Найбагатший дідусь Ратнівщини тільки для себе звів 6 хат
Микола Ковальчук (на фото) із Гірників має 112 правнуків, 46 онуків, 5 праправнуків
Валентина БОРЗОВЕЦЬ
Миколі Федоровичу добігає дев’яносто п’ятий рік. Родом він із Жиричів. Деякий час із сім’єю мешкав в Одесі, та, проживши там п’ятнадцять літ, повернувся додому, на Ратнівщину, у милий серцю край. Сьогодні дідусь, хоч і в поважних літах, та ще любить слухати новини по радіо, цікавиться політикою, переймається ситуацією на Сході нашої держави і вболіває за цілісність України.
Миколі Федоровичу добігає дев’яносто п’ятий рік. Родом він із Жиричів.
– Я знаю, що таке війна, – каже Микола Федорович. – На фронт потрапив у 1944 році. З нашої мінометної роти тільки троє чоловік залишилися живими, багато у річці Одер втопилось. Мені дивом вдалося врятуватися від смерті – певно, народився у сорочці. Я не дійшов до Берліна, мав поранення, але після того ще воював у Чехословаччині. Додому повернувся у 1947–му. Німці спалили нашу оселю, тож ми з дружиною жили спочатку у братовій новозбудованій хатині, а потім звели і свою.
Після фронту працював у лісництві, обирався депутатом сільської ради. Довелося 7місяців потрудитися бригадиром у місцевому колгоспі.
– Просився в голови, щоб той відпустив з посади, – усміхається. – А він і каже: «Спочатку хату мені постав». Якби ви бачили, який ми з хлопцями дім за 500 рублів побудували, і хліви, все під ключ! Пізніше був у побутовому столяром, півтора року в Одесі на силікатному заводі стропальником працював. Скільки пам’ятаю, все життя хати будував. Тільки для себе шість осель звів! Першу обміняв на бруси, бо не сподобалось місце, де жив. Другу хатину продав, коли виїжджав до Одеси. Там три будинки спорудив для двох синів і доньки, а тут, у Гірниках, для себе ще звів невеличку хатину, аби не заважати дітям та внукам, але літа вже змусили жити разом із сім’єю найстаршої дочки. А скільки за свій вік для людей хат збудував?! Щороку по дві зводив, треба ж було за щось жити.
За всіх дітей переживаю, щоб дав Бог здоров’я, щоб жили дружно і були віруючими людьми.
З неймовірною теплотою Микола Федорович згадує про свою дружину Марту Кіндратівну, каже, коли її не стало, опустилися руки.
– Прожили ми в парі майже 70 літ. Вона жодного разу до лікарів не зверталася. І я у 85 уперше до них потрапив: мав запалення легень, переніс і операцію на очі.
Секрет свого довголіття вбачає у праці. Каже, що ніколи не пив, не курив. Ще років із чотири тому міг із вітерцем промчатися на скутері по Ратному.
– І зараз намагаюся трохи ворушитися. Бо ж треба жити, допоки Бог вік дає, – каже.
На запитання, чи знає всю рідню, як звати і чиї то діти, усміхається:
– Ой, онуків знаю всіх, а от правнуків – ні. Я ж їх стільки маю! Завжди радію, коли мені кажуть, що на світ у нашій родині з’явилося ще одне життя, щасливий, що поповнюється мій рід. Вони мене не забувають, поважають. З’їжджаються щоразу – і ті, хто здалеку, і ті, хто близько, поспішають допомогти, підтримати, слово втішне сказати. Стараюся меншеньким то цукерку, то печиво дати. За всіх дітей переживаю, щоб дав Бог здоров’я, щоб жили дружно і були віруючими людьми.
