Вдова героя АТО випадково дізналася, що може отримувати пенсію...

… «ОБІЗНАНІСТЮ» ПРАЦІВНИКІВ РАЙОННОГО ВІЙСЬККОМАТУ
— Майже рік тому загинув мій чоловік Віктор, — на очах Віри Чопко із Затурців Локачинського району зблискують сльози. — Усі документи щодо смерті та виплат оформляв Локачинський районний військовий комісаріат, як і має бути. Але оскільки там працюють некомпетентні люди, то мені недорахували пенсію. Можливо, через мою недбалість не були оформлені певні документи.
25 березня 2016 року Віктор Чопко, який служив механіком–водієм у 14–й бригаді, загинув у Мар’їнці Донецької області від вибуху міни. У ще одну волинську родину прийшло чорне горе.
12 липня документи на призначення пенсії дітям Іванні та Юрію Чопкам надійшли з Волинського обласного військового комісаріату в головне управління Пенсійного фонду України у Волинській області. Відтак з 1 квітня було призначено пенсію у випадку втрати годувальника на двох неповнолітніх дітей розміром 4296 гривень. Із 1 травня у зв’язку із зміною прожиткового мінімуму для осіб непрацездатного віку суму збільшили до 4520 гривень.
У січня цього року благодійні фонди «Меценати для солдата» та «Народний тил» організовували екскурсію в Карпати, на яку поїхала і Віра Чопко.

— Звертаюся до газети лише для того, щоб іншим жінкам розказати про право на цю пенсію, — каже Віра.

— Там я познайомилася з жінками, чоловіки яких теж загинули. Мене запитали, чому не отримую пенсію на себе, і аж тоді я з’ясувала, що, окрім виплат на дітей, мають бути ще й на дружину. Приїхавши додому, звернулася у військкомат. Там сказали, що необхідні документи видадуть. Мовляв, вони не знали, що треба оформити ці папери і що є ще якісь нарахування. Це казав працівник, який збирає документи. Не хочу називати його прізвища, — розповіла жінка.

Вона показує витяг із протоколу засідання Центральної військово–лікарської комісії зі встановлення причинного зв’язку захворювань, поранень, контузій, травм, каліцтв від 21 липня 2016 року про те, що смерть її чоловіка пов’язана із захистом Батьківщини.
— Цей документ не був надісланий у Пенсійний фонд, хоча його мав передати військкомат. Коли я завезла витяг в управління Пенсійного фонду, то мені сказали, що маю право на цю пенсію. Я поцікавилася: витяг прийшов у Волинський обласний військкомат 1 вересня, у Локачі потрапив ще пізніше. Мені його показали у жовтні минулого року. Я думала, що це єдиний примірник, і не вимагала, щоб мені його видали. Хоча мали або мені дати, або в Пенсійний переслати. На руки отримала документ лише 24 січня. Виходить, що втратила виплати за кілька місяців. До суду не подаватиму, бо за законодавством перерахунку пенсій не буде. Це мій клопіт, що не знаю законів, як і багато хто з нас. Звертаюся до газети лише для того, щоб іншим вдовам розказати про право на цю пенсію, — каже Віра.
Після того, як жінка подала в головне управління Пенсійного фонду України у Волинській посвідчення члена сім’ї загиблого ветерана війни та витяг з протоколу Центральної військово–лікарської комісії із встановлення причинного зв’язку захворювань, поранень, контузій, травм, каліцтв, з 1 лютого їй призначили пенсію як дружині померлого внаслідок поранення, пов’язаного із захистом Батьківщини, у розмірі 2892 гривні.
Три роки Україна де–факто воює з Росією. За цей час десятки тисяч людей призвали на службу, тисячі загинули. Здається, час би вже вивчити працівникам військового відомства, які документи і кому потрібно видавати.

…НЕБАЙДУЖІСТЮ ГАЛИЧАН ДО СВОГО МИНУЛОГО
Завдяки нашому землякові — підприємцю з Нововолинська Ігорю Новосаду — до «Волині–нової» завітали представники науково–популярного журналу «Наша спадщина»: редактор Андрій Левик, член редколегії Іван Сварник та видавець Михайло Турко. Спочатку мова зайшла власне про журнал. Його творці поставили перед собою амбітне завдання: поєднати на сторінках «Нашої спадщини» науковий та популярний підхід до викладу матеріалів про пам’ятки.
— Ідеться не тільки про архітектурну, але й історичну спадщину. Хочемо донести це до громадськості. Усі народи пишуть історію під себе. Наприклад, лемківського художника–примітивіста Никифора Дровняка поляки вважають своїм. А в нас навіть належних публікацій про нього немає, — зазначив пан Михайло.
Іван Сварник додав, що, перекладаючи документи про акцію «Вісла», наткнувся на промовисті факти про те, що Никифора Дровняка, як українця, разом з іншими лемками двічі виселяли з території Польщі у Радянський Союз. Ігор Новосад розповів, як він заявляв полякам, що Юзеф Крашевський — український письменник, бо написав 30 книжок про Україну.
— Важливо, щоб нам не створювали ситуацію, коли треба виправдовуватися. Або доводити, що це наш чи не наш композитор або пам’ятка. Через це ми і почали видавати журнал, — зазначив пан Андрій. — Хочемо, щоб був зв’язок між дослідженнями у галузі охорони культурної спадщини та використанням їх на практиці. У нас багатий регіон, який мав менше контакту з радянською владою. На Львівщині понад 700 пам’яток дерев’яної архітектури, чотири храми внесені до списку пам’яток ЮНЕСКО.
Своїм завданням видавці журналу вважають донести до суспільства, до сучасної людини, що це її спадщина.
— Ось приклад, — каже пан Левик. — Якось ми приїхали у село Чаниж Буського району, де дві громади — греко–католицька і православна — почали ремонт храму. Це могло знищити будівлю, тож ми пригрозили подати до суду. На нас дуже образилися, хоча ми розповіли, як правильно все зробити. Пізніше мені подзвонили, щоб я подивився, що вийшло з того ремонту. Їду — і мені страшно: ану ж оббили храм вагонкою чи отою «блищєчою блєхою», як у нас кажуть. Приїжджаємо: зруб очищений і відповідно оброблений, гонт дерев’яний, конфігурація вікон залишилася колишньою. Жодного пластику. Я був приємно здивований і ми написали про це у журналі. Кажу їм: «Ми приїхали і поїдемо, а ви залишаєтеся. І ви повинні це берегти і передати нащадкам». Це дає людям відчуття, що вони мають ґрунт під ногами, це виховує громадянина.
На жаль, розказаний паном Андрієм випадок — швидше виняток, аніж закономірність. Дуже часто після ремонту храмів їх неможливо впізнати. Про яку автентичність може йтися після використання вагонки, металопластикових вікон та металевих дверей? Якщо для нових храмів це цілком прийнятно, то для будівель, які претендують на статус пам’ятки (або й мають його), це рівнозначно смерті. Прикро, але дуже часто громада та священик влаштовують ремонт на власний розсуд, керуючись насамперед фінансовими можливостями та власними уявленнями про красу.
Тому популяризація спадщини серед широких кіл — вельми нагальне завдання, яке під силу лише об’єднаним зусиллям. І галичани у цьому вже зробили крок уперед.

… ЗМЕНШЕННЯМ ПОМІЧНОЇ ДІЇ ХВОРОБИ Н.
Ця непроста недуга проявила себе років із десять тому. А останнім часом швидко поширюється. Хтозна, як вона передається, але вражає зазвичай лише можновладців. Її не беруться діагностувати навіть найвисокооплачуваніші лікарі з приватних клінік. Хоча симптоми надзвичайно прості. Щойно котрогось із посадовців треба доправити до суду, як людина змінюється на очах. Червонопикий чолов’яга за короткий час просто в’яне. Руки не слухаються, ноги підкошуються, серце тріпоче. Мутний погляд мовби благає про термінову госпіталізацію, що й роблять. Добре доповнює загальний вигляд скуйовджена чуприна, щетина та поношена теніска.
І як ото покладе людину, то та бідна не встає аж до позитивного рішення суду. А щойно останнє з’являється, хворому миттєво кращає — причому настільки швидко, що, буває, адвокатам доводиться стримувати підозрюваного, чи то пак хворого, аби той на радощах виздоровлення не схопився на рівні і не наражав дорогоцінне здоров’я на небезпеку.
Але разом з тим недуга мала помічну дію. От прокрався той чи інший посадовець. За інших умов його б — під суд та у в’язницю. Але ж ні — вразила людину хвороба Н.Ясна справа, одразу швидка, ноші, лікарі, які грудьми у білих халатах готові захищати недужого (ще б вони за інших хворих так переживали). Суд у нас найгуманніший у світі. Тому, побачивши на візку чи ношах мужика, який іще вчора був здоровий, як бик, вирішує вчинити справедливо і не арештовувати підозрюваного/хворого. Грошові застави у бідних родичів немічного швидко знаходяться, електронні браслети, як свідчить досвід, легко знімаються. І наші хворі журавлиними ключами тягнуться у теплі краї — Австрію, Великобританію чи Панаму. Або деінде — хто куди путівку придбав. На курортне лікування, напевно.
І так хвороба Н. у того чи іншого високопоставленого злодія досі протікала за простою схемою: підозра — хвороба — застава — курорт. І люди здоровіші, і суддям менше роботи.
Але останній випадок вибився із загальної картини. Спочатку все йшло, як зазвичай. І заслаб чоловік, і погляд мутний демонстрував, і щетина була — все, як книжка пише. Вже й термін попереднього затримання минув, і судді ніяк не могли розібратися, хто засідання вестиме. Одним словом, недуга мала допомогти — на горизонті маячив закордонний курорт.
Але тут у лікувальний процес втрутилися активісти. Їм би вдома сидіти, а вони цілу ніч не випустили хворого з приміщення суду. Ясна річ, про помічну дію хвороби Н. можна забути. Не допомогла. Принаймні не цього разу. От що буває, коли у лікувальний процес втручаються непрофесіонали зі своїми неперевіреними народними засобами.