Любов спіткнулася об ями

Інна ПІЛЮК,
інженер прес-центру ПАТ «Волиньобленерго»

Завжди любила Нововолинськ. Ще малою бувала там доволі часто і, коли поверталася додому, трохи з перебільшеною уявою розказувала ровесникам у селі, через які гори туди їхала. Хто хоча б раз проїжджав трасою з Володимира-Волинського до шахтарського міста, підтвердить, що на решті волинських доріг такі височини і пейзажі рідко де можна знайти. В розповідь вплітала ще й справжні як для мене, шестирічної, гори – нововолинські терикони. Мені вірили і, може, ще й трохи заздрили, бо ж у селі такої дивини – катма. Ліс, озеро є, а от гори – то тільки у моїх розповідях.
Років через десять у Нововолинську я навчалася у старших класах, закінчувала там школу і тоді полюбила місто вже не за «гори–терикони», які з моїм дорослішанням якось ніби й поменшали, а за його компактність, неймовірну кількість зелені та одну з найкрасивіших пішохідних вулиць. Тоді вже хотілося, щоб мої сільські друзі просто тут побували і побачили цю красу без дитячого нахвалювання і перебільшення.
А днями вперше за багато років почала б відмовляти знайомих їхати до прекрасного, як і колись, міста. Ще донедавна добротна дорога до нього з боку Ковеля практично зникла. Замість неї лишилися клапті асфальту, щебінь, ями. Такого дива, аби пізно ввечері на трасі міжнародного сполучення (вона веде зі Львова на Брест), просто серед полів, та й утворився …ЗАТОР, не бачила ще ніколи. За селом Суходоли автівки, автобуси, фури – усі на обидвох смугах руху вишикувалися у вервечку. Водії з цікавістю спостерігали один за одним і міркували, кудою ж об’їхати це розвалля. Вантажівка попереду маневрує-маневрує, хилиться і навіть я вже стримую подих, дивлячись на її хилитання. Легковик пробує долати шлях болотистим узбіччям. У нього вийшло, і тим же маршрутом прямує автобус. Проїхав. Водію, як льотчику, що вдало посадив літак, хочеться аплодувати за неписаною традицією аеропортівського етикету.
Вся країна помережана такими ямами. Мукачівська об’їзна, що на Закарпатті, має недобру славу навіть за кордоном. І якщо яму на шляху у невеличкому селі бачитимуть тільки його жителі, то сором і ганьбу стратегічних доріг дуже швидко рознесуть за тисячі кілометрів. Така слава випередить усі міністерські програми з розвитку туризму чи створення позитивного іміджу країни. Не інакше як з іронією сприймаю інформацію, що у найближчі місяці створять Український інститут для поліпшення іміджу країни в світі (про «успіхи» створеного телеканалу «UA. TODAY» міністра інформаційної політики України Юрія Стеця всі начувані).
Натомість з великим інтересом читаю і слухаю всі повідомлення про те, як же стартує і проходитиме гучно анонсований урядом рік доріг. Керівник Укравтодору Славомір Новак говорить про п’ять мільярдів гривень, які виділили його відомству на будівництво і ремонт шляхів. А треба, каже, мінімум п’ятнадцять. За словами очільника департаменту інфраструктури та туризму облдержадміністрації Івана Мирки, на Волині має пощастити напрямку з Луцька до Володимира-Волинського.
Я не проти ще раз потрапити вночі у затор на дорозі серед поля, але хочу, аби він утворився не через ями, а через роботу дорожніх служб. Пане Новак, впишіть у гучний план і наші маленькі проблеми. Бо колись вони переростуть у великі, і тоді вже жоден інститут позитивного іміджу країні не додасть.