Курси НБУ $ 39.60 € 42.28
Бізнесмен-філософ дбає про безсмертну душу людини

Волинь-нова

Бізнесмен-філософ дбає про безсмертну душу людини

Уродженець Ковельщини,а нині — ​житель Рівного Андрій Ляшук (на фото) виготовляє сучасну рекламу, грає на лірі і співає старовинні канти

Лариса ЗАНЮК

 

Останнім волинським лірником до 1991 року вважався Іван Власюк зі Старовижівщини. Факти, описані у думі про напад турків на Почаїв у його виконанні, спеціалісти визнають більш детальними і достовірними, ніж літописні. А старовинний кант «Нема в світі правди» навіть через віки не втрачає актуальності. За цю гірку правду взимку 1935-го уряд Радянської України знищив 300 мандрівних співців… Тому віднайти сучасного лірника та дізнатися, про що говорить цей старовинний інструмент тепер, вдалося аж у Рівному

 

 

«Почув Івана Власюка — і все в мені перевернулось»
У студії реклами «Че Гевара», як у музеї. І не для прикраси тут розміщені різні флейти й дудочки, десятки фото й картин, а серед усього — ще й ліра — вони тут, щоб свідчити про творчу вдачу керівника, бо у перервах між роботою Андрій Ляшук грає на етноінструментах. Та головне, що вміло поєднує дві професії — рекламний бізнес і лірництво, а те, що пан Андрій — уродженець Ковельщини, то й нам дає право вважати його своїм.

 

 

 

З літератури про кобзарів, лірників дізнався, що то були не просто музиканти, а утаємничені філософи.

 

 

— Пане Андрію, ви захопилися лірою у зрілому віці. Що було поштовхом до гри на цьому несучасному інструменті?

 

 

— Музичну освіту отримав ще в дитинстві у Ковелі, але баяном не захопився. Навчався на факультеті культурології Рівненського інституту культури, працював у Будинку культури, а потім започаткував власний бізнес, при цьому не припиняв займатися музикою — грав на флейтах, сопілках, флоярах у рок-гурті «Шант мулен». Соло на етнічних інструментах було родзинкою виступів. Потім захопився творчістю кобзаря й лірника Тараса Компанійченка, лідера гурту «Хорея козацька». З літератури про кобзарів, лірників дізнався, що то були не просто музиканти, а утаємничені філософи. Для такої музики потрібно бути глибоко духовною людиною. У 2011 році натрапив на записи гри останнього волинського лірника Івана Власюка (ще з 1970-х), це мене зачепило. Можливо, в душі відгукнулися оті волинські корені, чи десь високо в ноосфері залишилася Власюкова енергетика і в мені озвалася? — розмірковує про своє призначення пан Андрій. — Усе в мені ніби перевернулось, відчув, що маю потребу терміново грати на лірі. Розповів про це луцькому майстру Віктору Іщуку, і за деякий час він передав мені ліру маршруткою. Так я почав грати. Пристав до Київського козацького цеху.

 

 

«Живи реальністю, але прагни до неможливого»
Ці слова відомого кубинського революціонера стали і життєвим принципом Андрія Ляшука, адже компанію із виготовлення реклами він назвав іменем Че Гевари. Як же вдається йому поєднувати роботу бізнес-керівника і гру на лірі?

 

 

 

Колись люди могли довго слухати, як тепер дивитися серіал. Йому довіряли свої таємниці, шукали поради. Свої знання мандрівні музиканти передавали з уст в уста у 12 неписаних «устинських книгах».

 

 

– У сучасному світі для музиканта важливо відчути себе вільним, не прив'язувати мистецтво до грошей. Гра на лірі – не шоу-бізнес, доводиться інвестувати в інструмент. Але коли є основний заробіток, то у творчості почуваєшся вільним, можеш брати участь у благодійних концертах. У бізнесі допомагає Наталя, — розповідає Андрій, а дружина терпляче відповідає на всі телефонні дзвінки, поки ми розмовляємо (подружжя працює нарівні у рекламній студії «Че Гевара», разом і на фестивалі їздять).
– Пане Андрію, крім традиційних релігійних кантів, ви ще й співаєте сатиричні пісні про злободенну дійсність...
– Ви про «Московського дурня»? Її написав сучасний автор Олександр Тріос, незрячий лірник і кобзар із міста Ромни. Дійсно, лірники в основному співали духовні псалми і канти, моралізаторські та історичні, але були й сатиричного змісту, так що ця пісня витримана у цьому стилі, – усміхається пан Андрій.
– Чи залишилося ще трохи лірників в Україні?
– Справжніх послідовників десь зо два десятки, бо є й такі, хто придбав інструмент, але відчув, що то – не його.
– Тобто має бути якийсь невидимий зв'язок душі з інстументом, його автентики і внутрішньої філософії людини?
– Кожен інструмент має свою філософію. Ліра ж – один із найутаємниченіших, навіть трохи містичних.
– Що ж у ній так впливає на слухача, бо й себе відчула під магічним враженням від її звучання.
– Складається ліра з бордонів, які постійно тримають один тон, а струна-співаниця на цьому фоні створює мелодію. Вона звучить медитативно через поєднання з постійним монотонним звуком, під впливом якого людина наче входить у своєрідний транс. Колись лірників та кобзарів навіть не вважали музикантами. Те, що казав незрячий співець, люди приймали, як від Бога. На Волині був звичай відкладати гроші для старця, який ходив світом, по святих місцях, вірили, що він принесе в дім щастя. На весілля прийде – щасливою буде сім'я, благословить посівну – матимуть гарний врожай. Те, про що вони співали колись, важливо для людини й зараз.

 

 

«Лірник був носієм інформації, психологом, знахарем...»
– А які тексти близькі вашій душі?
– Все залежить від слухача. Часом на вулиці підійде кілька людей, розпитують, і я розумію, що потрібно заграти кант «Про Матір Божу Почаївську» чи про трьох ангелів, котрі ведуть грішну душу й розповідають їй про Рай. Інші хочуть щось патріотичне чи історичне. Я люблю репертуар Івана Власюка, а на Волині є й багато інших пісень релігійного змісту, які чудово лягають на ліру.
– Такі речі не може виконувати далека від Бога людина. Ви – вірянин?
– Сповідую православ'я, намагаюся дотримуватися церковних правил, але не вважаю себе якимось особливим.
– Але лірницька традиція і є в основі православною.
– Так, були навіть лірницькі братства, і на великі свята збиралися, брали благословення від священика, щоб грати біля храмів. Їх ніколи не проганяли, хоч часто співали апокрифічні пісні, які у церкві не виконувалися. Збиралися лірники й на так звані наради – «визвілки». Той, хто водив спіпого старця, складав іспит – «визволявся» від учителя і міг самостійно ходити з лірою. Є спогади, що до війни в Лукові (нині Турійського району) на «визвілці» побувало до 30 лірників. Уявіть, скільки їх тоді було по всій Україні!
– За радянської влади більше не посвячували лірників.
– Тоді називали старців прохачами, але проганяти боялися. У Дубні був такий Іван Верховець, то старожили розповідають, що коли проводили облави на ринку, його просто попереджали, щоб не грав у той час.
– Чи залишилися ще їхні послідовники на Волині?
– Лише ті, що були поводирями у сліпих, у Ратнівському, Старовижівському районах. Вони не грали, але пам'ятають тексти.
– Де ще у світі розуміють українську ліру?
– Часто запрошують на фестивалі у Польщу, бо там такої традиції не мають, але пам'ятають, як вихідці з України співали польською мовою під костелами, їх і досі називають «вендрувни дзяд» і ставляться з великою повагою. У нас влаштовуємо фестивалі на релігійні свята. Наприклад, у Києві – «Кобзарська Трійця», у Львові – «Лірницький Великдень», у Рівному – «Лірницька Покрова».
– Слухала кант «Помишляйте, человєци», наче читала газету – цілу розповідь можна інформативно почути в одній пісні.
– Є й такі думи, що тривають 40 хвилин. Колись люди могли довго слухати, як тепер дивитися серіал. Лірник був носієм інформації, психологом, знахарем. Йому довіряли свої таємниці, шукали поради. Свої знання мандрівні музиканти передавали з уст в уста у 12 неписаних «устинських книгах». У фільмі «Поводир», на зйомках котрого побував і я, Олесь Санін звернувся до цієї теми в епізоді про незрячого, який захищав себе від нападників костуром. У книзі Лілії Мусіхіної «Звичайник» описана історія про старця, що відігнав від села чуму.
– Теперішні мандрівні музиканти теж діляться досвідом?
– Нещодавно зустрічалися на Чернігівщині в місті Талалаївка з найстарішим кобзарем Ігорем Рачком. До того ж, співаю в колективі «Сільська музика», і разом із науковцями, фольклористами збираємося й відтворюємо справжній народний спів, записаний у селі. А з київським колективом «Варйон» виконую музику Поділля, Карпат. Тішуся, що можу заглибитися в локальний фольклор і порівняти його з іншими регіонами.
Цікава й невичерпна людина, подумала, коли завершували розмову. А в душі тримає ще щось значно глибше. Про що він хоче сказати за посередництвом своєї ліри?
«Та те, що й завжди лірники говорили: про безсмертну душу людини», – вгадую відповідь, чи то десь із ноосфери хтось її підказує.
Послухати гру Андія Ляшука можна на нашому сайті volyn.com.ua або за цим посиланням https://www.youtube.com/watch?v=93HRlLzNV8M 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Telegram Channel