Аби кошик був якісний, лозу треба готувати за півроку
Не раз, буваючи в Соколі Рожищенського району, зауважувала біля паркану одного з будинків на головній вулиці вміло виготовлені кошики різних розмірів. А, навідавшись в село нещодавно, побачила біля оселі сільського умільця вже й тин, і кошики, а на городі — виплетену альтанку з гніздом лелеки. Тож вирішила поспілкуватися з майстром лозоплетіння
Тетяна БОЯРИН
59-річний Володимир Дігалевич розповідає, що це ремесло (яке разом із плетінням з соломи, очерету вважають одним із найбільш ранніх, бо з’явилось задовго до ткацтва та гончарства) було у Соколі поширене з давніх-давен. Не раз він у дитинстві допомагав своєму другові Володимиру Саковцю, батько якого, Олексій Климович, був майстром на все село, готувати лозу до роботи.
Помітне тяжіння до народного в сучасних модних тенденціях як вбрання, так і оздоблення домашнього інтер’єру. Тому й взявся за плетіння тину, яким прикрашають присадибні ділянки.
— 150 лозин на кошик обдереш, — згадує Володимир Йосипович, — уже й заробив яблук.
Саме смачними добірними фруктами і розраховувався господар з дітьми за їхню допомогу. А коли товариш Володимир уже й сам перейняв від батька науку, то мав свої щоденні обов'язки.
— Хотілось поганяти у футбол, а Володька ще не зробив замовлене батьком. Тож доводилося й мені підсобляти та вчитися, — розповідає Володимир Дігалевич. — Так і опанував премудрість лозоплетіння.
З часом набув і досвіду, і майстерності, бо, за словами умільця, навчитися плести — це півсправи. Аби виріб був якісним, потрібно знати, з якої сировини його виготовити.
— Зимою треба лозу вирубувати, аби навесні відросли молоді пагони. А вже як діти йдуть восени в школу, можна починати заготівлю матеріалу, — говорить Володимир Йосипович.
Частенько можна зустріти чоловіка за селом на березі Стиру. Минали роки. У вічність відійшли старші сільські умільці, молодші знайшли інші заняття, і лише Володимир Дігалевич не цурався улюбленої справи. Бо хоч на певний час і втратився інтерес до традиційних народних господарсько-побутових та художніх виробів, проте кошик із лози був неодмінним атрибутом в кожному селянському господарстві.
— Удень працював у колгоспі, а ввечері сідав за улюблене ремесло. Наплету кошиків, а батько — на воза й по селах, — ділиться спогадами співрозмовник.
Коли місцеве господарство реформували, саме лозоплетіння стало одним із джерел прибутку для чоловіка. Тоді майстер і задумався над розширенням асортименту.
— Тепер люди повертаються до колишнього, традиційного для українців з діда-прадіда. Помітне тяжіння до народного в сучасних модних тенденціях як вбрання, так і оздоблення домашнього інтер’єру. Тому й взявся за плетіння тину, яким прикрашають присадибні ділянки, — зізнається Володимир Дігалевич. — От і нині маю замовлення на п’ятнадцять метрів паркану.
Величаво височіє на засніженій землі літня альтанка. Граціозно обплетені лозою її сторони, дах, де розміщене лелече гніздо з червонодзьобим птахом, який і зимою тішить господарів своєю присутністю (бо ж не відлітає як справжні лелеки у теплі краї). Така краса, виплекана майстерними руками Володимира Йосиповича, тішить та захоплює всіх, хто проходить та проїжджає мимо.
Звичайно, найбільш ходовий товар – це кошики: з дужкою, ручками, великі та не дуже вони просто незамінні при збиранні врожаю на полях, у садках. Ці вироби є в кожній селянській сім’ї. Навіть у найбільше християнське свято — Великдень — ми складаємо наїдки до святкового кошичка і вирушаємо в церкву.
Сьогодні стародавнє мистецтво лозоплетіння відроджується і повертається із забуття саме завдяки ентузіазму і таланту таких сільських умільців, як Володимир Дігалевич.
