Від чотирьох інфарктів утікав на велосипеді

Кость ГАРБАРЧУК

Професія —сучкоруб
На моє прохання розповісти про себе Петро Макаренко жартує:
— Народився, вчився, одружився, працював, від цього й помер. Якщо коротко сказати. Усе життя людини вміщується в ту риску на пам’ятнику між датою народження і смерті. Але якщо серйозно, то моя мама зі старовинної родини з Дубровиці, в якої було прізвище Колдун. Предки колись хвалилися: «В нас фамілія чародейська», — посміхається пан Петро, коли розповідає про своє коріння. — А по батьківській лінії — із донських козаків, адже на Поліссі немає такого прізвища, як Макаренко. Про життєві пригоди мого батька Семена Прокоповича, колгоспного економіста та бухгалтера, можна написати окрему книгу. Він єдиний у нашому селі ще в 1960-ті роки носив вишиванку.

Переконався у великій силі щирої молитви. Якщо звертаєшся до Бога з вірою, то він обов’язково пришле ангелаохоронця.

За словами Петра Макаренка, любов до мандрівок у нього від прадіда. Тому після служби в армії вирішив опановувати професію геодезиста у Київському топографічному технікумі. Ця робота для романтиків, хто любить мандрівне життя в експедиціях. Він пішки пройшов чимало областей України та Росії. Робили геодезичну зйомку для секретних військових карт міністерства оборони Радянського Союзу.
Якось «бродяга», так про себе каже мій співрозмовник, приїхав до батьків у Бутейки й тут побачив cусідську дівчину Ліду, на п’ять років молодшу. Вони тричі зустрілися — і весілля. Він звик у житті робити рішучі кроки. Ліда стала його дружиною у 1980-му, але мандрівка не закінчилася. Тільки тепер поїхали удвох. Макаренко звільнився з геодезичної експедиції й завербувся на роботу в тайгу — в Архангельську область. Тоді виплачували так звані «підйомні» — 350 карбованців.
— У Радянському Союзі не вистачало робочих рук і таким чином заманювали, — пригадує пан Петро. — Потрапили ми в тайгу на лісоповал. Глушина, аж страшно. Навколо одні зеки. Звичайно, це була дурість — приїхати в таке місце з молодою дружиною. У нас вся романтика відразу розвіялася: не було там пісень під гітару біля вогнища. Навколо озера – тюремні бараки й ліс на сотні кілометрів. Умови для життя екстремальні. Нас оформили на роботу сучкорубами третього розряду. Але ми не довго сучки рубали, через кілька днів усе кинули й повернулися додому.

Підібрали на вулиці у стані клінічної смерті
Згодом ще Петро працював на заводі в місті Стаханов Луганської області. Але життя на Донбасі їм не сподобалося, й наполегливий та працьовитий Макаренко знову завербувався — на Північ,в Тюменську область. Тоді якраз закладали місто Радужний за Полярним колом, там знайшли величезні родовища нафти й газу. Тому масштаби будівництва були просто грандіозними: працювали у три зміни. Петро отримав кімнату в новому будинку й забрав дружину.
– Через півтора року серце прихопило, — розповідає далі. — В мене воно й раніше щось «барахлило». Але тоді добряче «взяло». Я попутками добирався за
200 кілометрів у лікарню в Нижнєвартовськ, але не дійшов. Втратив свідомість і впав на дорозі. Мене підібрали на вулиці у стані клінічної смерті. Стали рятувати. Пам’ятаю лише чорне провалля, хоча медики стверджували, що такого не може бути. За вісім місяців я переніс три інфаркти. Ото живучий, — усміхається пан Петро. — Мене виписали помирати й дали першу групу інвалідності. Ніхто ж не сподівався, що пацієнт вичухається. Я не мав сил ходити. Тому надумали з Лідою повертатися в Україну. Не помирати ж на чужині. Я дуже не хотів, щоб жінка небіжчика привезла в Бутейки. Чомусь вірив, що доїду. Друзі занесли в літак.
Петро Макаренко три роки лікувався вдома. Півроку він не міг самостійно з хати вийти. На обстеженні у клініці Миколи Амосова в нього стався ще один інфаркт. Коли лежав у реанімації, тоді навіть знаменитий професор дивувався й приходив подивитися на нього: після четвертого інфаркту пацієнт живий, ще й намагається усміхатися! Але невгамовний та впертий мандрівник навіть не збирався здаватися. Петро Макаренко перепробував на собі десятки оздоровчих методик. Вдома робив різні тренажери, «залізо» тягав, голодував, обливався холодною водою. У нього такий характер: якщо не прийшла пора вмирати, то треба повноцінно жити. Якось сарненський кардіолог порадив спробувати велосипедні прогулянки. Спочатку Петро Семенович обережно їздив на невеличкі відстані: 20–40   кілометрів – Степань, Сарни. За кілька місяців стан здоров’я значно покращився. Згодом вирушив за 200 кілометрів у Рівне й назад. Через чотири роки наполегливих тренувань поїхав у Київ. За три дні справився — на звичайному велосипеді «Мінськ».
— Я навіть на Говерлі побував, пам’ятаєте, в часи президента Ющенка всі перлися на вершину, — усміхається цей невичерпний оптиміст та жартівник. — І я поліз зі своїм ровером. Бувало за сезон накручував більше трьох тисяч кілометрів. Тепер уже менше, бо все-таки треба зважати на вік. Спортивний велосипед, яким зараз подорожую, мені подарував підприємець із сусіднього села Велике Вербче Петро Климець.

Паніка та страх – гірше смерті
Поради від Петра Макаренка дуже прості: ніколи не здавайся й не панікуй. Паніка та страх — гірше смерті. Сам себе з’їдаєш. Головне — не дати болячкам та негативним думкам перемогти, і тоді ти будеш відчувати себе енергійним та бадьорим. Переконався у великій силі щирої молитви. Якщо звертаєшся до Бога з вірою, то він обов’язково пришле ангела-охоронця.
Крім мандрівок, пан Петро відомий у навколишніх селах як краєзнавець. Написав книгу історичних нарисів про рідні Бутейки «Бути селу». А нещодавно зацікавився місцевою говіркою. Він переконаний, що збереглися вислови ще з давніх княжих часів, але тільки в селах, заснованих у середньовіччі. Зібрав та підготував словник.
— Думав, цих архаїзмів буде десь п’ятдесят. Став записувати. А їх уже перевалило за три сотні. У нас є таке цікаве слово «пізіть». Воно означає «плакати, хлипати, рюмсати». Минулого року спільними зусиллями видали книгу «Поезія одного села». У Бутейках багато талантів, тільки вірші пише 20 людей. Якось до нас приїжджала телевізійна група Бі-Бі-Сі знімати документальний фільм про українсько-польський конфлікт «Мій друг — ворог» (його у нас не показували). То мене запрошували як консультанта. Знайшов їм кілька живих свідків тих подій. Але, спілкуючись з англійцями, я переконався: вони зовсім не орієнтуються в українських реаліях.
…Разом з Петром Макаренком виходимо на сільську вулицю біля його великого та добротного будинку. Саме біля хреста на перехресті розпочинаються велосипедні мандрівки. Як зауважує він, тільки підсохнуть дороги — знову в путь, адже життя триває й воно цікаве, не можна сидіти вдома. n