«Отця Андрія у колектив поштовиків сам Бог привів…»

Галина СВІТЛІКОВСЬКА

СПАСИБІ БАБУСІ, ЯКА ДО ЦЕРКВИ ХОДИЛА Й ГАЗЕТИ ЛЮДЯМ НОСИЛА
У четвер у поштовиків роботи багато — найгарячіший день тижня, коли виходить переважна кількість друкованих видань. Поки листоноші сортують їх, є змога познайомитися з людьми — посередниками між журналістами і читачами, нашими добрими партнерами. Більшість із них — представники династій працівників відділення зв'язку.
— Можна сказати, що я на пошті й народилася. Бабуся тут трудилася, потім — мама. Була мною вагітна і майже до пологів із сумкою з газетами бігала. То ж де б я мала працювати? 8 років тому скоротили, а я все одно повернулася, — жартує потомственна листоноша Наталія Морозюк.
Як з'ясувалося, династії у цій професії — не дивина. Ось і зараз жителів Лукова обслуговують завідувачка відділення Інна Здрок та її мама Надія Трофимук, що на пошті працює 38 літ. І в отця Андрія, виявляється, теж «родинні почуття» до цієї роботи.

Під час війни треба всім молитися за тих, хто захищає нашу державу, намагатися духовно допомагати їхнім родинам.

— Змалку пригадую той неповторний запах друкарської фарби, яким дихали стоси свіжих газет. Моя бабуся була листоношею. У радянські часи люди надсилали на свята один одному вітальні листівки, яскраві, красиві, на котрі я не міг надивитися. У 6 років здавалося, що розносити людям таку радість — одне задоволення. Але бути поштарем не планував, бо вже тоді мріяв стати священиком. Бабуся часто брала мене до церкви. У нас у селі храму не було, ходили до сусіднього Хворостова. Мама розповідала, що я, ледь зіп'явшись на ноги, удома намагався відтворити побачене під час служби Божої. А школярем уже усвідомлено вирішив пов'язати життя з церквою, хоч однолітки й насміхалися через те. Тож, закінчивши середню школу, вступив до духовної семінарії у Києві, — розповідає отець Андрій, лаштуючи поштарську сумку.
У колективі його поштиво називають Володимировичем навіть ті, хто майже удвічі старший. Жінки кажуть, що важку роботу на єдиного у відділенні мужчину не перекладають, для них важливіше, що батюшка бере на себе значно більший труд — підтримує молитвами, добрим словом у важку годину.
Отця Андрія до нас на пошту сам Бог привів. У мене — син в АТО, у вісімнадцять років підписав контракт. А в нашої Антоніни Омелюк зять служить. Буває, прийдемо на роботу, а душа не на місці, нерви здають, ні про що інше думати не можеш, так за хлопців страшно. А Володимирович вчить покладатися на Бога, послухаєш його — і стає легше, — зізнається солдатська мама Наталія.

ПІСЛЯ СЕМІНАРІЇ ВДЯГНУВ ВІЙСЬКОВУ ФОРМУ
Десять років тому служба в армії вважалася марною тратою часу. Більшість молодих людей уникали життя в казармах, побоюючись дідівщини. Для отця Андрія, який не звик ховатися від труднощів, військова повинність не видавалася чимось необов'язковим.
— На час закінчення семінарії я був ще не одруженим. Брати шлюб, аби не йти до армії, не вважав за потрібне. Пішов служити. Це була свого роду школа, котру, на мою думку, кожен чоловік має пройти. За будь–яких обставин можна знайти достойний вихід із ситуації, якщо ти з Богом у серці, — розважливо міркує наш співрозмовник.
На запитання, чому випускник Київської духовної семінарії не прилаштувався десь у столиці, а став настоятелем храму в невеликому селі на Турійщині, усміхається: «І на думку таке не спадало, повернувся у рідну Володимир–Волинську єпархію, як належало». У 2009 році, після рукопокладання в сан священика, отримав парафію у селі Кустичі Турійського району. Отець Андрій родом із Комарова, матушка — із Годовичів, а проживають нині у селищі Луків. Тож довелося звикати до життя «на колесах», бо помешкання для священика в Кустичах нема.
Згадали покійного владику Ніфонта і почули історію про те, як він майже 25 років тому взяв під свою духовну опіку громаду цього села, що самотужки зводила храм.
— З людських розповідей знаю, як поважали віряни архіпастиря. «Кого візьмете у покровителі, у честь кого назвете церкву?» — поцікавився якось владика. А хтось із літніх жінок і запропонував: «А нехай, як і ви, носить ім'я святого Ніфонта». Владика був дуже зворушений, казав, що це, мабуть, буде єдина така церква в Україні, замовив для храму ікону з ликом святого Ніфонта Новгородського, привіз із Києво–Печерської лаври часточку його мощей. І хоч стіни нашої церкви не є древніми, але вони вже намолені глибоко віруючими людьми, — у голосі отця Андрія особливо теплі нотки.
Розповів нам священик, що шестеро чоловіків із села Кустичі воювали на Сході України. За кожного з них молилися у храмі — і всі повернулися додому. Торкнувся і болючої теми:
Часто виникають суперечки: яка церква, який патріархат більше вболіває за Україну. На мою думку, в нинішній час не можна множити ворожнечу. Я вважаю, що під час війни треба всім молитися за тих, хто захищає нашу державу, намагатися духовно допомагати їхнім родинам.

«ЛИСТОНОША, ЯК І СВЯЩЕНИК, ДО ЛЮДЕЙ МАЄ ЙТИ ЗІ ЩИРИМ
СЕРЦЕМ»

Колектив батюшку прийняв радо.

Що спонукало отця Андрія працювати у відділенні зв’язку? Наш співрозмовник не робить із цього секрету. Треба утримувати сім'ю. Підростає дві донечки, дружина, шкільна медсестра, — у відпустці по догляду за меншенькою. Священицькі статки скромні. Громада у Кустичах — приблизно 200 осіб, як і скрізь, до церкви переважно ходять літні люди, пенсіонери. Тож додатковий заробіток просто необхідний. Виручають трохи й городи, які допомагають обробляти рідним у Комаровому й Годовичах.
— Не вважаю роботу листоноші принизливою для себе, не соромлюся того, що розношу газети. Ми з колегами маємо свою професійну гордість. Нас чекають, нам відкривають душі, хочуть побесідувати, особливо самотні, люди похилого віку. І листоноша, як і священик, має йти до них із щирим серцем, — каже отець Андрій.
— Якби ж ті, від кого залежать наші зарплати, хоч один день спробували побути на нашому місці. Маршрут — до 10 кілометрів, а на плечі сумка — до
10 кілограмів. І треба при цьому бути трохи психологом, трохи соціальним працівником, бо у старших людей — різні проблеми, вони потребують поради, уваги, — додає хтось із жінок.
Працівники відділення розповідають, що передплату проводити щораз важче: «Читати й хотіли б, але народ змушений економити кожну гривню. Навіть учителі газет не «виписують». Молоді черпають інформацію з інтернету, а старші — з телевізора». Але є, на щастя, у Лукові багато вірних друзів «Волині-нової». Одна з них — Любов Салівончик, яка виграла приз від газети. Іншим — пощастить наступного разу.
Отець Андрій, з усього відчувається, читає багато. Передплачує не тільки церковні видання, а й місцеві та всеукраїнські, донечкам — дитячі журнали. Сучасний священик мусить бути освіченим, начитаним, поінформованим, тільки тоді він матиме авторитет.

Любов Салівончик одержала приз від «Волині».

Фото Олександра ДУРМАНЕНКА.