Людина і суспільство 21.03.2017, 16:18

Три роки тому отримав орден за бій під Волновахою. Але дізнався про це лише тепер (Відеорозповідь)

Журналісти «Волині–нової» були свідками, як нагорода — орден «За мужність» III ступеня — знайшла свого заслуженого володаря — жителя села Жорнище Ківерцівського району Валентина Шевчука

За час бойових дій на Донбасі у Ківерцівському районі було мобілізовано більше шести сотень чоловіків, чотирнадцять із них не повернулись додому живими. Президент України за оборону держави нагородив сімох мешканців району, у тому числі п’ятьох — посмертно. Першим же орден «За мужність» III ступеня мав отримати Валентин Шевчук — військовослужбовець 72–ї ОМБр, втім відзнака загубилася в кабінетах чиновників Міноборони

Олег КРИШТОФ

Двоє маленьких дітей і батьки–інваліди… А він їде стареньким «пазиком» на війну. Напередодні зателефонував сільський голова, сказав прийти до військкомату. Думав, що поки лише пройде комісію або ж відправлять на навчання з тероборони. А тут навіть перевдягнутися не вдалося, тим паче щось пояснити дружині…

Не треба бути великим психологом, щоб з одного погляду цього чоловіка зрозуміти: він ненавидить цю війну і зневажає все, що про неї нагадує.

Це було у березні 2014–го. А через три роки ветеран АТО Валентин Шевчук із Жорнища Ківерцівського району прийшов на сесію сільської ради, щоб отримати орден «За мужність» III ступеня. Форму не одягав, скромно сів у куточку кабінету голови, де відбувалося засідання. У порядку денному були питання про зміни до бюджету, виділення земельних ділянок, ну і мали заслухати військового комісара району Руслана Уніфонтовича, який привіз нагороду.
Два роки ця відзнака лежала у сейфі Міністерства оборони. Зберігалась би там і досі, якби дядько дружини бійця, військовий пенсіонер Григорій Пасічник, не поцікавився в інтернеті, чи, бува, не нагородили його родича. Нарікаючи на недолугу бюрократію, про яку знає не з чуток, чоловік добився справедливості — і орден привезли на Волинь.
Чим відзначився солдат, можна дізнатися з офіційних документів, а от від Валентина не почуєш епічної розповіді про його подвиги. Не треба бути великим психологом, щоб з одного погляду цього чоловіка зрозуміти: він ненавидить цю війну і зневажає все, що про неї нагадує. Утім, саме екіпаж Валентина відбив атаку противника і допоміг нашим військам вирватися з танкового оточення під Волновахою.
— Перед відправленням на Схід він прийшов у відпустку на 10 днів, схуд, змарнів. Якби я могла, то не відпустила б його тоді, — розповідає про один із найважчих періодів свого життя дружина нашого героя Оксана. — Я не могла відразу сказати дітям, що тато на війні, а вони постійно запитували, чому він так довго не повертається. Весь час молилася, щоб чоловік вижив. Я виросла сиротою, не можу уявити, що робила б, якби залишилася сама з дітьми.
До війни Валентин заробляв на будівництві. У тому, що він добрий господар, ми переконалися, зайшовши до його оселі. У хаті — все до ладу, скрізь свіжий ремонт. До речі, хлопці — колеги Шевчука разом із жінкою, яка їх наймала, придбали у 2014–му для нього бронежилет. А він згодився…
Амвросіївка — місце, де волинянин відчув усю мерзенність війни. Постійні обстріли з важкої артилерії та реактивних систем, поранення і смерть товаришів — це важкий багаж, який він привіз у своїх думках до рідної хати.
— Той, хто повернувся з війни, — це був не мій чоловік. Ви ж бачите, який він зараз: спокійний та врівноважений. А тоді лякався кожного стуку, дратувався з найдрібнішого приводу, — згадує крізь сльози Оксана Шевчук. — Я намагалася робити все, що він хоче, ми довго лікувалися — і нам вдалося досягти результату: мій чоловік повернувся.
Валентин Шевчук сказав, що ордена носити не буде (Одразу згадались «козаки» російські й наші з «іконостасами» брязкалець. — Авт.), а молодшому синові Кирилу відзнака сподобалася, хлопчик пишається, що в тата, який захистив Україну, є нагорода, а ще більше тішиться, що він — удома.