Про «вуха й очі» та сльози дівочі
Спочатку ми — наївні дилетанти — розкрутили розетки, розібрали плафони, простукали чавунні батареї, але, ясна річ, у кімнаті № 313 шостого гуртожитку, що й нині стоїть на вулиці Ломоносова в Києві, нічого не знайшли, крім чималої колонії тарганів за шафою. КДБ працював набагато професійніше й слідів не залишав
Кость ГАРБАРЧУК,
редактор відділу місцевого самоврядування і сільського життя газети «Волинь-нова»
Для чого їм було ставити якісь мікрофони, коли в кожній студентській групі були свої «вуха й очі» і не в одному екземплярі. Таємним агентом мав стати й мій сусід по кімнаті Олег, який одного вечора зізнався, що його вербували у стукачі, тільки він навідріз відмовився. Отож відразу після його сповіді ми й влаштували обшук у нашій кімнаті…
Але спецслужба використовувала не лише студентів, але й студенток. Вибирали чарівних та комунікабельних, які не викликали жодної підозри й подобалися чоловікам. Саме такою була моя знайома ще з підготовчого відділення — Інна. Якось у пориві відвертості дівчина розповіла, як завербували її. Викликали у дирекцію студмістечка. В кабінеті сиділо двоє солідних чоловіків, які не представилися, а стали зразу розповідати про суспільно–політичну ситуацію в світі. Мовляв, останнім часом загострилася боротьба між соціалізмом та капіталізмом. І наші вороги намагаються використовувати несвідому радянську молодь. Було б добре, якби Інна як майбутній ідеолог, уважно прислухалася, про що говорять у групі, які настрої, які слухають анекдоти. Перелякана дівчина зблідла: кілька днів тому в чималій компанії однокурсників вона розповідала свіжий анекдот про генерального секретаря ЦК КПРС Костянтина Черненка — старого хворого вождя, який навіть не міг самостійно ходити. «А що коли вони вже про це знають? — жахнулася студентка. — Тоді прощавай, університет. Що я скажу мамі — сільській учительці, яка дуже пишалася тим, що дочка навчається у столиці?» Часу на роздуми не було й дівчина погодилася.
Домовилися про зустрічі з резидентом один раз на місяць в парку, біля пам'ятника Шевченку. Для екстреного зв'язку кадебісти дали номер цілодобового телефону. Але найцікавіше трапилося потім. Резидент Віталій, з яким зустрічалася Інна, закохався в неї. Він був зачарований її вродою та розумом, і ні про яку агентурну роботу вже мова не йшла. Спочатку вони зустрічалися один раз на тиждень, а потім майже щодня після пар Віталій чекав дівчину біля червоного корпусу університету. Під загрозою опинилася кар'єра чекіста, адже в молодого красивого оперативника була своя сім'я й дитина. Як представникові специфічної професії, йому скрізь увижалися підслуховуючі пристрої, постійно здавалося, що за ними хтось стежить. Віталій застерігав Інну від відвертих розмов з однокурсниками та політичних анекдотів.
А закінчилася історія банально. Вистежила чекіста не їхня «контора глибокого буріння», а власна дружина, завдяки чутливій жіночій інтуїції. Влаштувала грандіозний скандал, й Віталія зі столиці перевели на службу в узбецьке місто Самарканд, а сердешна Інна стільки вистраждала за зрадливим та брехливим коханцем, який навіть не попрощався з нею. Ті «сльози дівочі» зміг висушити білявий німець. З ним студентка познайомилася у п’ятому гуртожитку, де мешкали іноземці. Загалом історія закінчилася щасливо й після падіння Берлінської стіни вона благополучно виїхала із законним чоловіком до об’єднаної Німеччини — не знаю, чи за спецзавданням чи за кращим життям.
Зараз Інна мешкає у Дюссельдорфі й час від часу телефонує, щоб пригадати наші студентські пригоди та ті часи, коли в кожному підозрювали стукача й таємного агента. Жінка ще й досі пам’ятає свого резидента Віталія, який був її першим справжнім коханням…
До цих спогадів мене спонукала автобіографічна книга офіцера КДБ Володимира Ушенка «Будні районного ґебіста». Автор відверто описує оперативну та агентурну роботу чекістської спецслужби у 1980–ті роки минулого століття саме на районному рівні, тобто у безпосередньому контакті з людьми. Розкриває яким чином вербували стукачів, описує методи стеження та прослуховування підозрілих громадян. Тоталітарна система намагалася контролювати всіх і все, але це їй не допомогло — імперія розвалилася. Я переконаний: така ж доля чекає путінську Росію й ми з вами будемо свідками цього кривавого й страшного видовища.
