Нехай слова молитви зворушують до сліз
Минулого тижня мимоволі стала свідком розмови двох жінок, які, очевидно, давно не зустрічалися і були подивовані, що за зиму помітно «роздобріли». Вони заспокоювали одна одну: мовляв, скоро Великий піст — приведемо себе у форму. Подумалося, це той випадок, коли піст зводиться просто до дієти — аби схуднути. А якщо ж прислухатися до того, що каже церква, то будь–яке тілесне утримання без духовного не має нічого спільного з релігією. Великий піст — це підготовка до найголовнішого свята — Воскресіння Христового, коли у молитвах людина стає ближчою до Бога
Катерина ЗУБЧУК,
заслужений журналіст України
Я це особливо відчула, коли торік жила чотири дні у Свято–Різдва Христового монастирі УПЦ Київського патріархату, що у древньому Володимирі–Волинському. Приїхала у жіночу обитель, щоб у спільній молитві з її насельницями очистити душу, розкаятися в гріхах, аби з особливо радісним відчуттям зустріти Великдень. Ніколи не забуду, як у час послуху з благословення настоятельки монастиря ігумені Марії мені відкривали домову церкву і я читала акафіст (гімн) до Покрови Святої Богородиці. І була вдячна, що мене залучали не до кухні чи прибирання — це я можу і вдома робити, а у святій обителі важливіше молитвами душу насичувати. Це було таке дивне відчуття, коли ти сама у церкві, перед ликами святих читаєш вголос — слова молитви зворушували до сліз.
І сьогодні подумки я у тій келії для паломників, де жила, у домовій церкві Успіння Пресвятої Богородиці, в якій молилася, з насельницями за трапезою, яка починається і закінчується словами, зверненими до Бога. Чи хотіла б я, щоб це повторилось? Напевно, що так. Але одна справа хотіти, а друга — могти: у своєму віці вдруге я вже не попрошуся в монастир. А ось насичувати душу молитвами постараюсь. І в цьому, ловлю себе на думці, мені допомагають і ті люди, з якими я зустрічаюся, готуючи газетні публікації.
Одна з них — Галина Кащей із села Четвертня Маневицького району (про подружжя, котре прожило у парі 50 літ, нещодавно була розповідь на сторінці «Любить! Не любить»). Ця, як ми кажемо, проста сільська жінка вразила своєю життєлюбністю і духовністю. Як сама вона говорила, за роботою спати ніколи, але часу на молитву в неї завжди вистачає. Одну із них Галина Степанівна щодня промовляє і мені тут же начитала на диктофон. Це була покаянна молитва, складена у IV столітті преподобним Єфремом Сиріном (Сирійським): «Господи і Владико Життя мого! Духа лінивства, безнадійності, владолюбства і пустослів’я не дай мені. Духа чистоти, смиренності, терпеливості й любові даруй мені, рабу Твоєму…» Тепер це і моя молитва.
А яким уроком духовності у цьому зв’язку була зустріч із найстаршою жителькою села Пітушків Млинівського району на Рівненщині Олександрою Збирун?! Чи просто Сянькою, як назвалася сама Олександра Федорівна. 92 роки бабці — за Польщі народилася, у совєтську епоху добре натрудилася, а в незалежній Україні віку доживає. Вона з дитинства пішки ходила у Почаївську лавру, «а вже, як мала 70, то автобусом із села в цю святиню возили». Ще два роки тому, тобто у 90, «аж поки не впала і не стала лежачою», до церкви ходила, у хорі співала. І Олександра Федорівна переконана, що це віра у Бога, щирі молитви дали їй довгі літа. І зараз вона кожен день читає псалом 50, ось ці його рядки: «Помилуй мене, Боже, з великої милості Твоєї і з великого милосердя Твого прости провини мої…»
І хоч на двір старенька не виходить (принаймні, до тепла), все ж уміє тішитися світом. Усе-таки вона бачить, як змінюються пори року: листя було жовте, а то снігом притрушене, а скоро зазеленіє дерево, гілки якого зазирають у її віконце. Ще за одну весну, до якої дожила, подякує Богові молитвою.
