Герої не вмирають!

Христина ПОЛЯНСЬКА

А я дзвонила, кажу: «Сину, іди додому, бо там гинуть…» А він: «Неправда… тут все мирно…»

Жінко, чого ви плачете?..
Ваш син — Герой!
Ви що — не бачите?..
Ще цей хлопчина. І он той…
— Героєм був мені завжди…
з тих пір, коли почав іти…
з тих пір, коли сказав він «мама»…
я так раділа… так ридала…
Від щастя сльози проливала…
так, ніби знала, ніби відчувала…
Я так його тримала… так оберігала…
Та все ж пішов… за іншу битись маму…
мені ж залишив вічну рану…
А я дзвонила, кажу: «Сину,
іди додому, бо там гинуть…»
А він: «Неправда… тут все мирно…»
Мені від того було дивно…
І я його чекала… так чекала…
він вернеться… я вірила… я знала…
І він приїхав не колись… а нині…
виходжу я… дивлюсь…
моє дитя у домовині…
«Як справи, синку? Ну кажи, як справи?..
Чого мовчиш?.. Не хочеш подивитися на маму?
Відкрий же очі… вставай… ти хочеш так лежати?
Втомився, певно… вирішив поспати…
Боже… я тебе укрию… ти ж такий холодний…
живіт запав… напевно, ще й голодний…
ходи, я вже на стіл накрила…
Ходи, тебе чекає вся родина»…
А люди кажуть, що здуріла…
що мертву так трясу дитину…
Та що ті люди… що вони там знають…
Мій син — Герой…
Герої не вмирають!