Сповідатися треба не раз на рік

…СКЛЯНКОЮ ВОДИ, ЩО НАПОЛОВИНУ ПОВНА
Не знаю, як ви, а я давно вже не можу зрозуміти, що відбувається в країні: куди ми рухаємося і чи є у нас хоч якісь успіхи? Розібратися у цьому досить складно. Мало того, що події стаються одна резонансніша за іншу, так ще й відгуки про них різняться, як день і ніч. Нічого не можна второпати. Наприклад, підвищили мінімальну зарплату. Одні впевнено кажуть, що це перемога, інші так само переконливо кричать: «Катастрофа».
Звісно, є підозра, що ситуація може нагнітатися штучно. Хаос у головах і розчарування багато кому на руку. Але жити з такою кашею у свідомості важко. Тому я вирішила розібратися для себе, чому хочу вірити? Подумала–подумала і постановила: приєднуюся до оптимістів, які вважають, що Україна на правильному шляху, з часом у нас все буде добре. Точкою опори обрала позицію політичного оглядача з Канади Олега Пономаря. Це українець–емігрант, котрий дуже добре розбирається в політиці, економіці, хоч і не зізнається, де працює. Підозрюю, можливо, це якийсь агент ЦРУ або подібної «контори», надто вже поінформований та компетентний. Але тим цінніші його міркування у коротких щоденних дописах.

Заповіді Божі — наче ті буйки на морі, за які не можна запливати, бо за ними глибоко і легко втопитися.

Цей загадковий чоловік з’явився у «Фейсбуці» як вісник добрих новин. Про себе каже: він із тих людей, котрі вважають, що «склянка з водою наполовину повна, а не наполовину порожня», тобто оптиміст. Його поява виявилася дуже вчасною. Надто голосно крикуни з різних таборів волали: «Все пропало». Я не кажу, що в Україні вирішені всі проблеми, але битися в істериці з приводу кожного кроку влади — інша крайність. Повторюся: це викликає підозру, чи не розбурхують навмисно наші почуття словами «зрада», «невдача», знаючи, як болісно ми на них реагуємо?
Він має талант розповідати коротко і ясно, як у коментарі про збагачення Рината Ахметова у 2016 році. Журнал «Форбс», котрий щороку публікує список найзаможніших людей світу, написав, що капітал олігарха з Донбасу збільшився з 2,3 мільряда доларів до 4,6. Висновок нібито однозначний: «Розбагатів під час війни!» Для всіх, але не для Олега Пономаря. Цей експерт думає інакше. «Як рахуються і оцінюються статки для рейтингу? — пише він. — Це паперова, віртуальна ціна активів. Повітря. Кожен бізнесмен знає, що реальна ціна твого активу рахується так: скільки тобі можуть заплатити за терміново викладений актив на продаж протягом трьох днів готівкою. От стільки він і коштує. І запевняю вас, за імперію Ахметова і мільярда ніхто не дасть, не те що 4,6. І нарешті, ДТЕК (Донецька паливно–енергетична компанія — Авт.) має близько 2,5 мільярда доларів боргів за кредитами. «Метінвест» (ще одна компанія Ахметова — Авт.) має близько 3 мільярдів доларів боргів перед банками (західними і російськими). Більшість цих кредитів прострочені. За багатьма не платяться навіть відсотки і ведуться постійні переговори про реструктуризацію. Банки змушені йти на це, оскільки стягнути з боржників практично нічого. І якщо ми проаналізуємо все це, вийде зовсім інша картина. Тому я продовжую вважати, що Ахметов уже не олігарх і статки його можуть наближатися до нуля, якщо не до великого мінуса», — пише Олег Пономарь, і я йому чомусь вірю.

… УКРАЇНСЬКЕ РЕКЛАМИ НЕ ПОТРЕБУЄ
Кажуть, що батьком олігархічної системи в Україні був другий Президент держави Леонід Кучма. Він породив клас товстосумів, який десятиліттями смокче кров із країни. Ці прізвища відомі давно: Пінчук, Ахметов, Коломойський, Тарута. Та все ж за одну справу Даниловичу варто подякувати. Йдеться про гасло: «Купуймо українське!», що вперше прозвучало під час його правління. Щоправда, потім воно довго залишалося без вжитку, бо українського було зовсім мало. Стелажі магазинів переважно наповнював імпорт, який ми залюбки купували, не маючи альтернативи.
Як дитина радянської епохи з її дефіцитом, у незалежній Україні я теж благоговіла перед закордонним. Якщо була можливість вибирати, завжди схилялася до речі іноземного виробництва. Імпортна наклейка засліплювала очі, та й, зізнаюся, вважала, що наші нічого путнього зробити не можуть. Та часи змінюються, країна йде вперед, і сьогодні у моїй особі імпорт втратив покупця, програвши битву за споживача. Переконалася: чимало українських товарів стали значно кращими від іноземних. І ось вам три приклади з цієї серії.
Мій шлях до визнання вітчизняної легкої промисловості почався тоді, коли стильні чоботи на «варшавському» базарі виявилися не турецькими чи польськими, а харківськими. Коштували, правда, як закордонні, але патріотизм треба підкріплювати гривнею. І тепер щоразу, коли взуваю їх, думаю: «Можуть, коли захочуть». Другим пунктом у списку йдуть товари луцької торгової марки «Едельвіка». Ці вишиванки, скатертини, серветки настільки вишукані та якісні, що іноді просто жаль вдягати чи стелити. Хочеться тільки дивитися і милуватися. Такі речі не соромно було би подарувати навіть британській королеві. Бо ця жінка добре знається на вишуканих штучках.
Третя підстава для оптимізму трапилася нещодавно. Знаєте, яке зараз найпопулярніше місце у торговому центрі «ПортCity»? Це магазин рівненського льонокомбінату «Голді». Дізналася про нього випадково. Одного разу чекала у «ПортCity» знайому і звернула увагу на покупців у коридорі центру. Багато хто йшов саме у згаданий магазин. Переважно це були поліські жіночки в хустках, дядьки з картатими сумками, скромно вдягнуті студенти. Усі, у кого на вигляд було мало грошей, прямували в «Голді». Вирушила за цим потоком і я. Поглянула на цінники і зрозуміла причину ажіотажу. Светри — 200 гривень, футболки — 100, куртки, безрукавки, пальта — все удвічі дешевше, ніж на базарі. Доступні ціни, різні кольори і фасони — за таке українське агітувати не треба. Люди самі знайдуть і куплять. Бо це те, чого вони так довго чекали.

…КУДИ ПОДІЛИСЯ ВІСІМ ЗАПОВІДЕЙ?
Почався Страсний тиждень, і в церквах вишикувалися черги охочих посповідатися. Втім, людей могло би бути значно більше, якби вони знали величезну силу цього таїнства. Та хоча часи атеїзму давно в минулому, далеко не всі до кінця розуміють, у чому суть сповіді і навіщо вона потрібна. За моїми спостереженнями, тих, хто нехтує визнанням своїх гріхів, можна умовно поділити на три категорії. Одні не приступають до сповіді роками — кажуть, що не бачать у цьому потреби. Другі каються тільки перед Богом, їм, мовляв, не треба священика. А треті вважають: «Не вбив, не вкрав, мені немає в чому сповідатися».
Оце «не вбив, не вкрав» сьогодні є великим каменем спотикання. Бо ж ідеться лише про дві заповіді з десяти. А де ще вісім? Де «Не сотвори собі ідола», «Шість днів працюй, а сьомий віддай Богові», «Не взивай імені Господа Бога твого намарно», «Не пожадай жінки ближнього твого» та інші? Їх ніхто не відміняв. Але ми чомусь вибірково підходимо до Святого Письма, сприймаємо його за принципом «тут читаємо, тут не читаємо». І щастя, коли комусь трапиться мудрий священик, який розтлумачить, що образа батьків — нічим не легший гріх, ніж вбивство. А вбити іноді можна і словом.
На жаль, сучасна людина має доволі туманне уявлення про заповіді Божі. Якби зараз вийти в центр Луцька і запитати перехожих, що можуть сказати на цю тему, думаю, дев’ять із десяти не відповіли б нічого. Тим часом заповіді або Декалог, як їх по–іншому названо у Святому Письмі, дані Творцем для нашого ж блага. Не для того, щоб обмежити свободу, накинути ярмо, а щоб уберегти людей від шкідливих для них самих учинків. У цьому сенсі заповіді — наче ті буйки на морі, за які не можна запливати, бо за ними глибоко і легко втопитися.
Свідоме та добровільне порушення Божих заповідей називається гріхом. Сучасним людям це слово теж не до вподоби, тому намагаються замінити його на «зло» або «несправедливість». Однак гріхи — не просто релігійна назва поганих вчинків. Це хвороби душі, які, подібно до тілесних недуг, можуть бути в гострій або хронічній формах. Невдячність, непроявлене милосердя, невиконані обіцянки — так звані легкі або щоденні гріхи. Убивство, крадіжка, знущання над людиною — гріхи важкі. Радість від того, що комусь погано, є так званим внутрішнім гріхом, невиплата заробленого — гріх, що волає до неба про помсту. А головними гріхами вважаються гордість, скупість, заздрість, перелюб, обжерство, гнів і лінь.
Часто люди уникають сповіді, бо не впевнені, що зможуть виправитися. Мовляв, навіщо давати пусті обіцянки? Краще не пообіцяти і зробити, ніж не зробити, а пообіцяти. Це теж пастка, що відвертає від сповіді, особливо в перші рази. Церква вчить, що не варто чекати повної готовності змінити життя, бо її може не бути ніколи. Якими є, такими треба йти до сповіді. Справді, іноді в своїх гріхах доведеться каятися десятки разів. Бо вони, наче пирій на недоглянутому городі, якого важко позбутися. Тому сповідатися треба не раз на рік, а якомога частіше. Сповідь раз на рік — для душі те ж саме, що їжа для тіла раз на сорок днів. Вмерти не вмреш, але і жити довго не будеш.