав товар. На вигляд йому було за 80, скромно (аби не сказати бідно) одягнутий, одне око якесь замружене, вочевидь, невидюще. Врешті чоловік видлубав із кишені — ні, не окуляри, лише скельце від окулярів і, приставивши до здорового ока, ще раз роздивився копченості, ковбаси, сосиски, сардельки, але так нічого й не купив. Спираючись на ціпок, почалапав далі.
Вдруге я з ним зіткнулася вже біля полиць із олією, а втретє — біля солодощів. Дідусь навіть узяв до рук невеличкий пакетик із цукерками, здається, то була «Корівка», але, покрутивши в руках, поклав на місце. Його корзинка для покупок, як і раніше, була порожньою.
Я зовсім не мала наміру стежити за трохи дивним покупцем, але у душі защеміло й захотілося дізнатися, чи купить він бодай щось цього передсвяткового надвечір’я. Проходячи біля стелажів із пивом, дідусь на мить спинився, зітхнув і пішов на запах свіжої випічки. Тут він затримався найдовше, а я спостерігала за ним хоч і потайки, та вже цілеспрямовано. Навіть встигла поміркувати над тим, чи зупинка біля пива не означає того, що в чоловіка — проблеми з алкоголем, а отже — на їжу не вистачає коштів. Але у вигляді дідуся ніщо не видавало алкоголіка зі стажем чи навіть без стажу. А ось людину голодну в ньому можна було запідозрити. Він обходив лотки із батонами, рогаликами, калачами, плетінками, явно милуючись виглядом випічки, але нічого не взяв. Насамкінець попросив дівчину, яка стояла поряд, сказати, скільки коштує отой хліб, чорний, на найнижчій полиці. Та нахилилася, аби роздивитися ціну, й назвала дідусеві. Він похитав головою, подякував і попрямував зі своєю порожньою корзиною до виходу. Долаючи почуття сорому й незручності за своє мимовільне вторгнення у чуже життя, наздогнала чоловіка, майже силоміць вклала у долоню купюру і промимрила: «Купіть собі хліба. І цукерків…»
— Та що ви?.. Та як же? Та мені незручно… — пролунав у відповідь такий несподівано приємний оксамитовий голос (таким би вечірні казки правнукам читати). Чоловік ще щось хотів сказати, але я поспішила до каси, а він знову пірнув між стелажі з товарами…
Я вже почала забувати про той випадок, та по телевізору побачила сюжет, у якому розповідали, що в одній із мереж київських супермаркетів запровадили новинку: стелажі безкоштовних товарів для тих, хто не має змоги їх оплатити. Частину харчів туди виділяють адміністрації магазинів, а решту — небайдужі покупці, придбавши замість однієї упаковки, скажімо, молока — дві. Якщо з’явилася така ініціатива, значить, зустрінутий мною дідусь — не виняток, а масове явище. І, звісно ж, покласти на безкоштовний стелаж «зайвий» батон простіше, ніж бігати за дідусем із купюрою.
Втім, коли я розповіла про це своїй приятельці, відомій не лише на Волині представниці творчої професії, вона прокоментувала ситуацію зі своєї точки зору:
— Не зайвим було б нагадати нашій владі, що у людини є не тільки почуття голоду, а й почуття гідності. Та зрівнялівка, яку сьогодні запроваджують і в оплаті праці, й у пенсійному забезпеченні, просто обурлива. Моя сусідка, я це точно знаю, за все своє життя працювала лише два місяці, хоч зі здоров’ям у неї все в порядку. Зараз має мінімальну пенсію, яку обіцяють от-от підвищити, комуналку повністю покриває субсидія. У мене ж 45 років стажу. Субсидія не вийшла, доходи виявилися на якусь сотню більші, а після сплати рахунків і купівлі упаковки ліків, які я після операції зобов’язана приймати пожиттєво, на хліб і молоко у мене залишається менше, ніж у сусідки. Про те, щоб хоч раз на місяць у театр сходити, вже й мріяти не можна.
І знаєш, що я тобі скажу: до того стелажа із безкоштовними товарами я б ніколи не підійшла, якби й з голоду помирала, це ж сором який! Я ж усе своє життя працювала…
Не знала, що відповісти своїй співрозмовниці. Звісно, в ній говорили збурені емоції. Але, навіть коли вони вляжуться, проблема залишиться…

…ТИМ, ЩО ТВЕРДЖЕННЯ «НАЙСКЛАДНІША ЛЮДИНА ПРОСТА» — НЕ ПЕРЕБІЛЬШЕННЯ

Що я знала про свійських гусей? Та те, що й усі. Як і кожен, чиє дитинство минуло в селі, берегла на денці пам’яті перший досвід «пастуших університетів». Адже відповідати за гусяче стадо довіряли вже у літ 7—8, а воно так і норовило забрести у колгоспні кукурудзу чи конюшину. У дорослішому віці романтики поменшало, гуска асоціювалася з м’якими периною, подушками й кулінарними витребеньками.
Ну, звісно, вивчаючи університетський курс латині й історії, довідалася про те, як гуси, священні птахи богині Юнони, Рим урятували, попередивши своїм ґелґотінням, що войовничі галли намагаються потайки захопити Колізей, у якому були замкнені обложені захисники Вічного міста. А з історії літератури чомусь врізався у пам’ять епізод про те, як в одній зі своїх подорожей англійський поет лорд Байрон купив пару гусок, щоб посмакувати свіжим м’ясцем, але так і не зміг їх зарізати. Всю мандрівку возив із собою в кошику й зрештою привіз додому, де птиця й дожила свого природного віку.
Наш сусід Байрона навряд чи вивчав і нагадує його хіба тим, що, вирушаючи з двору, бере собі на поміч ціпок. От тільки у знаменитого поета проблеми були від народження, а Микола Матвійович розміняв уже дев’ятий десяток, тож із паличкою надійніше. А ходити чоловікові доводиться багато. Не раз він добровільно брав на себе обов’язки громадського листоноші, бо плинність кадрів на цій клопітній, але низькооплачуваній посаді велика, а свіжу газету і він, і сусіди хочуть читати у день її виходу. А ще ж і по господарству треба поклопотатися, і хворого сусіда провідати, і до храму піти…

І сам незчувся, і сусіди не помітили, як став таким собі патріархом вулиці, найстаршим її мешканцем, бо інші господарі один за одним чомусь так швидко поспішали туди, звідки не повертаються.

Та є ще у нього маршрут, до якого боляче торкатися і словом, і помислом. Доля розпорядилася так, що довелося поховати їм із дружиною трійко малолітніх дітей (і в давніші часи медицина не завше була на висоті), тож як тільки випадала вільна хвилина — всією сім’єю йшли на кладовище. Потім не стало тещі, а зрештою — й дружини Ніни (кажуть, за походженням холмщачки). Зосталися спогади, житейські клопоти і… Нінині гуси.
Спочатку Микола Матвійович доглядав їх так, за інерцією. А потім, як і символ англійського романтизму лорд Байрон, зрозумів, що порубати гусей рука не підніметься. Ні, він ще тримав і без господині гусят, виростив їх, і вони були використані за призначенням. Але ті, Нінині… Та хай собі будуть… Дарма, що годувати треба. У господарці завжди щось знайдеться. А знесуть яєць — можна курей підгодувати… Щоправда, вкрали одну гуску якісь зайди. Але ті, що зосталися, — нехай собі будуть. І так уже літ п’ять, чи, може, й більше…
От і виходить, що десь там, за тридев’ять земель, за непроглядною пеленою часу гуси Рим врятували. А тут, на вулиці мого дитинства у Локачах із гарною назвою Садова, вони рятують душу. Од відчаю, від безнадії, непам’яті, жорстокості, байдужості… І не лише про душу господаря тих гусей передусім йдеться, бо він про неї таки дбає. Родом із Полтавщини, за фахом будівельник, він добре знає, що таке голод, часто згадує землю свого дитинства, але щиро горнеться до людей, із якими прожив усе своє нелегке, а часом страдницьке життя. І сам незчувся, і сусіди не помітили, як став таким собі патріархом вулиці, найстаршим її мешканцем, бо інші господарі один за одним чомусь так швидко поспішали туди, звідки не повертаються.
Звичайнісінький собі чоловік, із натрудженими руками і зболеним серцем. Завше готовий навіть через «не можу» прийти на допомогу сусідам, ближньому. Вартий не кількох газетних абзаців, а драматичної повісті, в якій не одна людська доля, а історія всієї України. Наш сусід Микола Матвійович Чернявський…