«Уже майже 40 років на пенсії, а зі мною ще, коли йду вулицею, учні вітаються»
Восени 1946-го юна випускниця Тульчинського педучилища Єфросинія Асаула організувала школу на хуторі Дворище – між селами Серхів та Галузія Маневицького району, де навчала поліських дітей читати й писати. Згодом було ще кілька місць роботи. І все ж найчастіше Єфросинія Андріївна згадує школу на віддаленому лісовому хуторі у селянській хатині та учнів, які не мали взуття й до морозів та снігу приходили на уроки босоніж
Кость ГАРБАРЧУК
Вона вже 70 літ, як стала волинянкою, але з душевним щемом та теплотою в голосі розповідає про рідне село Ганнопіль Тульчинського району Вінницької області, де народилася у 1925 році. Коли Фросі минуло 12 літ, загинув батько й дівчині довелося разом із мамою виконувати всю чоловічу роботу: косити, молотити та орати.
Вчителі тоді не мали годинників, але було таке відчуття часу, що знала, коли треба закінчувати урок.
Під час Другої світової війни їхнє село, як і більша частина південного Поділля, потрапило під румунську окупацію. Це була трохи інша влада, ніж нацистська, більш лояльна до українських селян. На примусові роботи до Німеччини людей не відправляли.
У 1946-му, закінчивши Тульчинське педагогічне училище, вона потрапила на Волинь. Тоді з 32 випускниць у Західну Україну відправили 16. Можна лише здогадуватися, з яким страхом їхали юні вчительки в бандерівський край. Вони зовсім не розуміли, що відбувається насправді в Західній Україні. Але вибору не було: або Волинь, або Сибір.
— Дісталися ми товарняком до Луцька, – пригадує жінка. – Чотирьох направили у Маневицький район: Поворськ, Кукли, Троянівку, а мене в село Маневичі – тепер Прилісне. Там школою керувала полячка Марія Іллівна Цюприк. Ваша газета в листопаді минулого року писала про її долю. Директор відправила мене на хутір Дворище, що між селами Серхів та Галузія. Я взялася організовувати там школу. Бо батьки не пускали дітей на навчання в село. У звичайній хаті зробили клас. А дітлахів тоді в поліських родинах було багато.
Юна випускниця з ентузіазмом приступила до роботи. Переписала всіх школярів. А їх назбиралося чимало – 29 учнів: від семирічок й до
12-літніх переростків. І почалася щоденна праця. Як пригадує Єфросинія Андріївна, вчителі тоді не мали годинників, але було таке відчуття часу, що знала, коли треба закінчувати урок.
Порадили йти на квартиру до Димітія, так того господаря по-вуличному звали. Мовляв, у нього три корови, то якось прогодує й учительку. Але, крім кількох картоплин раз на день, їй більше нічого не давали. Сусіди, видно, добре знали, що то за люди, бо Єфросинію Андріївну покликала до себе жити жіночка, яка мала лише одну корову, але щиру душу.
— Нові хазяї мене жодного разу не випустили голодною з хати. Прості щирі люди, яких ніколи не забуду, – витирає сльози старенька вчителька.
Цікавлюся в моєї співрозмовниці, чи доводилося їй у ті тривожні часи стикатися якимось чином із українськими повстанцями?
Жінка пригадала випадок, який стався в березні 1947 року. Якось поїхала в Ковель, але завидна не встигла повернутися. Заночувала в Маневичах у інспектора відділу освіти. А вранці пішки подалася на хутір Дворище.
— Вже наближаюся й бачу, як із хати моїх господарів вискочив чоловік у військовій гімнастерці. А хазяїн біля хліва рубає дрова. Він тільки зиркнув на мене, але нічого не сказав, – пригадує Єфросинія Андріївна. – В хаті, крім переляканої хазяйки коло плити, сидить троє воєнних. Один із них відразу до мене: «Нам треба поговорити». Я й кажу: «Хлопці, якщо маєте мене стріляти, то тут стріляйте, в ліс не ведіть». «А ніхто вас не буде стріляти», – заспокоюють. Вийшла з ними за хлів. І почалася наша бесіда. Вони стали розповідати те, що нам у райкомі партії говорили, коли приїхали на Волинь. Звідки вони це знали, ніяк не могла зрозуміти. Мене не зачепили, тільки сказали, що треба вчити дітей української мови. Отака була зустріч. Поговорили й пообіцяли ще прийти. Досі не знаю, хто такі були й звідкіля: чи повстанці, чи чекісти? Я навіть не встигла злякатися. Вже потім усвідомила, що могло статися.
Закінчивши навчальний рік, дівчина попросилася перевести її з того хутора. Не чекала, коли знову завітають несподівані «гості», які вже не будуть просто розмовляти. І хутірську вчительку направили в село Кукли. Але ходила частенько провідувати колишніх хазяїв, які стали для подільської дівчини волинською родиною. Такі люди у житті Єфросинії Андріївни найчастіше траплялися.
Коли працювала у Поворську, там познайомилася з Василем Тараном, за якого у 1950-му вийшла заміж. Згодом переїхали у районний центр Маневичі й взялися свою хату будувати.
Чоловік помер у 1965-му від крововиливу у мозок. В 40 літ залишилася вдовою з двома синами й недобудованим будинком. Усе довелося робити самій, але на життя не нарікає.
У 1980 році вийшла на пенсію. Але ще й зараз, коли йду Маневичами, зі мною вітаються. А я вже запитую: хто і звідки, не завжди впізнаю колишніх учнів, – усміхається 92-річна вчителька й показує шкільні випускні альбоми, які трепетно береже.
