Воскресле кохання
Андрія знову всю ніч мучили кошмари. Це були не просто жахіття, навіяні бурхливою фантазією чи переглянутим напередодні фільмом. Це були пережиті відчуття переслідування смерті, яка щодень, щогодини витала в повітрі, обіймаючи своїми кістлявими руками найближчих друзів, забираючи їх із цього життя. А їм було лише по 19—20 літ
Тетяна БОЯРИН
…Світлана з Андрієм зустрічалися близько двох років, коли хлопцеві прийшла повістка до армії. Сімнадцятилітня білявка була впевнена, що вимушена розлука мине швидко і вони обов’язково поберуться.
Півсела зібралося до Андрія на гостину. Світлана ні на мить не відходила від коханого, в її очах злилися щирі почуття та безмежний сум розставання. Закохані просиділи до ранку, не могли наговоритись, обіцяючи один одному щодня писати листи.
Літак із вантажем «200» прямував в Україну. Серед десяти цинкових домовин одна була його. Це вже пізніше односельчани розповідали, як билася згорьованою чайкою мати, як не дозволили відкрити домовину батькові, як почорніла від горя Світлана.
Відразу так і було. Місяців зо три Світлана чи не щодня бігала до поштової скриньки, аби отримати заповітного конверта. Та раптом листування перервалось. Дівчина написала два листи, але відповіді не отримала. Через місяць зважилася зайти до Андрієвих батьків і від почутого мало не зомліла – він в Афганістані.
Світлана закреслювала в календарі дні, прожиті без коханого, і чекала, чекала. А скільки було радості, коли отримала від нього невеличкого листа. Пізніше було ще три-чотири і все… мовчанка.
Минуло півроку, як Андрій потрапив під палюче сонце чужої ворожої країни. За цей час подорослішав, напевно, років на десять. Кожен раз, вирушаючи на бойові завдання, в думках згадував Світлану.
Того доленосного дня він і ще дев’ятеро хлопців супроводжували автоколону з боєприпасами. Душмани влаштували засідку, зчинилася стрільба, мов факели запалали підірвані автомобілі. Це все, що залишилось у пам’яті пораненого хлопця. Коли очухався, зрозумів, що захопили в полон. У величезній ямі разом із ним сиділо ще двоє полонених – ці зарослі, зі скуйовдженим волоссям, що пасмами звисало на плечі, хлопці швидше нагадували старців. Мабуть, перебували тут давненько.
Тим часом літак із вантажем «200» прямував в Україну. Серед десяти цинкових домовин одна була його. Це вже пізніше односельчани розповідали, як билася згорьованою чайкою мати, як не дозволили відкрити домовину батькові, як почорніла від горя Світлана.
Поранена нога допікала Андрієві. Подертою сорочкою її перев’язували побратими, але хлопець знемагав від болю. Сонце, здавалось, випалювало середину. Скільки днів так просиділи, вже й не пам’ятали. Але якось на світанку почули стрілянину, яка не стихла й до полудня, тільки доносилась усе гучніше.
Моджахеди стривожились, наказали підніматись.Та не встигли змучені полонені долізти й до середини драбини, як обважніле тіло наглядача важким каменем полетіло в яму, інший нерухомо лежав нагорі із закривавленою головою. Кишлак звільнили радянські війська.
Про те, що на Батьківщині його поховали, Андрій дізнався пізніше, коли лікувався в госпіталі. Прострілену ногу довелося ампутувати. Хлопець довго думав, як має вчинити, чи потрібний комусь інвалід і як жити далі. І все ж вирішив написати листа батькам. Сповістив, де лікується. Через кілька днів весь госпіталь спостерігав зворушливу картину: Андрій на милицях злився в поцілунку з красунею Світланою, а поруч, витираючи сльози, тішились батьки.
Нині у Світлани з Андрієм уже повнолітній син, просторий будинок, пасіка. Про пережите нагадують хіба що зарання посивілі скроні, протез, нічні жахіття і безіменна могила на сільському кладовищі, куди частенько навідується інвалід чужої війни.
