«Останні з могікан» відродять втрачений рай?

Євгенія СОМОВА

Родове гніздо предків Достоєвського
Миляновичівська сільрада — одна з найбільших за територією у Турій-ському районі. До її складу входять вісім сіл, у тому числі Кличковичі. Це найменший населений пункт сільської ради і району. Оце й уся інформація, яку я мала, збираючись у відрядження. Спроба дізнатися про нього більше з інтернету не увінчалася успіхом. Всезнаючий «Гугл» не міг нічого видати про село, яке в мене асоціювалося із всесвітньо відомими боксерами — братами Кличками. Правда, у праці Віктора Шульгача «Ойкононімія Волині»

Село зустріло нас тишею — дзвінкою і незвичною для міського жителя. Здавалося б, ідеальні умови для життя. Але воно ледве жевріє.

натрапила на інформацію, що назва походить від множинної форми прізвища (Клячкович, Клечкович чи Кличкович). Словом, нічого спільного з боксерами. Але, як з’ясувалося, воно пов’язане із не менш відомою особистістю — класиком світової літератури — Федором Достоєвським. Було родовим гніздом його предків. Це стверджують і науковці. Зокрема, дослідник творчості Достоєвського із Москви Микола Богданов, а також український краєзнавець із Вінниччини Олександр Роговий. У праці «Рід Достоєвських: у пошуку втрачених ланок» вони зазначають, що в ХVІ—ХVІІ століттях селом володіла родина письменника. Донедавна, як відомо, її пов’язували з Білоруссю, а точніше — Пінщиною, куди предки Достоєв-ського Ртіщеви приїхали із Росії і де отримали у володіння село Достоєво (звідси й походить прізвище). Однак, як доводять Богданов і Роговий, кілька поколінь Достоєвських жили і на Волині. Зокрема, Федір Достоєвський, один із нащадків Ртіщева. Він служив у князя Андрія Курбського. У 1775 році Достоєвські продали свій маєток Кличковичі на Ковельщині (зараз це село належить до Турійського району). Тоді прадід Федора Достоєвського Григорій Гомерович перебрався до Янушполя, містечка на Житомирщині, де став греко-католицьким священиком. До речі, один із предків письменника, припускає професор Національного університету «Острозька академія» Петро Кралюк у своєму дослідженні, дід Андрій, був автором духовного вірша українською мовою у збірнику «Богогласник», надрукованому у друкарн Почаївського монастиря в 1790 році.

А колись тут жило 500 душ...
У Кличковичі в’їжджали, захоплюючись чудовою природою, — засніжене поле на той час, мовчазний ліс обіч дороги.
Село зустріло нас тишею — дзвінкою і незвичною для міського жителя. Здавалося б, ідеальні умови для життя. Але воно ледве жевріє.

Магазину ж у Кличковичах, як і в сусідніх Миляновичах, нема. Тож миючі засоби, пральний порошок, продукти, насіння замовляють у листоноші, котра тричі на тиждень приносить пошту.

То тут, то там виднілися у заростях почорнілі, облуплені хати, до яких, очевидно, вже давно ніхто не навідувався. Та й до тих, що зовні виглядали жилими, не було прокладених доріжок. І це ще одне свідчення того, що нащадки господарів бувають тут наїздами, але не продають, бо ж оці невеличкі хатинки дорогі їм, як пам’ять про батьків. Зі слів миляновичівського сільського голови Володимира Николайчука знала, що у Кличковичах зареєстрована 41 особа, а постійно проживає 20. Частина — не тутешні, люди, які придбали обійстя. До речі, будинків у селі на продаж уже нема. Розкупили. Переважно міські — з Ковеля, Турійська, Луцька під дачі. Приїздять сюди влітку, привозять дітей, внуків, щоб відпочили, оздоровилися. Поруч же ліс — ягоди, гриби. А недалеко озеро Сомин. Для тих, хто має власний транспорт, 30 кілометрів — не відстань. Їдуть з міст у відпустку на родинні обійстя і нащадки власників хат — посапати картоплю, зібрати вирощене. Тож влітку Кличковичі оживають, дзвенять голосами.

Зараз тут тиша, хіба що розбудить її бусик підприємця із Ковеля, який раз на тиждень привозить продукти. Магазину ж у Кличковичах, як і в сусідніх Миляновичах, нема. Тож миючі засоби, пральний порошок, продукти, насіння замовляють у листоноші, котра тричі на тиждень приносить пошту, у тому числі і нашу «Волинь-нову».
Місцеві із сумом згадують, якими колись були Кличковичі. Разом із хуторянами тут жило до 500 душ. Діяв медпункт, клуб. А ось школи у селі ніколи не було.
— Ми добиралися до Миляновичів пішки, велосипедами, а коли було холодно — на возі чи машині з «будою», а останніми роками — шкільним автобусом, — пригадує сільський голова Володимир Николайчук, який виріс у Кличковичах. — Разом зі мною у школу їздило ще 15 дітей. А зараз тут лише один учень — Сергійко Завадський.
За словами Володимира Володимировича, колись у Кличковичах була бригада, ферма, де утримували стадо дійних корів, телят. Люди працювали у колгоспі, одному з найбагатших у районі. У 1960—1970 роки тут було багато молоді. Але вже на початку 1990–х почався занепад села. Молодь почала виїжджати до міст у пошуках роботи, закрили клуб, медпункт, магазин.
Мама Володимира Володимировича Надія Павлівна Николайчук, яка у Кличковичах працювала бригадиром, каже, що село для неї і її дітей було маленьким земним раєм. Жінка — не місцева, родом із Любешівського району, а переїхала в Кличковичі після того, як побувала тут, бо закохалася у місцеві краєвиди. Дуже вже сподобалося село, а ще більше — добрі, щирі й працьовиті люди.
— Усі жили однією родиною, — розповідає. — Допомагали один одному, не боялися будь-якої роботи. Пам’ятаю, як нам не дали техніки, щоб сіно заготовити для колгоспної худоби, то люди збирали його вручну. Згортали граблями з покосів, бо ж дощ намочить.
Добрим словом жінка згадує своїх сусідів. Вони, каже, могли багато цікавого розповісти про село. Але з корінних мешканців зараз залишилися одиниці, зокрема подружжя Паців. До їхньої садиби нас і привела бібліотекар із Миляновичів Наталя Дем’янчук.
У дворі зустрів невеличкий песик, повідомляючи про прихід непрошених гостів. Із хати вийшла жінка середніх літ. Марія Баран виявилася родичкою хазяйки із Лукова. Вона й запросила нас до хати. На голоси, спираючись на ходунці, пришкандибала бабуся. Ганні Пац у червні буде 85. У перший клас, розповіла, пішла ще за Польщі. Сім класів закінчила вже після війни. Жили з чоловіком на хуторі, а у 60–ті побудували хату в селі. Працювала у колгоспі на різних роботах, ближче до пенсії пішла прибирати у медпункт. Більше часу хотілося приділяти хворій неходячій доньці. А ось чоловік працював листоношею до пенсії. Бабуся запевняє, що вона ні за що не покинула б своє село. Мовляв, де народилася, там і вмирати буду. За своє життя лише кілька разів залишала його, коли їздила в гості до доньки, яка живе у Харкові, чи до Львова зустрічати батькового друга, котрий емігрував до Америки. Чому село називають Кличковичі, жінка не чула. Знає, каже, що якимсь панам належало. А кому — не цікавилася. Зате пам’ятає, яким воно було за її молодості.
— Тоді село було багатолюдним, — розповідає. — Всі мали роботу, будувалися, весілля, хрестини справляли. Тепер молоді пороз’їжджалися хто куди, старі — вимерли. На нашому кутку тільки п’ять дворів зосталося, де й живуть мої однолітки. Але зимою декотрих із них, як от Ірину Давидович, діти забирають до міста.
За словами Марії Баран, Ганна Олексіївна влітку ще виходила на вулицю. А тепер хіба що по хаті пройтися може. Її чоловік, якому торік у грудні виповнилося 87, теж практично неходячий. Отож, без сторонньої допомоги їм не обійтися. Звісно, опікується старенькими соціальний працівник. Приїжджає й донька із Харкова. Але ж хіба наїздишся? Та й довго бути не може. Посидить місяць — і додому, бо є сім’я, котрій теж потрібні її турбота й увага. А тепер ще й має біду — захворів чоловік, лежить у Київській клініці. На час її відсутності й узялася доглядати подружжя пані Марія.
— Живу з ними, поки дочка не приїде, — каже жінка, причепурюючи для знімка дідуся Костянтина. — Самі ж вони безпомічні, як діти, — ні в грубці розпалити, ні води принести. А тьотя Аня ще й погано бачить.
— Дай Боже їй здоров’я, — відгукується бабуся. — Якби не вона, то пропали б. Самі навіть хліба купити не можемо (старенькі, на випадок коли не приїде автолавка з Ковеля, насушили про запас сухариків. — Авт.).
Ганна Олексіївна розповідає, що в селі церкви ніколи не було, святити паску ходили до Тупалів, Ружина. У Миляновичах, до яких сім кілометрів, збудували храм лише недавно.

Село тримається на молодих господарях
Надію корінних мешканців на те, що воно не зникне з карти, вселяють сім’ї Завадських і Куришків, які оселилися тут кілька років тому. Глави родин і їхні половинки майже ровесники — 1960 — 1970 років народження. Завадські — не місцеві. Купили хату і собі, й доньці в Кличковичах, обзавелися господарством, технікою і стали хазяйнувати. А ось Куришки — місцеві. Володимир — із Кличковичів, а його дружина Ольга — із сусідніх Туровичів.
Новенька, збудована із блоків хата Куришків, що при в’їзді в село, дисонує із сусідськими, почорнілими від часу. У дворі «відпочивають» трактор, мотоцикл. Подвір’ям гордовито походжають вгодовані індики, кури, гуси. Усе свідчить, що тут живе добрий господар. Пан Володимир розповідає, що почав будуватися два роки тому. Просторий будинок звів швидко — у липні почав, а на Покрову вже й накрив. Хату поставив не на родовому обійсті, а на місці старої, яку купив. У юності пан Володимир працював у місцевому колгоспі механізатором. Покинув село у 1980 роки. Знайшов роботу в місті. Трудився у Ковелі на «Сільмаші» фрезерувальником, потім у Люблинці — зварювальником, майстром лісу, отримав квартиру. Здавалося, усе складалося добре, але чоловіка тягнуло на малу батьківщину. Часто їздив туди, а коли отримав виробничу травму, вирішив перебратися й назовсім. Дружина із сином підтримали його. Зараз пан Володимир, як каже, одноосібник, господарює на своїй землі. Має два гектари поля, мамині паї, ще кілька гектарів орендує, викопав ставок. Тримає свиней, корову — без неї в селі тяжко жити, чимало птаства. Гусям і качкам тут рай. Правда, дивитися треба в обидва ока, аби лисиця не схопила. Поряд же — ліс, тож рудохвості частенько навідуються до дворів у пошуках легкої здобичі. Допомагають хазяйнувати чоловікові дружина й син. Руслан теж прикипів серцем до села. Каже, що до Люблинця його не тягне.
— Заїду туди, бо ж квартира залишилася, — розповідає, — і відразу назад. Мені там тісно. А тут — простір, ліс, у якому водяться зайці, дикі кози, куріпки.
Коли зайшла мова про те, що, певно, нелегко жити в загубленому селі, де нема ні магазину, ні медпункту, ні роботи, то почула: «Свої проблеми намагаємося вирішувати самі. А ось на відсутність роботи гріх нарікати. Її вистачає у господарстві. До того ж Руслан (а він будівельник) їздить на заробітки».
Мої співрозмовники тішаться, коли хтось купує господарство в Кличковичах. Хай навіть під дачу. Це теж шанс вдихнути у село життя, стати його постійним мешканцем. Ось купила хату поблизу Ніна Кубук із Луцька. Тепер тут не тільки літує, а й зимує. Приватизувала землю, завела корову. І через дорогу з’явився сусід. Взимку, правда, живе у Маневичах, але на літо приїжджає. Куришки тішаться, що орна земля, яка у 1990–ті облогувала, вже обробляється, не заростає лісом. Орендарі й фермери повикорчовували зарослі. І батько, і син вірять, що життя повернеться у село, адже дехто вже почав будуватися.

Сільський голова Миляновичів Володимир Николайчук малою батьківщиною вважає Кличковичі.

Забуті хати — сумне видовище.

Тут колись «крутили кіно» і проводили дискотеки.

Батько і син Куришки — міцні господарі.

Яким було село колись, пам’ятають Ганна і Костянтин Паци.

На вулицях села.

Цей «журавель» ще дочекається господарів.

У рукотворному ставку і рибка водиться.