Курси НБУ $ 39.22 € 42.37
Навіть через півстоліття вони пам'ятають свій перший поцілунок

Волинь-нова

Навіть через півстоліття вони пам'ятають свій перший поцілунок

А було це, як розповіли при зустрічі Галина й Олександр Кащеї із села Четвертня Маневицького району, у 1966-му, на Покрову. Через декілька місяців, 19 лютого наступного року, вони побралися. Тож завтра рідні привітають їх із золотим ювілеєм

Катерина ЗУБЧУК


Вибрала з-поміж двох друзів свого Олександра
Про золоте весілля своїх батьків повідомила, зателефонувавши в редакцію, їхня донька Марія Махновець, яка керує поштовим відділенням у Четвертні. Їдучи до ювілярів, знала, що Галина Степанівна 35 років була листоношею у рідному селі, Олександр Олексійович працював трактористом у колгоспі. І, як зазвичай, не покидала думка, якою буде розмова — чи відкриється подружжя, чи захоче повернутися спогадами у своє минуле? Зрештою, чи є у цьому їхньому минулому те, що буде цікавим і для наших читачів. Усі ці перестороги де й поділись, коли зайшла у хату Кащеїв і побачила господарів. У вишиваних сорочках, у доброму настрої й гуморі («молодята вже підготувались»), вони, відчувалось, з особливим трепетом чекали на розмову «для преси», до того ж — для газети, яку Галина Степанівна колись п'ять разів на тиждень приносила односельчанам. Це ж уперше, як виявилося, мали розповісти і про свою любов, і про те, як сімейне життя складалося. Забігаючи наперед, скажу, що покидала гостинну оселю із щирою вдячністю дочці Марії, яка підказала адресу ще одних героїв сторінки «Любить! Не любить», з якими гріх був би не зустрітися.



У матері свій аргумент тут як тут: «Я бачила навесні, як ця дівчина картоплю за плужком підкидала». Оцінила, одне слово.



…Галина Степанівна — четвертнянська, а Олександр Олексійович — із сусіднього Криничного.
— Моя сестра, — пригадує чоловік, — теж працювала листоношею. Як замете, то я її підвозив на пошту. Тож мимохідь декілька разів бачив Галю. Але спочатку ми уваги одне на одного не звертали, а тим більше — побачень у нас не було.
Працював Олександр Олексійович, а тоді просто Сашко, в Колках, у «Сіль-
госптехніці». Їздив влітку по селах — на картопляних полях жуків колорадських труїв. І у Четвертню його командирували. Це вже потім пригадував, що й під час цих відряджень бачив свою майбутню дружину десь на сільських вулицях — йшла вона з поштарською сумкою. Навіть могли обмінятися кількома фразами про щоденні справи, погоду…. А потім була осінь. Перша Пречиста 21 вересня. Галя на престольний празник у Криничне до тітки з братом приїхала. Там був і Олександр.
— Життя нас зводило, стежки наші перетинались, — каже Галина Степанівна. — Але спочатку, якщо вже по правді, то залицявся до мене найближчий друг Сашка. Ми з ним навіть трохи вечоркували. Але вже після першої розмови я відчула, що то «не моє». І хоч мати моя вже допитувалася: «Такий хороший хлопець, то твій кавалер?», я їй одне могла сказати: «Ні», бо думала тільки про Сашка, який до душі припав.
А тут ще й тітка Галини взяла сторону цього найліпшого Сашкового друга, який уже й чутку пустив, що засилатиме сватів. Мовляв, іди за нього, у його батьків — хата, клуня, а Олександр — із багатодітної сім'ї, до того ж батько рано помер, тож мати сама тягне восьмеро синів і дочок. Але Галина, як каже зараз жінка, знала, що вийде заміж тільки за хлопця, якого буде любити. А таким у її серці був Олександр.
І ось той день Покрови. Поїхала Галя у Годомичі до хресної на празник.
— Заходжу у хату, — пригадує вона, — а там двоє друзів уже сидять за столом.
Тут до розмови підключається Олександр Олексійович, спиняючи дружину:
— Я лучче розкажу, як то було. Коли Галя йшла за стіл, то минула мого друга і біля мене сіла.
І ось тоді сталося те, що сьогодні ці вже немолоді люди називають долею. В якийсь момент Сашко відчув, як рука дівчини лягла на його руку, і тепло передалося, йокнуло щось у серці. І сьогодні подружжя з втіхою говорить, що Покрова покрила їх своєю благодаттю на все життя. А того дня їм уже було не до їжі, не до випивки. Вийшли з-за столу — і на вулицю. Оскільки хата стоїть біля старого русла Стиру, то молодята опинилися під вербами. Там і був їхній перший поцілунок, про який вони не забули і за багато літ. Перш дочки, син знали з їхніх розповідей про нього, а тепер — і внуки, правнуки.


У день весілля вони і не повінчались, і не розписались
Після цього першого поцілунку розмови про одруження у них ще не було. І взагалі ініціативу взяла на себе мати Олександра. «Піду у Четвертню, спитаю, чи Галя піде за тебе», — сказала якось синові. «Мамо, не йдіть, бо ми з нею на цю тему ще не говорили». А у матері свій аргумент тут як тут: «Я бачила навесні, як ця дівчина картоплю за плужком підкидала». Оцінила, одне слово. А ще ж Галя була аматоркою сцени — у «Безталанній» грала. Це теж, мабуть, щось для майбутньої свекрухи значило. І хоч син казав: «Ідіть, може, гарбуза вручить вам Галя», вона таки подалась у Четвертню. А як повернулася, то з порога сказала: «Все — йдемо у свати».



Наша старість — у вашій молодості. Ви підростаєте і ми бачимо себе у вас.



Галина Степанівна пригадує як свекруха прийшла «у розвідку», як з її матір'ю завела мову про те, чи ж піде Галя за її сина. Якщо раніше хтось розпитував, чи ж можна сватів засилати (у Словатичах Ківерцівського району були такі), то мати казала, що подушок ще нема, тобто дівка не готова до заміжжя. А тепер відповіла зовсім по-іншому: «Питайте Галю». Дівчина, звичайно ж, не задумуючись, дала згоду.


— Ми ж уже любили одне одного, — каже жінка.
Є прислів'я: «До Дмитра дівка хитра, а після Дмитра ще хитріша» (бо вийшла заміж). І у них було так: на Дмитра Олександр посватав свою Галю, а на 19 лютого призначили весілля. А той друг, який сам збирався одружуватися з дівчиною із Четвертні, був старшим сватом у нареченого.
Постало питання, де ж молоді житимуть. Олександрові не було куди вести дружину, бо у нього ще семеро менших братів і сестер. І в Галі в хаті — гурт, четверо братів. Але оскільки вона мала роботу у селі, а, головне, батько сказав, що нікуди не відпустить одну-єдину доньку, то пішов Олександр у приймаки. А трактористів завжди треба в колгоспі.
Коли мова зайшла про те, яке ж було весілля півстоліття тому, чи вінчалися молоді, мої співрозмовники, загадково посміхаючись, майже одночасно сказали:
— Вінчалися… Але аж на срібне весілля, коли вже й діти поросли.
І якщо у цьому немає нічого дивного, оскільки у пору тотального атеїзму мало хто брав церковний шлюб, то після наступного зізнання залишалося лише дивуватися. Судіть самі: виявляється, у день весілля молоді і не реєстрували свій шлюб. Чому ж так вийшло? З цього приводу Галина Степанівна говорить:
— Мати мені казала вінчатися, але я по молодості не захотіла (може, й через те, що тоді це було дивиною). «А раз так, — наполягла мати, — то й розписуватися не підеш». І хоч мене як учасницю художньої самодіяльності чекали у клубі з подарунком, урочистої церемонії не було.
І насамкінець жінка зізнається у тому, що було справжньою причиною, чому шлюб не зареєстрували: їй спершу дуже не подобалося прізвище чоловіка — Кащей, не поспішала його брати. Тож жили «на віру» молодята до 1968 року, тобто до народження сина, якого назвали на честь батька — Олександром. Коли вже треба було дитину реєструвати, тоді й пішли до секретаря сільської ради і тихенько розписались. З часом жінка говорила чоловікові, що треба було би повінчатися. Але він уже стояв на своєму: «Тоді не захотіла, то тепер чекай до срібного весілля». Через 25 років подружжя Кащеїв узяло церковний шлюб, щоб не жити у гріху. На той час прізвище, яке колись Галині Степанівні було таким негарним, звучало, як вона каже, на все село. Олександра знали всі як хорошого тракториста, чудового сім'янина, шанували. Вінці над срібними ювілярами тримали зять і син. Вінчалися Кащеї у місцевому храмі ще із двома молодими парами. Священик казав: «Може, ви хочете, щоб я вас самих повінчав? Може, стидаєтесь?» Але вони не стали усамітнюватись.
— А що нам ховатися? — каже Галина Степанівна. — Любові своєї не треба стидатися.


Троє дітей, четверо внуків і стільки ж правнуків  мають ювіляри
Дев'ять років тулилася сім'я Кащеїв у батьків дружини. Жили всі на гурт, бо ж кімната й кухня — ото і все житло. Тут старші двоє дітей народилися — Олександр і Марія. А вже найменша, Лариса, з'явилася на світ, як були у своїй, новій хаті.
— Правда, — каже жінка, — страшно було йти від матері. «Боже, що я буду сама робити? Я ж нічого не вмію — ні варити, ні пекти», — такі думки не відпускали. Вдома ж усе було за матір'ю — вона кулінарка хороша, по весіллях ходила за господарку. І сама любила гостей зустрічати. Але пішла я у свою хату і справилася з усім: кімнати по чотири рази білила, щоб вже ж гарно було, і пекти, варити навчилася. Хоч від постановок у клубі вже відійшла, бо не було часу на «Безталанну».
А ще пригадує Галина Степанівна, що хоч і бідненько, але ж дружно, бо з любов'ю жили вони. Як кликали на весілля, то завжди тільки удвох із Олександром ходили. Вже й люди звертали увагу, що вони такі нерозлучні.
— А що я листоношею була, — розповідає жінка, — то верталася додому з роботи вже потемки. Особливо як осінь, зима, коли день короткий. Ваша газета, а тоді «Радянська Волинь», п'ять разів на тиждень виходила — поки не рознесу, то додому не йду. Діти самі сиділи — садка ж нема. А то ще до своєї матері відводила. І вже ввечері ми з Олександром там після роботи сходилися і забирали їх.
Дочка Марія, яка була присутня при нашій розмові, дуже тепло відгукується про батьків:
— Трудяги обоє. Ми їх любимо, шануємо, за порадою йдемо до них. Бачили б ви, скільки мама наткала, навишивала. Вже всі внуки і правнуки ходять у її вишиванках…
І сорочки на моїх героях — теж справа рук цієї жінки-трудівниці.
Я ще і ще раз хочу почути від своїх співрозмовників, який це подарунок долі, коли живеш із людиною, яка тобі мила і дорога. І, ніби вловивши це, Галина Степанівна говорить:
— Я й зараз свого Олександра люблю, хоч ми вже і в літах. Ні, не так: тепер це ще більша любов. Колись ми розходилися по роботах на цілий день. Тепер же, як стали пенсіонерами, то завжди разом.
— Хіба, як ти в лісі, то ми в розлуці, — додає Олександр Олексійович, доброзичливо посміхаючись. І пригадуючи, як, буває, вже стемніло, а дружини нема й нема. У хаті тоді переполох, всі починають шукати маму, бабусю. І заспокоюються, коли вона з'являється на подвір'ї зі своїм велосипедом.
З лісом Галина Степанівна, як сама каже, не розлучається. Любить ягоди, гриби збирати, лікарські трави. А ще охоче на базар до Луцька вибирається. І то для неї не лише приробіток («бо що та пенсія?»), а й нагода побути між людьми. Там уже її знають, бо ж є і постійні покупці. А ще жінка у церковному хорі вже 17 років співає («на молитви у мене завжди вистачає часу»).
День нашої розмови з ювілярами став своєрідною репетицією до сімейного свята, яке буде завтра у цій родині. Невістка Таня (сім'я сина живе з батьками) і торт спекла, прикрасивши його цифрою «50». Тож і для знімка був ювілейний атрибут. Найбільшою втіхою для Кащеїв є те, що у хаті живе чотири покоління. Правнуки Ніка і Стас, буває, допитуються у дідуся: «А що таке старість?» І тоді Олександр Олексійович філософськи відповідає: «Наша старість — у вашій молодості. Ви підростаєте і ми бачимо себе у вас».
…Після такої зустрічі у поліській глибинці, після знайомства з людьми навдивовиж простими і водночас мудрими хочеться побажати їм відзначити ще не один гарний ювілей. А отже, багато літ життя при здоров'ї, любові і злагоді.



Це фото дуже дороге подружжю, адже тут вони такі молоді.



Найстарше і наймолодше покоління Кащеїв: правнуки Ніка і Стас дуже люблять прабабусю і прадідуся.

Telegram Channel