Курси НБУ $ 39.00 € 42.16
50 священиків відспівували не просто батюшку, а батька села

Волинь-нова

50 священиків відспівували не просто батюшку, а батька села

Похоронили протоієрея Іоанна (Івана Свередюка) біля Свято-Успенського храму села Щитинь Любешівського району. Одинока могила зустрічає тепер парафіян, які не можуть змиритися з тим, що так непростимо рано обірвалося життя їхнього батюшки і тата 7 дітей

Катерина ЗУБЧУК


«Осиротіла не тільки велика родина, а й весь щитинь»
Ми приїхали у Щитинь минулого четверга — на другий день після того, як протоієрея Іоанна відспівали у храмі, провели в останню путь. Сорок днів у церкві, настоятелем якої він був, правитиметься служба. Священики із сусідніх парафій приїжджатимуть сюди. Найперший, кому випала така місія, — отець Іван (Гаврилюк) — настоятель храму сусіднього села Мала Глуша. З ним і перша розмова про покійного.
— Ми були дуже близькими із протоієреєм Іоанном, — каже священик. — Він — мій друг, кум — хрестив мого сина. Часто спілкувалися і по телефону, і при зустрічах. Це велика втрата. Мені ще не віриться, що сталася така трагедія. Не можу усвідомити, що немає цієї людини.



Якби він побачив, скільки за ним людей плаче, сумує, то, мабуть, ніколи не помирав би, щоб не завдавати їм такого болю.



І ось такий спогад, що вертає до днів, коли дружба зав'язалася:
— Іван Свередюк вчився у Волинській духовній семінарії УПЦ. Він був на третьому курсі, коли я вступив на перший. Буквально через три місяці Іван був рукопокладений у священики і поїхав на свою першу парафію у Щитинь. І останню, як виявиться. Вже як я мав приход через пару років у Малій Глуші, то він мені був найближчий порадник — досвід мав, тож йшов до нього, як були якісь питання.
У кожному слові священика — невимовний жаль. Це ж протоієрею Іоанну торік, у жовтні, минуло лише сорок літ. Семеро діток у нього залишилось: найстаршому, названому на честь батька, — 20 років, найменшому — шість, він першокласник. Знаючи це, вже не дивуєшся, чому батюшка, взявши благословення у вищих церковних чинів, поїхав на заробітки. На лісоповалі у Калузькій області Росії і сталася біда.
Коли тіло протоієрея вже було у храмі Щитиня, то покійного благословив владика Луцький і Волинський УПЦ МП Нафанаїл. А відспівували його близько 50 священиків. З Любешівського благочиння то, як сказав настоятель храму села Мала Глуша, були, мабуть, всі, а ще ж — із Камінь-Каширського і Ратнівського благочиння. Хор організувався само собою.
Як довелося почути від людей, у Щитині такого похорону ще не бачили — прийшло до двох тисяч чоловік, транспорту було стільки на вулиці, що рейсовий автобус із трудом міг проїхати. І як на пояснення цього ось такі слова: «Бо батюшка був хорошою людиною. Він кидав свою роботу і йшов іншим на поміч, не рахувався з часом. Переймався проблемами односельчан. Це дуже велика втрата…»
На моє прохання про отця Іоанна говорили місцеві жінки Марія Осійчук, Надія Саливончик, Галина Русінчук. Але відразу зауважували, що їхні слова — це те, що скаже кожен житель Щитині. Ось ці слова, які на душі у кожного з парафіян: «То був батько села. Не хотілося вірити в те, що сталось таке горе. Хоч знаєш, що дива не може бути», «Лице батюшки було накрите (за церковними канонами, священика хоронять так, щоб люди запам'ятали його таким, яким він був за життя. — Авт.). Тож для нас він назавжди залишиться живим», «У ту ніч, коли батюшку привезли у храм, вікна його світилися цілу ніч. Але то були сумні вогні. Не так, як бувало, йдеш на всеношну і бачиш у цих вогнях радість», «Це втрата велика не тільки для сім'ї, а й для усіх нас», «То золота людина — таких мало і такі хутко помирають», «Для нього не було ні бідних, ні багатих — до всіх однаково чуйно ставився», «Якби він побачив, скільки за ним людей плаче, сумує, то, мабуть, ніколи не помирав би, щоб не завдавати їм такого болю», «Коли прибирати треба було кладовище, то батюшка завжди перший, а ми — за ним», «Трактора батюшка мав, то, як кому треба було сіно заготовити, брав косарку — і косив. І гроші за це не брав — ото за солярку хіба, бо ж вона дорога…»
Тепло відгукується про протоієрея Іоанна як людину, котра жила проблемами села, щитинський сільський голова Василь Саливончик:
З 1998 по 2015 рік батюшка був депутатом сільської ради. Як колишній народний депутат Адам Мартинюк взявся реконструювати приміщення шкільної їдальні, клубу, то він очолив громадську організацію, яка цьому сприяла. І сам великий внесок зробив у добру справу. Він і плитку клав, як ремонт був у школі. Не боявся ніякої роботи і не міг стояти осторонь, коли інші працювали.


«Отець Іоанн ніби відчував, що життя його коротким буде»
Ці слова я почула від багаторічного старости храму Миколи Саливончика, який, як каже, ще з третього курсу духовної семінарії «вирвав» його. Адже коли у 1993 році у Щитині збудували храм (колись у селі церква була, але у Другу світову війну німці її підірвали), то правили тут священики приїжджі — то з Малої Глуші, то із Черчого, Щедрогора. А хотілося мати свого. І якраз на Варвару, 17 грудня 1995–го батюшка разом із матушкою Оксаною прибув у село. І, як ми вже знаємо, став справді таким, своїм. Був, як люди говорять з благоговінням, батьком для всього села.
Оскільки храм тільки-но звели, то церковної хати у селі не було, як це зазвичай по парафіях. На перших порах саме у старости Миколи Саливончика поселилася сім'я священика. Згодом все-таки знайшли для неї хатину у селі. І таких «хатин» Свередюки поміняли аж три: жили, поки господар не требував звільнити, може, для продажу. Врешті–решт, подружжя, в якого вже підростали діти, купило собі будинок. Правда, довелося багато що переробити, добудувати, аби він мав такий ошатний вигляд, як зараз.
— Батюшка ніби відчував, що його життя не довге, і сім'ю треба забезпечити своїм житлом, — каже Микола Саливончик. — Може то легенда яка, а, може, й правда: нібито батюшка перед тим, як їхати на заробітки, казав комусь, що вік його недовгий. А ще ж люди переповідали, нібито його матері колись ворожка передбачила, що її три сини рано підуть із життя. І не своєю смертю. Як не повірити в таке, коли двох братів батюшки вже давно нема — і теж трагічно обірвалося їхнє життя. Мати, як я знаю, боялася і за свого Івана. У 2014–му її не стало. Не набагато пережив її уже єдиний син.
А ще Микола Саливончик пригадав, як колись у батюшки лопнув апендицит, і перед операцією той до нього звернувся з такими словами–просьбою: «Староста, ви мене похороните біля церкви. І одягнете білу ризу...»
Тоді староста заспокоював батюшку, відганяв сумні думки. Операція пройшла успішно. Але біда таки наздогнала тепер. Саме так — у білу ризу — облачили протоієрея Іоанна (це зробили, як передбачено церковним уставом, 10 священиків), всі нагороди поклали у домовину. І похоронили біля рідного храму.


«Якби ж знала, що так станеться, не пустила б на заробітки»
Матушка, як я вже знала від сільського голови, не погоджувалася щось говорити для газети. І я її розуміла. Але в той же час була думка: як же так — бути у селі і не зустрітися із вдовою, яка залишилася з п'ятьма синами і двома доньками? Тож все-таки пішла до оселі батюшки, аби, бодай, висловити матушці щире співчуття. Справді, перші слова, які почула від неї, були такі:
— Не до преси мені зараз…
Але слово за словом — і зав'язалася розмова. 21 рік прожили вони з отцем Іоанном у парі. Матушка Оксана — родом із Качина Камінь-Каширського району. А зустрілися вони, виявляється, у Луцьку, у Покровській церкві. Іван Свередюк вчився у духовній семінарії, а вона — в Почаєві, на регентському відділі (потім була переведена у Кременець).
— Я вчилася із сестрою батюшки, — розповідає матушка. — На якийсь празник ми поїхали ще з кількома дівчатами до Луцька. У Покровській церкві я його й побачила. Через сестру ми й познайомилися.
А 18 листопада 1995 року було весілля у селі Котуш Камінь–Каширського району, звідки родом батюшка.
Знаю, що церква заперечує будь–які забобони, передбачення, і все ж питаю матушку, чи не підказувало серце якоїсь біди?
— Якби я знала, що станеться така біда, то б не пустила батюшку на заробітки, — чую у відповідь.
Матушці з її дітками треба вчитися жити без чоловіка, батька. Вже старший син, який, до речі, останнім часом був призначений старостою храму, мусить якоюсь мірою взяти на себе клопоти господаря — така місія найстаршого в сім'ї мужчини. Прошу вибачення у матушки за те, що своєю розмовою ворушу таку ще свіжу рану, і висловлюю жінці щире співчуття.
… Я зустрілася і з жителем Щитиня, який бачив батюшку в останні хвилини його життя. Це Сергій Осійчук. 2 лютого приїхали вони (ще двоє із Щитинь й Котуша) у Калузьку область. Тиждень, як розповів Сергій, були на базі — облаштовувалися. А потім господар завіз до лісу. Здається, похвилинно пам'ятає чоловік, як то було… Працювали на лісоповалі з четверга, 9 лютого, а в суботу сталася біда. Вже мали йти додому, але батюшка вирішив зрізати ще одну ялину. Вона, як на біду, зависла. І тоді він повалив березу, яка поряд була. Та береза його і наздогнала.
Поверталися додому бусом (є такі перевізники на Волині, які доставляють чоловіків на заробітки і назад додому). Везли в домовині тіло батюшки. Попутно забрали і сина священика Івана, який теж був на заробітках в Росії, але в іншому місці. Кожен думав, що міг би бути на місці покійного, бо ж робота на лісоповалі небезпечна. Ще довго ця думка не відпускатиме. Бо скільки приходитимуть щитинці до свого храму, стільки й бачитимуть могилу свого батюшки, яка так рано тут з'явилася.



Скорботні проводи в останню путь.



Духовний наставник знайшов вічний спочинок біля храму.

Telegram Channel