Курси НБУ $ 39.22 € 42.37
Село, в якому білок нарахували більше, ніж перехожих

Волинь-нова

Село, в якому білок нарахували більше, ніж перехожих

Мова про давній, колись далеко не відлюдний, Озденіж, від якого до Луцька навпростець усього 8 кілометрів, до Рожища — райцентру —15. «Якщо шкодуєте свою машину, їдьте через Копачівку, — порадили місцеві, — дорога у три рази довша, але доберетеся швидше. Тільки нема в нас про що тепер писати…»

Галина СВІТЛІКОВСЬКА


«Маємо величний храм, та молитися скоро не буде кому»
— Такої церкви, як у нас, нема в усій окрузі. На десяту п'ятницю після Великодня споконвічно сходяться до Озденіжа люди з усіх–усюд на відпуст. Скільки себе пам'ятаю, йшли від старого до малого, багато було убогих, немічних, усі хотіли помолитися в стінах нашого храму. Просилися на ніч. У кожній хаті стелили солому, приймали прибулих на «десятуху». Колись ми на хуторі за водяним млином жили, а вже потім тут, близько церкви, побудувалися. І батько, й дядько мій старостували, а я змалку була привчена, що в храмі завжди має бути прибрано, як у віночку. Підросла — в церковному хорі стала співати, і дочку свою привела. Колись був великий хор, а тепер тільки ми обидві зосталися. І на службу приходить душ 10—15 всього, бо село вимирає, — із жалем розповідала 80–річна Раїса Павлівна Карига.



Щоразу, як напишуть у якійсь газеті про храм, так і жди злодіїв–нечестивців. Кілька разів уже мали таку біду — грабували, покрали старовинні ікони.



Над узголів'ям старенької в кімнаті на стіні її портрет. На ньому жінка молода й дуже красива. Фотографуватися бабуня навідріз відмовилася. І навіть портрет зазнімкувати не дозволила.


Журналістів, як здалося, у селі не дуже люблять. І причину цього ми з'ясували швидко, коли попросили показати знамениту місцеву церкву Казанської ікони Богоматері. Навіть «протекція» сільського голови не допомогла.
— Ви не дивуйтеся, й не судіть озденіжців. Але щоразу, як напишуть у якійсь газеті про храм, так і жди злодіїв–нечестивців. Кілька разів уже мали таку біду — грабували, покрали старовинні ікони, — пояснював очільник громади Іван Іванович Олексійчук, марно намагаючись додзвонитись до настоятеля.
Дуже хотілося переступити поріг величної святині, але довелося обмежитися оглядинами її зовні. Унікальна для Волині споруда на фоні засніженого зимового пейзажу вивищувалась над селом, наче позувала перед фотооб'єктивом. Господь уберіг церкву від руйнування в роки воєн, і від войовничих атеїстів за радянських часів, у ній завжди лунало Слово Боже.
— Ось тут два роки тому, за міжнародними домовленостями, вели пошук поховань німецьких офіцерів, — топчемо разом із сільським головою стежечку в снігах довкола церкви. — Неподалік був їхній військовий госпіталь. Німці зберегли карти з позначками, де могли знаходитися могили. Провели ексгумацію, перепоховали прах своїх співвітчизників.
Якби ж і в нашій державі було таке пунктуально–бережне ставлення до історії, — думала, розглядаючи оббиті вітрами й негодами стіни пам'ятки архітектури, що уже давно потребує ремонту.
— Громаді це не під силу. Дякувати Богу, що знайшлися благодійники, меценати — уродженці Озденіжа Микола і Юрій Макарчуки, які допомогли коштами на реставрацію храму зсередини. Не забувають свого села, де поховані їхні рідні, щороку на проводи приїжджають, — хвалила братів, один із яких живе у Луцьку, інший — у Москві, церковний касир Євгенія Волос, яку ми зустріли на довгій, безлюдній і єдиній у селі вулиці.
Розпис стін церкви довірили теж своєму землякові — художнику Євгену Лавренюку, батьківська хата якого стоїть по сусідству з будинком бабусі Раїси Кариги. І портрет жінки, як з'ясувалося, його рання робота.
— Моя покійна мама, як і тітка Рая, на фермі працювала і в церковному хорі співала. Уже більш як 20 літ немає батьків, а мене в село тягне. Для нашого храму я написав 30 ікон. До реставрації підходили дуже відповідально. Проектні роботи виконав член Національної спілки художників України Леонід Хведчук. Разом зі мною працювали над оздобленням стін церкви Валерій Гузь, Володимир Фугель, Юрій Філюк. Загальна площа розпису 1800 квадратних метрів. Усередині споруда має висоту 22 метри. Тому було над чим потрудитися, — розповідав згодом Євген Анатолійович, шкодуючи, що ми не побачили оновлену красу святині.
Не наполягали на цьому, бо не хотілося тривожити серця стареньких жителів Озденіжа. Навпаки, було бажання подякувати цим людям, які жертвують зі своїх маленьких пенсій гроші на збереження найбільшої цінності рідного села, дбаючи про духовну спадщину для внуків і правнуків.
З історії села. Перша письмова згадка датується 1452 роком. Є припущення, що назва походить від слів «Ось де ніж!», як пам'ять про страшну січ, що тут відбувалася у давнину. Опис за 1880 рік у «Клірових відомостях» твердить, що при старій дерев'яній церкві знаходився недобудований великий кам'яний храм у формі круга, фундамент під який залито у 1792 році Пилипом Олізаром. Товщина стін — 2 метри. Освячення на честь Казанської ікони Божої Матері відбулося у 1885 році. За легендою, цей храм за вказівкою російської імператриці мав бути побудований в однойменному російському містечку, та помилились і звели споруду на Волині. І вже сюди із Санкт-Петербурга везли волами іконостас. Ще одне передання розповідає, що нібито підземний хід від церкви через сусідній Шепель веде до самого Луцького замку.



«Сто душ проживає — не більше…»
Осиротілих будинків уздовж вулиці, що тягнеться на 3,5 кілометра, стоїть багато. Якщо вірити паперам, у селі понад 160 жителів, фактично — на третину менше. Кажуть, що «виписуватися» з міських квартир і реєструватися в батьківських хатах тих озденіжців, які в Луцьку одержують «прозорі» зарплати, змушує… субсидія. Непомірно високі тарифи на комунальні послуги спонукають шукати вихід, от і більшає у селах фіктивних мешканців. Насправді ж до багатьох осель взимку немає жодного слідочка. Хіба рудохвості білочки сміливо перебігали нам дорогу й ховалися у дуплах старих яблунь і груш.



Осиротілих будинків уздовж вулиці, що тягнеться на 3,5 кілометра, стоїть багато. Якщо вірити паперам, у селі понад 160 жителів, фактично — на третину менше.



— Колись з того кінця, що від лісу, до нашого двору було зо двадцять обійсть, а тепер залишилося 3 хати, де ще живий дух є. Може, сто душ у селі, не більше… Не те що колись. Я в Озденіж у 1964 році за невістку прийшла, а сама родом із Камінь-Каширського району. Були ми з дівчатами тут у колгоспі на заробітках, та й усі шестеро заміж за місцевих хлопців пішли. Працювала в ланці на буряках, на хмелярні, на льону, а чоловік Василь трактористом був. Колгосп імені Тімірязєва в районі славився, всі мали роботу. Як празник, то в Озденіж народ з'їжджався, як бджоли у вулик. І базар тут збирався. Будувалися люди. Хата на хаті стояла, вулиця була, як пацьорки, — згадує 80-літня бабуся Ганна Якимчук.


Її чоловік — Василь Ілліч — на два роки старший, озденіжський з діда-прадіда. Думали, розпитаємо у нього про повстанське минуле села, про славних земляків, але чоловік ще не оговтався після перенесеного інсульту, згадувати і розмовляти йому важко. Живуть старенькі удвох, за поріг дому вже й не виходять. Приїжджає з Луцька син, привозить харчі, доглядає батьків. Цікавимось, чи є у селі фельдшерсько-акушерський пункт, чи задовольняє людей медичне обслуговування.
— Як притисне, то син забирає до Луцька лікуватися. А до фельдшера ми й не звертаємося. Тепер усе приїжджі медики. Колись була в нас Лєна, місцева, то можна було і ввечері, вночі покликати. Тільки вона з села вибралася. Але який медик нам поможе! Мали двох синочків, а вже один лишився. Через таке горе життя нам не миле, — плаче бабуся Ганна.
— Є у селі ФАП. Приміщення треба ремонтувати, вікна годилося б замінити. Але в останні роки почали вести мову, що в селах, де мало жителів, медпункти закриють. Через таку невизначеність і сумніваємося, чи варто нові вікна ставити. А грубку восени нову зробили. Тепер сюди доїжджає молодий, але сумлінний фельдшер. А коли щось серйозніше, то кличуть люди з Іванчиць нашого Сергія Романюка, який допомагає як справжній лікар, — пояснював сільський голова Іван Олексійчук.
Йдемо вулицею, полохаючи табунці куріпок, що розгулюють тут, наче кури.
Витягнуте вздовж лісу, який підступає впритул до городів, село у роки Другої світової, як свідчать записані спогади старожилів, вважалося своєрідною «бандерівською» столицею. Через Озденіж не один раз проходили загони УПА і в ньому мешкало немало їхніх симпатиків. «Якби приїхали кілька років тому, то змогли б побесідувати з Дарією Оксенюк, у дівоцтві Дацюк, вона була і зв'язковою, і медсестрою, і куховаркою в повстанців, постачала у схрони продукти. В одному з таких схронів у селі Боголюби, що за лісом від Озденіжа, переховувався її рідний брат. Відбула за те у таборах багато літ. І чоловік Дарії був засуджений за визвольну боротьбу, у засланні й побралися», — від багатьох чули про подружжя Оксенюків, які, на жаль, обоє вже відійшли у засвіти.
Тиша навколо. Усе навкруги сонне, безлюдне. Жодної дитини з саночками, жодної живої душі навіть біля крамниці. Метка білочка на дорозі завмерла на мить, роздивляючись нас зблизька. Такої екзотики навіть у поліській глибинці бачити не доводилося.
З історії села. За переписом 1911 року в Озденіжі проживало 464 особи. Була початкова школа, водяний млин. До великої земельної власності належало 102 десятини. Тут існувало кредитове товариство, земська випозичальня (прокат) сільськогосподарських машин і навіть магазин із продажу селекційного насіння.


Чи допоміг би Озденіжу шлях?
Село належить до Іванчицівської сільської ради Рожищенського району. Але коли мова заходить про майбутнє формування об'єднаної територіальної громади, то місцеві жителі дивляться у бік грошовитого Княгининка (Маяків). На карті Волинської області добре видно, що люди резонно хочуть «поріднитися» з приміськими населеними пунктами. Село колись входило до Луцького повіту, потім його «прив'язали» до Рожища.
— У радянські часи, коли в сусідніх Уляниках стояла військова частина, планували збудувати пряму дорогу до Луцька, це якихось 8—9 кілометрів. Тішили, що буде короткий шлях до міста. Уже й дерева в лісі вирізали, де мали його прокладати. Але Союз розпався, і ніхто вже про ті плани й не згадує. Їздять люди через Копачівку, можна через Сирники, але там вибоїни великі. Ну а хто коником чи велосипедом, то швидше навпростець, — розповідав Віктор Боярчук, представник молодшого покоління озденіжців.
Каже, ніколи не шкодував, що залишився у селі. І сини Віктора до міста не рвуться. В Озденіжі влітку, як розповідають, краще, ніж на курорті: ліс, річка Серна, ставки. Хто має силу і не лінується, той і з господарства має копійку, і земля тут добре родить. Школи, правда, нема, дітям до Іванчиць треба ходити, але й там збиралися вже закривати. І на роботу Віктор, як і багато чоловіків із навколишніх сіл, їздить до Луцька.
— Добре, що вдалося домогтися автобуса. Ціла делегація прибула з Озденіжа, коли проходив конкурс серед перевізників. Бажаючих обслуговувати такий маршрут не було, бо дорога погана, але люди наполягли, і тепер три рази на день заїжджає в село автобус. Бувають взимку перебої, як снігом перемете. То вже спільно шукаємо вихід, — віддає належне активності жителів очільник громади.
Розпізнати, скільки в селі молодих господарів, легко можна з вигляду обійсть. Зайшли у двір до Юрія Волоса, який теж позмінно працює у Луцьку, а у вихідні хазяйнує. З усього видно, що живе в цьому домі роботяща родина: добротні будівлі, на подвір'ї чепурно, і в хаті, наче у скляночці.
— Коли був малим, в Озденіжі життя кипіло. Ферму мали велику, тепер від неї одні руїни залишилися. На стадіоні часто змагання спортивні організовували, торгівлю розгортали, а зараз все бур'янами заросло. Колись і школа в селі була початкова, а тепер дітей, молоді майже нема, — розказував Юрій Адамович, покинувши рихтувати січкарню.
Та, як виявилося, незважаючи на зовнішні ознаки занепаду, вільних земельних ділянок в Озденіжі не залишилося. Брали наділи і свої, і чужі потенційні забудовники. Приватизували, роки пройшли, а зводити житло, переселятися сюди ніхто не хоче.
Чому така доля в села, яке знаходиться під боком у Луцька? Скільки людей — стільки й думок. Дехто каже, що то у радянські часи Озденіж записали у неперспективні, оскільки боялись місцевої церкви. Дехто вбачає причину у хибному територіально-адміністративному поділі. Хтось бачить порятунок села у будівництві того ж таки шляху. А хтось вважає, що й не потрібен він, бо з його появою Озденіж втратить свою неповторність, незайману природу, тишу, спокій, мовляв, цивілізація — не таке вже й благо.



Подружжя Якимчуків — найстаріші жителі Озденіжа.



Віктор Боярчук — один із небагатьох молодих господарів.



Нашим «гідом» був очільник Іванчицівської громади Іван Олексійчук.



Руїни колишньої ферми, яку в радянські часи збудували під самісінькою церквою.



Єдина в Озденіжі вулиця не випадково називається Садовою.

Telegram Channel